Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 22

— Хай буде так, як ви кажете! — вигукнув я. — Підемо туди, де ви останнім часом переховувались.

— Навіщо? — здивувався Алан. — Хазяї, щоправда, поставились до мене добре, але, гадаю, не дуже хотіли б бачити мене знову, бо за теперішніх обставин я не можу бути там бажаним гостем. Ось чому я так прагну вашого товариства, містер Давід Бальфор із Шооза, пишайтеся цим! Відтоді, як ми розпрощалися в Корсторфайні, я майже не чув людського голосу тут, у лісі, коли не брати до уваги двох зустрічей з Чарлзом Стюартом.

По цьому Алан підвівся, і ми потихеньку рушили на схід.

Розділ дванадцятий

МИ З АЛАНОМ ЗНОВУ В ДОРОЗІ

Було десь близько другої години ночі; місяць на той час уже сховався, з заходу потягнув досить сильний вітерець, женучи по небу важкі, пошматовані хмари; ми поринули в таку темряву, якої тільки й ждуть втікачі або розбійники. Ледве помітна стежка привела нас у Браучтон, потім ми пройшли через Пікарді, повз знайоме мені місце, де височіла шибениця з двома повішеними. Трохи далі ми помітили вогник у горішньому вікні будинку в Лохенді; звірившись на нього, ми добре-таки поблукали, потолочили чиєсь поле, не один раз спотикались і падали, схоплювались на ноги і брели далі, поки нарешті не опинилися на звивистій, болотистій рівнині, яку називали Фіггат-Вінз. Тут, під кущем дроку, ми продрімали до ранку.

Прокинулись десь о п'ятій. Ранок видався напрочуд гарний, щоправда вітер не вщух, але він розігнав усі хмари, спровадивши їх до Європейського континенту. Алан сидів і посміхався. З часу нашої останньої розлуки я вперше бачив свого друга й дивився на нього з радістю. На Аланові красувався той же широкий плащ, але була й новинка — на ноги він натягнув плетені гетри, що сягали колін. Безперечно, він надів їх з метою маскування, але день обіцяв бути теплим, і вбрання його не відповідало сезону.

— Ну, Деві, — заговорив він перший, — чим не чудовий ранок? Отак мало б бути щодня. Зовсім не те, що сидіти в копиці сіна. Доки ви тут ніжились, я проробив те, що роблю дуже й дуже рідко.

— А саме? — поцікавився я.

— Тільки-но скінчив молитву, — пояснив він.

— Де ж мої джентльмени чи як ви там їх називаєте? — спитав я.

— Бог знає; ми повинні рискнути. Вставайте, друже! Вперед, назустріч долі!

Ми рушили на схід, уздовж широкого берега, туди, де у верхів'ї річки Ески курилися соляні ями. Ранкове сонце красиво освітило Артурове Крісло і зелені Петландські гори. Чарівність цього дня, здавалось, дратувала Алана.

— Треба бути справжнім йолопом, — сказав він, — щоб кидати Шотландію отакого чудового дня. Ця думка не виходить у мене з голови. Мабуть, було б набагато приємніше лишитися тут і бути повішеним.

— Е, ні, Алане, вам це не сподобається, — зауважив я.

— Я не хочу сказати, що Франція погана країна, — пояснив він, — але це все ж таки не те. Вона, може, навіть краща — однак це не Шотландія. Я люблю Францію, коли буваю там, проте сумую за шотландськими тетерюками і торфовим димком з рідних серцю осель.

— Якщо вам більше ні на що скаржитись, Алане, то це ще й не таке велике горе, — промовив я.

— Мені взагалі не личить ні на що скаржитися, — < сказав Алан, — після тієї клятої копиці сіна.

— Ну й допекла вам та копиця.

— Допекла? Не те слово. Я не з легкодухих, але почуваю себе набагато краще просто неба на свіжому повітрі. Я наче той старий Блек Дуглас, котрий віддавав перевагу пісням жайворонка перед писком мишей. А в копиці, Деві (хоч там і зручно ховатися), темно і вдень і вночі. Не знаєш, коли розвидняється і коли смеркає, час так тягнеться, як довга зима.

— А як же ви знали, що вам час іти на побачення? — поцікавився я.

— Десь близько одинадцятої господар приносив мені передачу: шматок м'яса, трохи горілки та недогарок свічки, щоб було чим присвітити під час вечері, — пояснив Алан. — Попоївши, я йшов у ліс, лягав там і чекав, прагнучи всією душею побачитися з вами, Деві, — і він обняв мене за плечі. — Чекав і в думці лічив години. Коли за моїми підрахунками було десь за другу (якщо не приходив Чарлі Стюарт і не казав, яка година), я повертався до своєї клятої копиці. Не легким і не веселим було таке життя. Слава богу, що все скінчилося.

