Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 16

У відповідь я теж вклонився, попросив його йти попереду, а сам пішов слідом. Дорогою він щось бурмотів собі під ніс то про англійську мову, то про королівський мундир. Усе це переконувало мене, що офіцер справді дуже ображений. Але разом з тим поведінка офіцера під час нашого знайомства зраджувала його. Було ясно, що. Його заздалегідь підготували, щоб він посварився зі мною чи то правдою, чи неправдою; ясно було й те, що мене втягнули в якусь нову витівку моїх ворогів; я добре знав свою непідготовленість до дуелі і розумів, що офіцер легко зможе вбити мене.

Коли ми опинилися в похмурому і безлюдному скелястому Кінгс-Парку, мене кілька разів спокушала думка втекти звідти, надто вже не хотілося демонструвати свого неуцтва у фехтуванні, а ще дужче не хотілося вмирати або навіть дістати рану. Однак я зрозумів, що колі! підступність моїх ворогів зайшла так далеко, то їх уже ніщо не спинить. Хоч і нелегко вмирати безславно від шпаги, але це краще, ніж теліпатися на шибениці. Крім того, я побачив, що своїми нерозважливими словами, поспішною відповіддю на удар остаточно відрізав собі шлях до відступу; навіть якщо я втечу, мій супротивник неодмінно переслідуватиме, піймає, тоді до мого нещастя прилучиться ще й ганьба. Отак, зважуючи всі «за» і «проти», я йшов за офіцером, як іде приречений за катом, втративши будь-яку надію на порятунок.

Дійшовши до того місця, де кінчалися скелі, мій супротивник повернув до галявинки, встеленої зеленим мохом, і витяг шпагу. Нашими свідками були тільки птахи. Мені не лишалося нічого іншого, як наслідувати приклад офіцера і стати в бойову позицію, намагаючись вдавати спокійного. Але, здається, приготування не задовольнили містера Дункансбі, який помітив кілька помилок у моїх рухах; він зупинився, зміряв мене пронизливим поглядом, затупцював на місці і почав загрожувати вістрям шпаги. Оскільки у Алана я ніколи не бачив таких прийомів, то, наляканий думкою про неминучу смерть, я остаточно розгубився і відчув себе безпорадним, як мале дитя, бажаючи лише одного — втекти.

— Що з вами? — вигукнув лейтенант.

Раптом, зробивши блискавичний випад, він вибив у мене з рук шпагу, і та залетіла далеко в очерет.

Двічі він повторив подібний маневр, і коли я втретє приніс свою знеславлену зброю, то побачив, що він засунув свою шпагу в піхви і, заклавши руку за борт мундира, чекає мене з сердитим виразом обличчя.

— Будь я проклятий, коли хоч пальцем торкнуся вас! — вигукнув офіцер і з досадою запитав, яке я мав право виходити на дуель з джентльменом, коли не вмію відрізнити вістря шпаги від рукоятки.

Я відповів, що це недолік мого виховання, і в свою чергу запитав, чи віддає він мені належне, що я не боягуз, бо прийняв його виклик і до деякої міри задовольнив його.

— Так, це правда, — визнав він. — Мені самому не бракує сміливості і відваги, я хоробрий, як лев, але отак стояти, як ви, нічого не тямлячи у фехтуванні! Так поводитись на дуелі! Ні, буду відвертим, на такі вчинки я нездатний. Шкода, дуже шкода, що я вас ударив, хоч мушу визнати, ваш удар був дужчий. У мене ще й досі в голові гуде. Коли б я знав раніше, як виглядатиме все це, то нізащо не встряв би в таку історію.

— Добре сказано, — підхопив я, — сподіваюся, що вдруге ви не будете іграшкою в руках моїх заклятих ворогів.

— Авжеж, не буду, Пальфур, — мовив він. — Я думаю, що зі мною теж повелися нечесно; це все одно, що примушувати битися з старою жінкою або з малою дитиною. Так і скажу хазяїнові і викличу його самого, їй-богу, викличу!

— Коли б ви тільки знали, чого ворогує зі мною містер Сімон, — почав я, — то обурилися б ще більше за те, що вас втягують у такі справи.

Офіцер заприсягся, ніби вірить у те, що всі Ловати зліплені самим чортом з одного тіста: потім квапливо потис мені руку і сказав, що я врешті непоганий хлопець, тільки дуже шкода: виховання моє надто занедбане, але він обіцяє, коли в нього буде час, взятися за мене.

