Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 18

— Після цього мене вже ніщо не здивує в цій справі, — зауважив я.

— А я здивую! — вигукнув Стюарт. — Бачите ось це? — І він подав мені аркуш, на якому ще не зовсім висохла фарба друку. — Подивіться на цю фальшивку, на список свідків, підписаний Престонгрейнджем, імені Бальфора там не знайдете. Та справа не в цьому. Хто, на вашу думку, платив за друк?

— Напевне, сам король Георг, — відповів я.

— Уявіть собі, що платив я! — вигукнув Стюарт. — Фальшивка друкувалася ними і для них — для Грантів, Ерскінів і нічного злодюги Сімона Фрейзера. Хіба міг я одержати примірник? Не міг. Мені довелося б наосліп будувати свій захист, вперше слухаючи обвинувачення в суді разом з присяжними.

— А хіба це не протизаконно? — поцікавився я.

— Не буду стверджувати, — відповів він. — Ця послуга така звичайна, що закон ніколи не цікавився подібними питаннями. Дивні діла твої, господи! У друкарню Флемінга заходить стороння людина, бачить коректуру на підлозі, підбирає її і приносить мені. Виявляється, що це й був той злощасний список, я взяв його й надрукував за рахунок захисту — sumptibus moesti rei. Ви чули що-небудь подібне? Тепер матеріали доступні кожному, великий секрет став відомим. Як ви думаєте, могла мені сподобатися їхня поведінка? На моїй же совісті життя мого родича!

— По правді сказати, не дуже, — відповів я.

— Тепер ви самі бачите, як повертаються справи, — підсумував Стюарт. — Ось чому, коли ви кажете, що вам дозволять свідчити на суді, я сміюся вам просто в обличчя.

Настала моя черга. Я стисло розповів усе — про погрози й пропозиції містера Сімона, про найманого вбивцю і про те, що відбулося потім у Престонгрейнджа. Про свою першу розмову у прокурора, згідно з моєю обіцянкою, я змовчав, та, власне, розповідати про неї й не було потреби.

Поки я говорив, Стюарт весь час кивав головою, наче механічна іграшка, але тільки-но стих мій голос, він одразу ж з помітним притиском висловив свою думку двома словами:

— Негайно щезніть!

— Не розумію вас, — сказав я.

— Можу пояснити, — кинув Стюарт. — На мій погляд, вам неодмінно треба зникнути. Тільки не думайте заперечувати. Прокурор, у якого ще лишається крихта совісті, вирвав вашу душу з рук Сімона та герцога. Він відмовився віддати вас до суду і не захотів убивати. Ось причина, чому між ними немає згоди; Сімон та герцог не можуть бути вірними ні другові, ні ворогові. Отож, вас не судитимуть і не вб'ють, але вас можуть викрасти і вивезти, як леді Грейндж. Закладаюся на що завгодно, що саме в цьому полягає їхній підступний план.

— Це наводить мене на думку… — почав я і розповів про свист, який почув, та про рудоголового служника Нейла.

— Де Джеймс Мор, там завжди якесь шахрайство, і ніколи не сумнівайтеся в цьому, — промовив Стюарт. — Батько його, щоправда, був не такий уже й лихий чоловік, хоча він не поважав законів і не був другом нашій родині, так що мені немає потреби захищати його. Що ж до Джеймса, то це телепень і негідник. А поява отого рудоголового мало тішить мене, так само, як і вас. Щось тут підозріле. Тхне недобрим. Старий Ловат встругнув штуку з леді Грейндж, а коли молодший займеться вами, то це відповідатиме сімейним традиціям. За що ув'язнено Джеймса Мора? За такий же злочин, за викрадення. Його люди набили на цьому руку. Він передасть їх у розпорядження Сімона, і незабаром ми почуємо, що Джеймса звільнено або він утік; ви ж на той час будете в Бенбекулі або Епплкроссі.

— Ви намалювали невтішну картину, — зітхнув я.

— Тому-то я хочу, щоб ви скоріше зникли, поки вони не добралися до вас, — була його відповідь. — Сидіть собі нищечком до самісінького суду, а потім, коли вас найменше чекатимуть, з'явитесь як сніг на голову. Звичайно, містер Бальфор, це тільки в тому разі, якщо ваші свідчення варті такого великого риску та неприємностей.

— Скажу вам одне, — промовив я. — Я бачив убивцю, і це був не Алан.

— В такому разі клянуся богом, мого родича врятовано! — закричав Стюарт. — його життя у ваших руках. Нема чого рахуватися з часом, з риском, з грішми, аби тільки надати вам можливість з'явитися на суд.

По цьому він висипав на підлогу всі гроші з своїх кишень.

