Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 27

Я не міг не замислюватись над дивним життям цього чоловіка, який мешкав десь майже непримітно під виглядом торговця і якого боялося все місто.

І хоч я, сторонній спостерігач, був розчарований тим, що вся ця історія закінчилася без пострілів та страти бодай одного мільйонера, однак, розваживши все до пуття, вирішив, що саме такої колоритної картини не побачиш більше ніде.

В тисячах міст у різні часи я міг би спостерігати жахливі вуличні розправи, та тільки в Сан-Франціско і тільки в ті роки я бачив Колемана, самовладного деспота, який замислено простував перевальцем по тихій вуличці, лагідно поплескуючи себе по товстому стегну.

Ця історична особа, непомітна й мовчазна, і досі живе десь у закутку моїх споминів про Сан-Франціско; все інше видається дрібницею, згадками бродячого художника.

Надто приваблювали мене міські нетрища. Здебільшого я навідував квартали «Малої Італії». Я зазирав до невеличких харчівень, мовби перенесених з Генуї чи Неаполя разом зі стінами, макаронами, ф'ясками, портретами Гарібальді та кольоровими карикатурами на політичні теми. Не раз я починав палкі суперечки з першим-ліпшим рибалкою, що поблискував сережкою в вусі. Мене часто бачили (якщо там було кому бачити мене) на майже безлюдних крутих вуличках «Малого Мехіко» з його перехнябленими дерев'яними хатинами, довженними потрухлими дерев'яними сходами та небезпечними стежками на піщаних схилах, по яких могли ходити хіба що кози. Ще більше вабив мене китайський квартал з його незвичними деталями побуту. Мене полонила не зовсім зрозуміла національна атмосфера цього своєрідного живого музею. Я не міг начудуватись з незвичних заморських овочів, що в стандартних американських вітринах мали вигляд якогось чаклунського зілля; з аромату пахучих паличок, що курилися в курильнях; з повітряних зміїв, оздоблених химерним східним орнаментом, що гойдались на вітрі, зачепившись за американські телеграфні стовпи та дроти; папірцями з написаними на них молитвами, що, підхоплені подихом пасату, літали над стічними рівчаками… Я часто бродив Північним узмор'ям, милуючись протокою Золоті Ворота, величезними суднами, що випливали в океан, аби взяти курс до мису Горн. Повертаючись додому, я навідувався до дивовижної будівлі з земляною долівкою. Вона була захаращена клітками з дикими тваринами та птахами; її власник, брудний, як і його звірі, стояв за розхитаним прилавком і в задушливій атмосфері звірин-ця, під верещання мавп, наливав відвідувачам міцнюще дешеве віскі.

Ходив я і в Ноб-Гілл, теж своєрідні нетрища, де мешкають лише мільйонери. Вони заселили вершину пагорба, що підносився високо над міськими кварталами; пасати вільно гуляли безлюдними вулицями поміж палаців.

Проте Сан-Франціско цікавий не лише сам по cобі. Це не тільки найдивовижніше місто Сполучених Штатів, велетенський плавильний казан для переробки і націй, і коштовних металів. Це ще й ворота в Тихий океан, це порт, звідки ведуть шляхи в інші світи, в давніші епохи історії людства. Казали, що ніде більше не збиралося стільки кораблів, які обійшли мис Горн, припливли з Китаю, з Сіднею, з Індії. Серед тих велетнів океанських просторів були майже непомітні шхуни, що прибували з островів. Вони мали низьку осадку, легкий рангоут [68]та витончені лінії корпусів, як у яхт; на палубах метушились шоколадні матроси-полінезійці з лагідними очима; лунала м'яка мова; їхні шлюпки були свідками шалених прибоїв біля берегів далеких атолів [69]. Ці шхуни тихо приходять і тихо зникають, не помічені цілим світом, і навіть у газетах не з'явиться ні рядка про те, що «така й така шхуна пішла в Японію і на Тихоокеанські острови». Вони вивозять найрізноманітніший вантаж — консервовану лососину, джин, сувої барвистого ситцю, жіночі капелюшки, вотерберійські годинники і через рік повертаються по самісіньку рубку завантажені копрою, або черепаховими панцерами, або перловими скойками. Проте у мене, «поклонника Парижа», ці далекі рейси і навіть сам світ південних островів не викликали ані цікавості, ані прагнення пізнати його. Я відчував себе на крайній межі західної цивілізації і сучасності. Мабуть, так само сімнадцять сторіч тому, за сім тисяч миль на схід, стояв на валу укріплення римський легіонер, дивлячись на північ, де підносились гористі володіння піктів [70]. Хоч нас розділяли прірви часу і простору, я, вдивляючись зі скелі в безкрай Тихого океану, відчував себе нащадком і спадкоємцем того легіонера, — тільки що я стояв не на кордоні Римської імперії, а на кордоні західної цивілізації, як ми тепер кажемо, і теж вдивлявся в неохоплений нашим впливом простір. Але та далина не вабила мене. Мій внутрішній погляд був звернений у протилежний бік — я мріяв про Париж, і потрібно було чимало випадкових, але споріднених подій, щоб байдужість моя змінилася цікавістю, навіть пристрасним прагненням пізнати невідомі краї, хоч я й гадки не мав, що колись його задовольнятиму.

