Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Клуб самогубців. Діамант Раджі - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 21


21
Изменить размер шрифта:

— Невже, генерале Ванделере, вам приверзлося, — відповів Чарлі, — що коли моїй сестрі трапилось нещастя побратися з вами, то вона зразу ж утратила всі права й привілеї леді? На мою думку, сер, цим учинком вона принизила себе дужче, ніж її міг принизити хтось чужий, але для мене вона й далі належить до роду Пендрагонів. Я вважаю за свій обов'язок захищати її від негідних образ, і якби ви навіть десять разів були її чоловіком, я вам не дозволю обмежувати її свободи, не дам силоміць затримати її особистого посланця.

— Гартлі, що це означає? — запитав генерал. — Містер Пендрагон, здається, такої ж думки, як я. Він теж підозрює, що леді Ванделер якось причетна до циліндра вашого приятеля.

Чарлі збагнув, що дав непрощенного хука, і заквапився все поправити.

— Як, сер? — скрикнув він. — Ви кажете, я підозрюю? Я нічого не підозрюю. Але там, де вдаються до насильства й упосліджують слабких, я не можу не втрутитись.

Проказавши, він кивнув Гаррі, але хлопець був надто розгублений чи стривожений, щоб той знак зрозуміти.

— Сер, як мені розуміти вашу поведінку? — запитав Ванделер.

— Як хочете, так і розумійте, — відрубав Пендрагон. Генерал знову замахнувся києм, наміряючись ударити

Чарлі по голові, але той, дарма що каліка, спритно відбився парасолькою, підскочив і вчепився у свого ворога.

— Біжи, Гартлі, біжи! — крикнув він. — Утікай, бовдуре!

Гаррі на мить закам'янів, дивлячись, як чоловіки люто торсають один одного, потім повернувся й побіг. Озирнувшись назад, він побачив, що генерал простерся на землі, придушений Пендрагоновим коліном, проте не полишає відчайдушних спроб змінити ситуацію; сад, здавалося, наповнювався людьми, що збігалися звідусіль до місця бійки. Від такої картини секретар полетів, мов на крилах, і не зводив духу, аж поки добіг до Бейсвотерського шляху й повернув навмання в один з тихих завулків.

Сцена брутальної бійки двох знайомих йому джентльменів глибоко вразила бідолаху Гаррі. Він намагався забути її, а насамперед прагнув якомога далі відійти від генерала Ванделера; ревно перейнявшись цим прагненням, він геть забув про доручення і квапливо, тремтячи всім тілом, ішов куди очі спали. Пригадавши, що леді Ванделер — дружина одного і сестра другого з тих гладіаторів, Гаррі відчув у серці гаряче співчуття до жінки, якій так не поталанило в житті. Після цієї бійки навіть його місце в генераловім домі вже не видавалося таким безпечним і певним.

Поринувши в роздуми, Гаррі знай простував уперед, аж поки, припадком зіткнувшись із перехожим, побачив, що в руці він і досі держить коробку.

— Господи! — зойкнув він. — Геть памороки забило! Куди це я йду?

Видобувши конверта, якого дала йому леді Ванделер, Гаррі перечитав адресу. Дивно, прізвища не було. Гаррі просто звеліли знайти. добродія, який чекає пакунка від леді Ванделер», а якщо вдома нікого не буде, зачекати його. Добродій, додавалось у записці, повинен показати папірець, власноруч написаний леді. Все це видавалось украй таємничим, Гаррі над усе дивувало, що нема прізвища і потрібно вимагати якусь записку. Гаррі мало над цим замислювався, отримуючи доручення, але, перечитавши записку, все зваживши і поєднавши з іще деякими дивними подробицями, переконався, що встряв у якусь небезпечну халепу. На півмиті він навіть засумнівався у самій леді Ванделер: адже ця неясна оборудка трохи негідна такої високої леді; критицизму іще побільшало, коли ті таємниці почали обертатися й проти нього. Проте його дух був такий покірний леді Ванделер, що Гаррі відкинув підозри і гостро дорікав собі тільки за те, що вони виникли.

В одному, правда, збігалися його обов'язок і інтереси, його великодушність і страхи — слід якнайшвидше позбутися коробки.

Гаррі підійшов до першого полісмена і чемно розпитав про дорогу. Виявилось, що до мети вже недалеко, і через кілька хвилин він підійшов до невеличкого нещодавно пофарбованого і якнайретельніше доглянутого будинку. Дверний молоточок і ручка дзвоника просто сяяли, на підвіконнях то тут, то там видніли горщики з квітами, завіси з якоїсь пишної тканини закривали кімнати від очей цікавих перехожих. Увесь будинок дихав спокоєм і таємничістю, й Гаррі так перейнявся його духом, що тихіше, ніж звичайно, опустив молоток і чимстаранніше витер черевики.

