Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 7


7
Изменить размер шрифта:

Тут нарешті йому не відмовили, але коли він увійшов, то був приголомшений зміною, яка сталася з доктором Леньйоном. На лице тому лягла видима печать близької смерті. Рум'яний здоровань поблід, змарнів і постарів на кілька років; та навіть не ці ознаки фізичного занепаду вразили правника, а погляд, у якому відбився глибоко прихований жах. Не виглядало на те, аби доктор боявся смерті, однак це було перше, що спало на думку Аттерсонові: «Як лікар він не може не розуміти, що жити лишилося лічені дні, але усвідомлювати це йому понад силу». Однак коли правник таки поцікавився станом доктора, той дуже спокійно відповів, що він — людина пропаща.

— Я зазнав великого потрясіння, — промовив він, — і вже не маю надії одужати. Що ж, життя було гарне, і я любив його. Але тепер мені здається, що якби ми знали все, то були б раді якнайшвидше поквитатися з ним.

— Джекіл теж захворів, — перевів розмову на інше Аттерсон. — Ви з ним не бачилися?

Цю мить Леньйонове обличчя змінилося, і голос його затремтів.

— Я не бажаю ніколи більше бачити доктора Джекіла і чути про нього! — майже прокричав він, дуже хвилюючись. — Я цілком порвав з цією особою, і благаю вас не нагадувати мені про того, хто для мене помер.

— Он воно як… — вимовив Аттерсон, а тоді, по довгій паузі, запитав: — Чи не міг би я залагодити це якось? Адже ми троє здавна були друзями…

— Нічого вже не виправиш, — відрізав Леньйон. — Запитайте в нього.

— Він не приймає мене.

— І не дивно, — пролунала впевнена відповідь. — Колись, Аттерсоне, після моєї смерті, ви, можливо, дізнаєтеся, що спонукало мене так говорити. Але не зараз. Коли ви можете посидіти зі мною й поговорити про щось інше, я буду вам надзвичайно вдячний; та коли вам несила полишити цю прокляту тему, ради всього святого, ідіть, бо я не можу цього витерпіти.

Щойно повернувшись додому, Аттерсон сів і написав Джекілові листа, нарікаючи, що ніяк не може потрапити до нього, і запитуючи, чому він так пересварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла велемовна відповідь, витримана в патетичному тоні й сповнена таємничих натяків. Розрив із Леньйоном потрактовувався як непоправний. — «Я не звинувачую нашого давнього друга, — писав Джекіл, — але поділяю його думку: нам не слід більше зустрічатися. Відтепер я провадитиму вельми усамітнене життя, і ви не повинні ані дивуватися, ані ставити під сумнів мою до вас прихильність у разі, коли мої двері виявляться зачиненими навіть перед вами. Я мушу пройти власним незнаним і стражденним шляхом, бо сам накликав на себе покару й небезпеку, про яку не можу говорити. Коли вже я найбільший грішник, то водночас я й найбільший мучень. Не думаю, що десь іще на землі є місце для таких мук і страхів; і полегшити мій уділ, Аттерсоне, ви можете лише одним: шануючи моє мовчання». Аттерсон був вражений: лихий вплив Гайда відійшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишніх друзів, ще тиждень тому доля всміхалася йому всіма принадами шанованого віку, а нині дружбу, душевний спокій, увесь лад його життя було розбито. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поводження Леньйона справжню причину слід було шукати десь глибше.

Через тиждень по тому Леньйон зліг, і ледве минуло півмісяця, як його не стало. Надвечір після похорону, що сповнив правника смутком, Аттерсон замкнув двері свого кабінету, і при світлі єдиної свічки видобув конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. «ПРИВАТНО. Для Дж. Дж. Аттерсона ОСОБИСТО. У разі його смерті знищити не читаючи». Прочитавши цього написа, правник пройнявся страхом перед вмістом конверта. «Сьогодні я поховав одного друга, — подумав він, — а що, коли цей лист відбере в мене й другого?» Та подолавши зрадливий пострах, правник зламав печатку. Але в першому конверті був другий, так само запечатаний, і підписаний: «Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла». Аттерсон не йняв віри своїм очам. Так, саме «зникнення»: знову, наче в тому божевільному заповіті, говорилося про можливе зникнення Генрі Джекіла. Тільки в заповіті така згадка з'явилася з підступної намови людини на ім'я Гайд, за тим стояла нехай і страхітлива, але зрозуміла мета. Та ось нині, написане рукою Леньйона, що могло б воно означати? З'явилася велика спокуса знехтувати пересторогу й відразу поринути на дно цих таємниць, але професійна честь і повага до померлого друга виявилися дужчими, тому конверт знайшов прихисток у глибинах сейфа.