Перша з цих подій познайомила мене з мешканцем Сан-Франціско, якого знали любителі літератури і в місті, і поза його межами. Якось я забрів у невідомий мені глухий закуток, де над небезпечними піщаними урвищами та ярами тулились самотні старі будинки. Місто наступало на них звідусюди. Шеренги вуличних ліхтарів уже пронизували цей закут, з довколишніх кварталів уже долинали згуки вуличного руху. Зараз від нього, без сумніву, не лишилося й сліду, але тоді (особливо ранками, коли я туди навідувався) це був затишний, майже сільський куточок. На одному з крутих піщаних пагорбів стояли в оточенні садків кілька будиночків, — здавалось, вони ось-ось упадуть в урвище, але всі, як я спостеріг, заселені. Я часто піднімався туди стежкою, що обсипаладо під ногами, і, сівши навпроти крайнього будиночка, брався за ескізи. Першого ж дня я помітив, що з вікна нижнього поверху за мною стежить моложавий чоловік, передчасно полисілий, з гарним виразним обличчям. Другого дня ми знову зустрілись і обмінялись невимушеними легкими поклонами. Третього дня він вийшов до мене, похвалив мій етюд і з щирою сердечністю художника запросив мене до свого помешкання. Незабаром я сидів посеред справжнього музею рідкісних речей — весел, бойових палиць, кошиків, грубо витесаних кам'яних ідолів, намист із мушель, келихів з кокосових горіхів, білосніжних плюмажів, зроблених з копри, та безлічі інших зразків і свідоцтв культури невідомого мені світу — світу іншої раси, клімату — хай примітивної, та все ж культури. Не менш захоплюючими були й пояснення мого нового знайомого. Ви, звісно, читали його книжки. Ви вже знаєте, як він подорожував та голодував, як не без приємності жив на островах Південних морів, — і ви зрозумієте, що для мене, художника, зустріч із ним після довгих місяців конторської роботи та пікніків, як і його невимушена цікава оповідь, були сповнені чару. Потім ми зустрілися знову, і це від нього я вперше почув назви далеких островів, і вони мене заворожили. Я був невимовно щасливий, коли після однієї з перших наших зустрічей повертався додому, тримаючи під пахвою «Ому» Мелвілла та книжку пригод мого нового друга.

Друга подія була більш драматична і справила неабиякий вплив на моє дальше життя. Якось я опинився на причалі біля телеграфної гори. Великий барк, водотоннажністю десь на тисячу вісімсот тонн, обходив мис курсом на причал, тримаючись небезпечно близько до берега. Я стежив за ним ліниво-байдуже — аж раптом помітив, як двоє чоловіків перескочили через фальшборт просто в човен, що підійшов до судна, і, вихопивши у човняра весла, почали швидко веслувати до місця, де стояв я. Досягши берега, вони побігли сходами вгору, до мене; я помітив, що вони надто гарно вбрані для простих матросів (одяг першого був навіть вишуканий) і що обидва чимось дуже схвильовані.

— Де найближчий поліцейський відділок? — запитав перший.

— Он там, — вказав я і побіг поруч з ним. — Що сталося? Що це за судно?