— Що ж ви там робили? — поцікавився я.

— Розважався як тільки міг. Грав навіть у паці, на цьому я набив руку, але нецікаво грати, якщо нема кому захоплюватись вами. Складав пісні.

— Про що?

— Про оленів, про верес, про древніх-древніх вождів, власне, про те, про що взагалі говориться в піснях. Часом уявляв, що в мене пара флейт, і я грав переважно арії; іноді здавалося, що виконую я їх блискуче. Хоч вірте, хоч ні, але часом я навіть помічав, де схибив. Та, на щастя, все це минуло.

Потім Алан ще раз завів мову про мої пригоди і вислухав їх з усіма подробицями, гаряче схвалюючи мої дії, іноді перебиваючи зауваженням, що я «хоч і дивак, але хоробрий».

— Що? Вас налякав Сімон Фрейзер? — спитав він між іншим.

— Ще б пак! — визнав я.

— Я теж злякався б його, Деві, — несподівано признався Алан. — Це й справді страшний чоловік. Але й диявол заслуговує, щоб віддавали йому належне; скажу вам, Деві, на полі бою Фрейзер порядна людина.

— Хіба він такий хоробрий? — здивувався я.

— Хоробрий?! — усміхнувся Алан. — Заповзятіший за стального меча.

Почувши, як я бився на дуелі, мій друг спалахнув:

— Яка ганьба! — закричав він. — Хіба ж я не вчив вас у Коррінакі? Три рази… три рази обеззброєний! Та це ж ганьба для мене, вашого вчителя. Ану вставайте та беріть вашу зброю! Ви не зійдете з місця, поки не навчитеся захищати свою і мою честь.

— Алане, — почав благати я, — ви що, з глузду з'їхали? Зараз не час навчатись фехтування.

— Може, й так, — поступився він. — Але три рази, чоловіче! І ви стояли, як те солом'яне опудало, та бігали три рази по шпагу, немов собачка по носовичок! Давід, цей чолов'яга Дункансбі, напевне, неабиякий рубака. Мабуть, спритний диявол. Коли б я мав час, то неодмінно повернувся б і спробував зустрітися з ним сам. Він, видно, собаку на цьому з'їв.

— Помиляєтесь, — перебив я його, — ви забули, що він бився зі мною.

— Не забув, — огризнувся Алан. — Але ж тричі!

— Ви добре знаєте, який з мене супротивник, не вмію й шпаги тримати!

— Ні, я ще ніколи не чув такого, — невгавав мій товариш.

— Обіцяю тільки одне, Алане, — заговорив я знову, — коли ми зустрінемось наступного разу, я фехтуватиму краще. Вам не доведеться червоніти, що ваш друг не вміє битися.

— Наступного разу, кажете?! — підхопив він. — А коли це буде, хотів би я знати?

— Сам не уявляю, Алане, — проказав я. — У мене інший план: я хотів би стати адвокатом.

— Нудна справа, Деві, — відповів Алан. — До того ж там треба завжди кривити душею. Краще вже натягнути військовий мундир.

— Тоді б ми неодмінно зустрілися! — вигукнув я. — Славна то була б зустріч, коли б ви наділи мундир Людовика, а я — короля Георга! Делікатна, скажу відверто.

— Що ж, ви маєте рацію, — знову поступився Алан.

— Краще вже бути адвокатом, — вів я далі. — Думаю, це більше підходить для чоловіка, якого тричі обеззброїли. Але головні принади ось у чому: одним з уславлених коледжів по вивченню права є той, у якому вчився мій родич Пілріг, — це коледж в Лейдені, у Голландії. Що ви на це скажете, Алане? Хіба не зміг би волонтер «королівських шотландців», добившись, відпустки, непомітно добратися до Лейдена і провідати там студента?

— Авжеж зміг би! — вигукнув Алан. — Бачите, справа в тому, що я в добрих стосунках із своїм полковником, графом Драммонд-Мелфортом, але є ще й важливіша обставина: мій двоюрідний брат — підполковник у полку «голландських шотландців», тому не важко буде дістати дозвіл на побачення з підполковником Стюартом з Галкета. Щодо лорда Мелфорта, то він людина освічена, пише навіть книжки, як Цезар, і буде, безсумнівно, радий скористатися з моїх спостережень.

— То граф — письменник? — спитав я, бо якщо Алан віддавав перевагу воїнам, то особисто я — тим, хто пише книжки.