Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 30

— Звідки ти знаєш? — здивувався Джім.

— Я бачив їх учора ввечері в шинку, — відповів я, — і навіть чув усю історію — звичайно випадково — з уст капітана Трента, що дуже нервувався і страшенно хотів випити…

— Це суті справи не стосується, — не дослухавши мене, мовив Пінкертон. — Мене цікавить, що ти скажеш про ці долари, які валяються на рифі?

— А воно окупиться? — спитав я.

— Аякже! — вигукнув Пінкертон. — Хіба ти не чув? Цей англійський офіцер сказав, що бриг лежить надійно. А хіба ти не чув, що вантаж оцінюється в десять тисяч доларів? Тепер не сезон, безробітних шхун багато, і я можу зафрахтувати будь-яку з них не дорожче, як за двісті п'ятдесят доларів на місяць. А що ми виграємо? Та ми ж візьмемо триста процентів чистого прибутку!

— Ти забуваєш про те, — заперечив я, — що рис пропав. Адже так сказав сам капітан.

— Так, я це врахував, — погодився Джім. — Рис — взагалі неходовий товар, і його беруть більше як баласт. Мене цікавлять чай і шовки. Треба лише вияснити, скільки їх навантажили, а для цього треба погортати документацію судна. Я зателефонував до контори Ллойда й домовився, що капітан буде там за годину, і тоді я знатиму про бриг усе — начеб я сам будував його. Крім того, ти навіть не уявляєш, що можна зняти з потерпілого корабля: мідь, свинець, якорі, такелаж, якірні ланцюги, навіть посуд!

— По-моєму, ти забув про одну дрібницю, — сказав я. — Перш ніж ти почнеш знімати посуд із потерпілого судна, тобі треба його купити. А скільки це коштуватиме?

— Сто доларів!

— Чому це ти гадаєш, що саме сто доларів?

— Я не гадаю — я знаю, — відповів Комерційний Геній. — Друже мій, можливо, я профан у літературі, а ось ти — повний невіглас у ділових питаннях. Яким чином, по-твоєму, я купив «Джеймса Муді» за двісті п'ятдесят доларів, коли самі лише шлюпки на ньому коштували в чотири рази дорожче? Моє ім'я було першим у списку! Цього разу воно теж стоїть першим. Цифру називаю я, і я назву невелику, бо місце катастрофи звідси дуже далеко. Та хоч би яку цифру я назвав — це й буде ціна.

— Усе це звучить дуже таємниче, — мовив я недовірливо. — Може, аукціон відбуватиметься в якомусь підземному склепі? Чи має право перший-ліпший громадянин міста — хоча б, приміром, я — прийти на цей аукціон?

— Ну що ти, все робиться відкрито і чесно! — обурено вигукнув Джім. — Прийти може будь-хто, але ніхто не стане набавляти запропоновану нами ціну, а якщо й знайдеться такий сміливець, він скінчить погано. Усе в наших руках, ми об'єднані в синдикат, тож маємо змогу підняти ціну до цифри, недосяжної для чужаків: наш синдикат має капітал у два мільйони, і ми не зупинимось ні перед чим. І навіть якщо хтось насмілиться перехопити нашу покупку, то повір мені, Лаудене: він гадатиме, що все місто збожеволіло, бо він не зможе укласти жодної угоди. Все, чого він потребуватиме — шхуни, водолази, матроси, — враз підскочить у ціні, тож не з його кишенею можна буде їх найняти.

— Як же ти потрапив у цей синдикат? — здивувався я. — Ти свого часу був для нього чужою людиною…

— А я поринув у цю справу, Лаудене, і почав її докладно вивчати. Я захопився, бо справа виявилась досить романтичною; згодом я зрозумів, що вона обіцяє чималий зиск. Незабаром я вже міг тут будь-кому дати кілька очок уперед. Ніхто не знав, що я примірююсь до потерпілих кораблів; аж якось уранці я заявився в барліг самого Дугласа Б. Лонгхерста, виклав йому всі факти й цифри і поставив питання руба: «Берете мене в синдикат чи мені створювати власний?» Він попросив на роздуми півгодини, а коли я повернувся, сказав: «Пінку, я записав тебе». Коли моє прізвище опинилось у списку першим, я добре заробив, купивши «Муді». І ось тепер хочу купити «Летючий шквал»!

Тут Пінкертон, поглянувши на годинника, скрикнув, поспіхом призначив мені зустріч біля дверей Торгової біржі й подався до контори страхового агента, аби переглянути документи та поговорити з капітаном.