— Ви й зараз могли б зробити мені послугу кращу за ту, яку щойно обіцяли, — натякнув я і на питання, в чому вона полягає, додав: — Піти зі мною до одного з моїх ворогів і засвідчити, як я тримався сьогодні. Це буде справжня послуга, — вів я далі. — Хоч містер Сімон на перший раз підіслав на мене люб'язного супротивника, однак у голові в нього засіла думка вбити мене. Після вас буде другий, потім третій. Ви самі пересвідчились, як я володію холодною зброєю, і можете уявити собі, який буде кінець.

— Мені це теж не сподобалося б, коли б я був такий недотепа, як ви! — вигукнув офіцер. — Однак я допоможу вам, Пальфур. Ведіть.

Якщо, йдучи в цей клятий парк, я ледве тяг ноги, то звідти я не йшов, а наче летів, а в моїй голові снувалася старовинна пісня «І подалася геть з косою гострою своєю смерть». Пригадую, як тоді мене мучила спрага і якою смачною була вода в криниці Святої Маргарита. Ми перетнули дворик біля церкви і, спустившись нижче, опинилися перед самісіньким порогом будинку Престонгрейнджа, докладно обмірковуючи дорогою подробиці нашої поведінки у прокурора. Лакей сказав, що господар вдома, але дуже зайнятий з іншими джентльменами секретними справами і нікого не приймає.

— Я на три хвилинки, і моя справа невідкладна, — сказав я. — Можете доповісти, що секретів у мене немає і я навіть радий, якщо будуть свідки.

Лакей неохоче пішов доповідати, а ми хоробро рушили слідом за ним до передпокою, де мій слух уловив кілька приглушених голосів, що долинали з сусідньої кімнати. Безсумнівно, там засідали троє — Престонгрейндж, Сімон Фрейзер та містер Ерскін, перзький шериф. Вони зібралися, щоб разом обговорити справу аппінського вбивства, тому моя поява трохи збентежила їх, однак вони вирішили прийняти мене.

— Не розумію, містер Бальфор, що привело вас сюди знову? Хто це з вами? — звернувся до мене Престонгрейндж.

Фрейзер мовчки втупився в стіл перед собою.

— Він прийшов сюди, щоб посвідчити на мою користь, мілорде; прошу вас вислухати його, — сказав я і повернувся до Дункансбі.

— Мушу вам доповісти, — мовив лейтенант, — що я сьогодні бився на дуелі з Пальфуром в Ханерс-Позі і зараз вельми шкодую, що так усе вийшло; запевняю вас, панове, що Пальфур поводився, як справжній джентльмен, і я його дуже поважаю.

— Дякую за правдиве свідчення, — сказав я.

По цьому Дункансбі вклонився присутнім і вийшов з кімнати, як ми домовились.

— Чому про все це доповідають мені? — дивувався Престонгрейндж.

— Поясню у двох словах, мілорде, — почав я. — Я привів цього джентльмена, королівського офіцера, щоб підтримати свою честь. Тепер, гадаю, мета досягнута, і до певного дня — ви добре знаєте, якого саме — не варто насилати на мене інших офіцерів. Я не згоджуюсь пробиватися крізь увесь гарнізон замка.

Жили на скронях у Престонгрейнджа набрякли, і він гнівно зиркнув на мене.

— Я певен, що сам біс кинув мені цього хлопчиська під ноги! — вигукнув він і звернувся до сусіди сердитим тоном: — Це ваша витівка, Сімоне. Відчувається справа ваших рук, і, дозволю сказати, сер, мені це не подобається. Нечесно, домовившись зі мною про одне, поза моєю спиною потайки вдаватися до іншого засобу. Ви повелися зі мною вкрай негідно. Примушувати мене посилати туди цього хлопчиська з моїми дочками! Тому, що я натякнув… Тьху, сер, яка гидота! Не ганьбили б інших.

Сімон страшенно зблід, а потім вибухнув:

— Не буду більше м'ячем між вами та герцогом. Або доходьте згоди, або сваріться, але вирішуйте все між собою, а я далі не хочу бути у вас попихачем, не хочу виконувати ваших примхливих вказівок, не хочу вислуховувати напучень одного й другого. О, якби я висловив вам свою думку про вашу хеноварську справу, то у вас голова б запаморочилась.

Шериф Ерскін, що весь час стримувався і не втручався, спокійно зауважив:

— Панове, на мою думку, нам слід сказати містеру Бальфору, що він довів свою мужність та хоробрість і зараз може спати спокійно. До того дня, на який він так чемно натякнув, вони не будуть більше випробовуватись.