Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 20

Але ім'я було викарбуване великими літерами: «Деймс К. Додд». «Дивна річ — ім'я, — подумав я, — воно супроводить людину все її життя, а потім її переживає». І тут з гіркою усмішкою пригадав я раптом, що ніколи не знав — і вже ніколи не узнаю, — яке ім'я ховається за оцим «К». Кінг, Штлер, Кей, Кайзер… — перебирав я різні імена і врешті, переінакшивши Дональда в безглуздого Кональда, ледве не засміявся вголос. Ніколи ще я так пустотливо не дитинився — бо, мабуть, ніколи ще не був так глибоко зворушений (хоча всі мої почуття, здавалось, омертвіли).

Але після того, як мої нерви підкинули мені такий недоречний жарт, я відчув щире каяття і поквапився піти з кладовища.

Не менш сумними були й усі інші мої враження від Маскегону, де я пробув, проте, ще кілька днів, навідуючи батькових друзів і знайомих. Саме з шанобливості до нього я й затримався в місті і міг би позбавити себе цього випробування, бо батька тут уже всі забули. Щоправда, заради нього мене приймали привітно, а заради мене деякий час підтримували вимушену розмову про чесноти небіжчика. Знайомі згадували його ділові здібності, його щедрі внески на громадські потреби, та варто було мені відійти, як вони миттю про нього забували. Мій батько любив мене, а я покинув його в самотині, і він жив і помер серед байдужих до нього людей; повернувшись, я знайшов лише його могилу; він помер, і його поховали й забули.

Моє безплідне каяття привело мене до висновку: є лише одна людина, яка ще любить мене, — Пінкертон. І не треба мені робити двічі одну й ту ж помилку.

В Маскегоні я затримався десь на тиждень, не сповістивши про це мбто друга. І ось, коли я пересів в Каунсіл-Блаффсі на інший поїзд, до вагона увійшов посильний з телеграмою в руці й запитав, чи нема серед пасажирів «Лондона Додда». Вирішивши, що імена майже збігаються, я пред'явив своє право на телеграму. Вона була під Пінкертона: «Якого числа ти прибуваєш? Надзвичайно важливо». Я надіслав йому відповідь, вказавши день і час, і в Огдені отримав нову телеграму: «Прекрасно. Відчуваю невимовну полегкість. Зустріну тебе в Сакраменто». В Парижі я придумав Пінкертонові прізвисько — в гіркі хвилини я називав його «Непогамовним», і саме це слово й прошепотіли тепер мої губи. Яку авантюру затіяв він цього разу? Яку нову чашу випробувань піднесе добрий монстр своєму Франкенштейнові [59]? В який новий лабіринт подій потраплю я, опинившись на тихоокеанському узбережжі? Я безмежно довіряв Пінкертонові і водночас — не довіряв йому. Я знав, що його заміри завжди доброчесні, але я був певен, що він вчинить (з моєї точки зору) обов'язково не те, що треба.

Гадаю, саме ці передчуття додали похмурих тонів і без того понурим краєвидам за вікном вагона. Непривітні простори Небраски, Вайомінгу, Юти, Невади ніби хотіли відштовхнути мене назад, на мою другу батьківщину, в Латинський квартал. Та коли скелясті гори залишилися позаду і поїзд, що так довго чахкав на крутих підйомах, покотився вниз по схилу; коли я побачив квітучі землі, що привільно розляглися від лісів та блакитних гір до самого океану, побачив неозорі хвилі кукурудзяних полів, гаїв, що ледь колихались під літнім вітерцем, сільських хлопчаків, які на станціях заносили до вагонів інжир і персики; коли й самі чорношкірі офіціанти та провідники помітно пожвавішали, — на душі в мене відразу стало легко. Турботи спали з моїх пліч, і коли в натовпі зустрічаючих на пероні в Сакраменто я розгледів свого Пінкертона, я забув про все, я кричав і махав йому, аж поки вхопив обіруч його руку — правицю свого найвірнішого друга.

— Лаудене! — вигукнув Пінкертон. — Як я скучив за тобою, старий! Ти прибув саме в пору. Тебе тут знають і ждуть. Я вже влаштував тобі рекламу, і завтра ввечері ти читатимеш лекцію «Життя паризького студента: заняття і розваги». Тисяча двісті квитків продано! Еге, таж ти зовсім схуд! Ану ковтни, — і він видобув пляшку з вельми дивною етикеткою: «Пінкертонівський коньяк Золотого Штату, тринадцять зірочок, ліцензійний».