Майже зразу двері відчинилися, Гаррі побачив досить привабливу молоденьку служницю, що з цікавістю стала розглядати його.

— Я приніс пакунок від леді Ванделер, — почав Гаррі.

— Знаю, — кивнувши головою, відповіла дівчина, — але господаря нема вдома. Може, ви залишите мені?

— Не можу, — зітхнув Гаррі. — Мені звеліли передати йому тільки з певною умовою, отож, боюсь, я мушу просити у вас дозволу зачекати.

— Що ж, гадаю, мені можна вас упустити. Мені тут досить самотньо, а ви, скажу вам, ніби не такі, щоб з'їли дівчину. Але шануйтесь і не питайте імені господаря, однаково я не скажу.

— І ви таке кажете? — скрикнув Гаррі. — Ну й дивина! Сьогодні на мене всюди чигають несподіванки. Все-таки про одне я, мабуть, можу спитати, не порушивши заборони. Він власник цього будинку?

— Ні, він тільки наймає, ще й тижня не минуло, — відповіла дівчина. — А тепер і я вас запитаю: ви знаєте леді Ванделер?

— Я її особистий секретар, — запишався Гаррі.

— Вона гарна, правда ж? — знову спитала дівчина.

— О, прекрасна! — вигукнув Гаррі. — Напрочуд мила, ласкава, добра!

— Та й ви нівроку, — зауважила дівчина. — Закладаюсь, ви варті цілого десятка леді Ванделер.

— Я? — вкрай розгубився Гаррі. — Я тільки секретар!

— Це ви для мене кажете? — аж ніби образилась дівчина. — Певне, тому, що я, коли ваша ласка, тільки служниця. — Але побачивши, що Гаррі щиро збентежився, пожаліла його: — Ні, я вірю, ви не мали такого на увазі, просто ви сподобались мені, а про леді Ванделер я й думати не хочу. Ох ті панії! — зітхнула вона. — Як можна серед білого дня посилати з коробкою під пахвою такого стеменного джентльмена, як ви!

Розмовляючи, Гаррі і дівчина не сходили з місця, вона стояла на порозі, а він, тримаючи рукою коробку і скинувши капелюха, щоб прохолонути, на хіднику. Та після останніх слів дівчини Гаррі, вже не витримуючи таких одвертих компліментів своїй зовнішності і тим паче підохотливих поглядів, якими вони супроводились, став перебирати ногами і зніяковіло туди-сюди поводити очима. Ненароком глянувши в долішній бік завулка, він, на свій несказанний жах, зустрівся очима з генералом Ванделером. Розгніваний, розпашілий генерал гасав вулицями, женучись за швагром, але, впізнавши невірного секретаря, одразу надумав інше, його лють дістала новий вихід, він щодуху припустив по завулку, лаючись і вимахуючи руками.

Гаррі враз заскочив у будинок, посунувши дівчину, двері захряснулись перед самим носом його ворога.

— Тут є засув? Вони замикаються? — питав переляканий Гаррі, а тим часом несамовитий стукіт молотка луною розлягався в передпокої.

— Ой, що з вами трапилось? — занепокоїлась дівчина. — Ви тікаєте від того старого добродія?

— Якщо він піймає мене, я пропав, — зашепотів Гаррі. — Він ганяється за мною цілий день, а в нього кий із шпагою всередині, це офіцер з Індії!

— Ото гарні манери! — скрикнула дівчина. — А як, коли ваша ласка, його звати?

— Це генерал, мій пан, — мовив Гаррі. — Він хоче забрати коробку.

— Хіба ж я вам не казала! — переможно засміялася дівчина. — Я ж казала, що та ваша леді нікчема, і, якщо маєте очі, давно слід побачити, як вона вас трактує. То невдячна хвойда, ось що я вам скажу!

Генерал знову шарпнув за молоток, нетерпеливлячись, що його не пускають, а потім став гатити в двері кулаками.

— Добре, — зауважила дівчина, — що я сама в домі, хай ваш генерал гамселить скільки влізе, ніхто йому не відчинить. Ходімо!

Дівчина завела Гаррі на кухню, посадила, а сама, поклавши руку йому на плече, не криючись, милувалася ним. Гуркіт біля дверей не вщухав, навпаки, дедалі посилювався, і в бідолашного секретаря холонуло в серці.