— Це все, що при мені. Беріть, вони вам знадобляться. Зараз же рушайте оцим провулком, а там далі буде дорога до Ленг-Дайкса. Послухайте мене і не з'являйтеся в Едінбурзі, поки не скінчиться уся ця історія.

— Куди ж мені йти? — спитав я.

— Я сам хотів би показати вам дорогу, — почулось у відповідь, — та куди б ви не пішли, вони всюди шукатимуть. Ні, краще вирішуйте самі, і хай вам бог поможе! За п'ять днів до суду, 16 вересня, дасте вісточку про себе, я буду в Стірлінзі, в «Королівському гербі». Якщо вам пощастить протриматися до того часу, то далі вже я подбаю, щоб ви прибули в Інверар.

— Ще одне, — звернувся я. — Чи можна мені побачити Алана?

Містер Стюарт, мені здалося, завагався.

— Гм, краще б не робити цього. Однак Алан теж дуже хоче побачитись і навмисне сьогодні ввечері буде у Сілвермілзі. Коли ви впевнитесь, містер Бальфор, що за вами не стежать, — тільки неодмінно впевніться, — причаїться в зручному місці і стежте за дорогою щонайменш годинку, перш ніж рискнути. Було б страшним нещастям, якби вас обох схопили.

Розділ десятий

РУДОГОЛОВИЙ

Десь о пів на четверту я вийшов на Ленг-Дайкс і попрямував просто в Дін. А саме цього місця мені насамперед слід було уникати: адже там жила Катріона, і її родичам Гленджайльським Макгрегорам, напевне, доручили зловити мене. Та я був надто молодий, надто закоханий і тому не вагаючись звернув на Дін. Діставшись до вершини пагорба, я заліг у ячмінь і став чекати. Через деякий час дорогою пройшов чоловік, мабуть, горянин, якого я бачив уперше. Слідом за ним промайнув рудоголовий Нейл. Потім прокотив возом мірошник, а далі пішли звичайні мешканці навколишніх — сіл. Побаченого було досить, щоб найсміливіша людина відмовилась од свого наміру, але мене нестримно тягло вперед. Я переконав себе, ніби немає нічого дивного в тому, що я зустрів тут Нейла. Де ж йому ще бути, як не на дорозі до дочки начальника? Що ж до інших горян, то я подумав, що вовків боятися — в ліс не ходити. Остаточно заспокоївши себе такими легковажними міркуваннями, я прискорив ходу і десь на початку п'ятої підійшов до будинку містріс Драммонд-Ожілві.

Обидві леді були вдома; побачивши їх біля відчинених дверей, я зняв капелюха й промовив, сподіваючись, що це сподобається вдові.

— Ось і я. Прийшов по свої шість пенсів.

Катріона вибігла мені назустріч і сердечно привіталася; стара леді, як не дивно, теж була не менш люб'язна. Згодом я довідався, що десь на світанку вона посилала вершника до Ренкейлора в Куїнзферрі, знаючи, що той повірений Шооз-гауза і що в неї в кишені тоді лежав лист од мого доброго друга, де мене було охарактеризовано якнайкраще, розписано мою вдачу та достатки. Коли б я й прочитав листа, то не зміг би прозоріше зрозуміти її намірів. Можливо, я й був селюком, але не в такій мірі, як думала стара леді. Навіть для мого немудрого розуму було ясно, що вона хоче добитися шлюбу між своєю племінницею та безвусим юнаком, лердом в Лоціані.

— Нехай Сикспенс пообідає з нами, Катріоно, — промовила стара леді. — Біжи й скажи прислузі.

Якийсь час ми з леді Ожілві лишалися вдвох. Вона, як могла, підлещувалася до мене, однак робила це розумно, начебто жартома, називала мене Сикспенсом. Усе це виходило в неї так, що я мав піднестися у своїх власних очах. Коли повернулася Катріона, то наміри місіс Ожілві стали ще відвертішими — вона так вихваляла дівчину, як циган вихваляє свого коня. Обличчя у мене пашіло від сорому, що мене мають за такого дурня. Часом мені здавалося, що дівчину безневинно втягнуто у цей ярмарок, і я ладен був побити стару, а то мучила думка, що вони обидві змовилися заманити мене в пастку, і тоді я сидів похнюплений і злий.

Нарешті сваха вигадала кращий спосіб, залишивши нас з Катріоною віч-на-віч. Я такий, що коли вже хтось розворушив мою підозру, її не так легко вгамувати. І все ж, навіть знаючи, до якого роду належить Катріона, знаючи, що цей рід нажив слави злодіїв, я не міг дивитися їй в обличчя й не вірити.