— О боже! — вигукнув я, кліпаючими кашляючи після першого ж ковтка тієї вогненної рідини. — А що означає «ліцензійний»?

— Лаудене, невже ти не знаєш? — вигукнув Пінкертон. — Це ж відомий і прегарний вислів, його можна бачити на будь-якому старовинному шинку при дорогах в Англії.

— Але ж там слово це означає зовсім інше, воно стосується того закладу, а не напоїв, що в ньому продаються.

— Дуже можливо, — погодився Джім, аніскільки не знітившись. — Але це слово дуже ефектне й дало хід напою: він тепер розходиться ящиками. До речі, ти, гадаю, не будеш гніватися: до лекції я розклеїв по всьому Сан-Франціско твої портрети, збільшені з візитної картки, з підписом: «Лауден Додд, американо-паризький скульптор». Ось зразок афішки, яку роздавали на вулицях; на стінах такі самі, лише великим шрифтом, червоною й синьою фарбами.

Я поглянув на афішку, і в мене потемніло в очах. Слова були зайві. Як розтлумачити Пінкертонові, наскільки жахливе це словосполучення: «американо-паризький»? Тим паче, що він не забарився похвалитися саме ним:

— Дуже вдалий вислів — відразу прояснює питання з двох боків. Я хотів, щоб лекція була побудована саме так.

Навіть коли ми дісталися Сан-Франціско і я, шокований видовищем розклеєних повсюдно зображень власної фізіономії, вибухнув зливою обурливих слів, Пінкертон так і не зрозумів, чому я обурююсь.

— Якби ж я знав, що тобі не подобаються червоні літери! — це був єдиний висновок, на який він спромігся після моїх нарікань. — Ти маєш слушність: чіткий чорний друк значно кращий, він ураз привертає до себе увагу. А щодо портрета — ти завдав мені прикрості. Я вважав, що він дуже вдався. Слово честі, мені дуже неприємно, що так трапилось, друже. Тепер я розумію, що ти мав право чекати кращого, але я намагався все влаштувати якнайліпше, Лаудене, і всі репортери в захваті!

Вирвавшись із твані його розумувань, я рішуче перейшов до найголовнішого:

— Послухай, Пінкертоне, з усіх твоїх божевільних витівок ця лекція — найбожевільніша! Як я встигну підготуватися за тридцять годин?

— Все влаштовано, Лаудене! — радісно вигукнув він. — Лекція вже готова. Адже я теж повинен вносити свою частку в діло. Вона лежить, уже віддрукована, в шухляді мого письмового стола. Я замовив текст Гаррі Міллерові, кращому репортерові Сан-Франціско.

Пінкертон, незважаючи на мої мляві заперечення, знай торочив про свої складні ділові операції, згадуючи нових знайомих, раз у раз жалкуючи, що не може відразу познайомити мене з якимсь «душевним хлопцем гострого, як бритва, розуму», — а мене на саму думку про це знайомство били дрижаки.

Врешті я змушений був змиритися з Пінкертоном, отже — із репортером, з уже віддрукованою лекцією. Проте одну обіцянку я у нього вирвав — він поклявся більше не діяти від мого імені, не сповістивши перед тим мене. Але, помітивши, як це ошелешило і засмутило Непогамовного, я незабаром розкаявся і покірно, не скаржачись, поплентав за його тріумфальною колісницею. Я назвав його Непогамовним. Та точніше було б назвати його Невідпорним.

Але ще більше несподіванок сипонуло на мене, коли я прочитав свою лекцію, написану Гаррі Міллером. Нічого не скажеш — веселий дотепник цей Гаррі Міллер! Його жарти викликали у мене нудоту; водночас, змальовуючи гризеток та голодуючих геніїв, він удавався до солодкого і навіть мелодраматичного тону. Я зрозумів, що він читав мої листи до Пінкертона, бо часом натрапляв на описи власних пригод, спотворених до невпізнання, а також своїх думок і почуттів, але таких вихолощених чи перебільшених, що я червонів. Треба віддати Гаррі Міллерові належне — він таки володів своєрідним талантом, щоб не сказати — генієм! Я намагався притишити його тон, та все було марно: гаррі-міллеризм виявився незнищенним. Навіть більше: у цього чудовиська був певний стиль — чи відсутність стилю, — тож кожна моя вставка дисгармонувала з текстом і збіднювала (якщо це взагалі можливо) загальний ефект.