Я неквапливо курив сигарету, розмірковував над тим, що сказав Пінкертон, і нарешті вирішив, що з усіх способів добування доларів купівля розбитих кораблів збуджує мою уяву найдужче. Навіть коли я йшов на біржу такими знайомими гамірними вулицями Сан-Франціско, мене переслідувало видиво корабля, який лежить на далекому острові під палючим сонцем, а над ним весь час кружляє хмара морського птаства. Вже тоді це видиво незборимо вабило мене. Якщо навіть не я сам, то, в усякому разі, моя довірена людина вирушить у подорож до цієї латки землі, загубленої серед неозорого океану, і спуститься в покинуту каюту.

Пінкертон зустрів мене точно в призначений час; його вуста були міцно стулені, і тримався він незвично прямо, як людина, що дійшла важливого рішення.

— Ну? — спитав я.

— Ну, — відповів Пінкертон, — могло бути краще, але могло бути й гірше. Цей капітан Трент винятково чесний і щирий чоловік — один на тисячу. Дізнавшись, що я цікавлюся кораблем, він сказав мені, що рис пропав майже весь. За його розрахунками, в кращому разі могло вціліти лантухів тридцять. Але документи мене звеселили. Шовк, чай і горіхова олія оцінюються в п'ять тисяч доларів; вони були складені над ахтерпіком [74], то мають зберегтися так, наче лежали у нас на Керні-стріт. Рік тому на бриг поставили нову мідну обшивку. На ньому десь із півтораста сажнів якірних ланцюгів. Це, звісно, не золота жила, але справа прибуткова, і ми за неї візьмемось.

Вже було близько десятої години, і ми негайно пішли до зали, де відбувалися аукціони. «Летючий шквал», яким так пильно цікавились ми з Пінкертоном, не привернув широкої уваги бізнесменів. Біля зали стояло не більше двох десятків завсідників, здебільша високих міцних молодиків, типових уродженців Далекого Заходу, одягнених, з точки зору людини невибагливих смаків, надто вишукано. Поводились вони підкреслено по-панібратському: голосно билися об заклад; раз у раз кликали один одного на прізвиська. Ці «хлопці», як вони називали себе, пустували зовсім по-хлоп'ячому і, здавалося, прийшли сюди розважатись, а не для діла. Осторонь стояв чоловік, зовсім не схожий на цих веселих молодиків — то був уже знайомий мені капітан Трент, що, як і належить справжньому капітанові, прийшов довідатись, яка ж доля випаде його судну. Цього разу він був у новому чорному костюмі, купленому в крамниці готового одягу, бо сидів той костюм досить незграбно; з верхньої лівої кишені виглядав кінчик шовкового носовичка; нижня права кишеня була набита паперами. Щойно Пінкертон назвав його чесним і щирим. Я ще раз пильно поглянув на Трента: чи не вловлю свідчення цього в його обличчі? Капітанове широке червоне обличчя було збуджене. Здавалося, цим чоловіком володіє тривога. Не помічаючи, що я стежу за ним, він утупився в підлогу й заламував пальці, а потім раптом швидко й злякано позирав на людей, що проминали його.

Я не міг відвести погляду від капітана, аж поки не почався аукціон.

Аукціоніст нашвидку проторохтів обов'язкові вступні фрази, не звертаючи уваги на жарти «хлопців»; потім запала тиша, і дві-три хвилини він виспівував солов'єм: чудовий бриг, нова мідна обшивка, сучасні механізми, три розкішні шлюпки, дуже цінний вантаж — чи можна уявити надійнішу операцію? Так, панове, він буде відвертим, він назве цифри, він не боїться (ти ба, який сміливий аукціоніст) визначити можливий прибуток у цифрах; на його думку, взявши до відома те і се, одне і друге, покупець може розраховувати на чистий прибуток, рівний загальній ціні вантажу. Іншими словами, джентльмени, — це десять тисяч доларів.

Щойно аукціоніст повідомив свої скромні розрахунки, під склепінням залу завдяки котромусь із глядачів, знайомому з мистецтвом черевомовлення [75], пролунало: «Ку-ку-рі-ку-у!». Всі зареготали, засміявся й аукціоніст.

— Отже, панове, що ж ми запропонуємо? — сказав він, виразисто поглядаючи на Пінкертона. — Що ж ми запропонуємо при такій чудовій нагоді?

— Сто доларів, — сказав Пінкертон.