Одна річ — убити цікавість, інша — подолати її, тому вельми сумнівно, щоб Аттерсон і надалі так щиро прагнув побачитися зі своїм живим ще приятелем. Він думав про нього без злості, та його думки були повні страхів і здогадів. Звісно ж, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегкість, діставши чергову відмову; правникові любіше було розмовляти на сходах із Пулом, чуючи гомін міста, аніж потрапити до цієї добровільної в'язниці й вести бесіду з її незбагненним в'язнем. Пул не міг повідомити нічого втішного. Доктор замкнувся в кабінеті над лабораторією, іноді навіть ночуючи в ньому; він став ще мовчазнішим і похмурішим, нічого не читав, здавалося, його невідв'язно переслідують смутні думки. Аттерсон настільки призвичаївся до незмінності цих звідомлень старого служника, що став навідуватись туди чимраз рідше й рідше.

ЩО СТАЛОСЯ ЗА ВІКНОМ

Випало так, що якоїсь неділі, гуляючи своїм звичаєм з Енфілдом, містер Аттерсон знову потрапив на тиху вуличку. Навпроти тих самих дверей обидва спинилися.

— Отож, — озвався Енфілд, — ця історія добігла, нарешті, кінця. Ми вже ніколи не зустрінемося з містером Гайдом.

— Сподіваюся, що так, — промовив Аттерсон. — Чи казав я вам, що теж був зустрівся з ним одного разу, й цілком поділяю ваше почуття огиди до нього?

— Неможливо побачити його й не перейнятися цим почуттям, — погодився Енфілд. — Але, між нами кажучи, яким же віслюком мусив я вам видаватися, коли не знав, що це — чорний хід до будинку доктора Джекіла. Певною мірою тут і ваша провина, що я довідався про це лише згодом.

— Але ж довідалися? А коли вже так, постежмо за тими вікнами. Сказати по правді, я тривожуся за бідного Джекіла й відчуваю, що присутність друзів, навіть під вікнами, допоможе йому.

Вони пройшли на холодне й вогке подвір'я, де вже залягла сутінь, хоч небо над головами було все ще ясне від променів призахідного сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене, й за ним із виразом безмежного смутку на виду, наче скорботний в'язень, сидів доктор Джекіл.

— Джекіле! Це ви? — вигукнув Аттерсон. — Я сподівався, що ви почуваєтеся краще.

— Я дуже підупав на силі, Аттерсоне, — печально озвався доктор, — дуже підупав. Але, дякувати Богові, скоро все це скінчиться.

— Ви надто багато часу проводите в чотирьох стінах. Вам теж слід провітрюватися, як робимо ми з Енфілдом. Ось це — мій кузен, містер Енфілд. А це — доктор Джекіл. Зараз же спускайтеся, беріть капелюха, й пройдімося разом.

— Ви дуже ласкаві, — зітхнув доктор. — Я охоче пристав би до вас, та ж ні, ні, ні, це цілком неможливо. Я не насмілюся. Але все-таки, Аттерсоне, я дуже радий бачити вас, це велика приємність для мене. Я запросив би вас із містером Енфілдом сюди, тільки місце тут справді непідходяще.

— Що ж, — мовив щиросердий правник, — тоді лишаймося ви — там, а ми — тут, і бодай погомонимо.

— Це саме те, що я й хотів вам запропонувати, — посміхнувся доктор. Та не встиг він вимовити цих слів, як посмішка з його обличчя зникла, й натомість на ньому відбився вираз такого жаху й відчаю, що кров похолола в жилах обох джентльменів. Вони бачили це якусь мить — бо майже одразу вікно рвучко зачинилося, але й цій миті було досить, щоб вони обидва повернулися й мовчки вийшли на вулицю, її вони також пройшли, не кажучи ні слова, і тільки діставшись до сусіднього людного проїзду, де навіть недільного вечора струмувало життя, Аттерсон нарешті поглянув на свого супутника. Обидва зблідли, очі в обох відбивали пережитий страх.