Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 14


14
Изменить размер шрифта:

Охоти до їжі в мене не було жодної. Цей незбагненний випадок, що перекреслював увесь мій попередній досвід, був наче напис на стіні під час Валтасарової учти [5], — в ньому прочитувався присуд мені. Я глибше, аніж будь-коли до того, задумався над можливими наслідками такого подвійного Існування. Та моя подобизна, в яку я навчився втілюватися, протягом останнього часу помітно загартувалася й зміцніла, навіть тіло Едварда Гайда підросло, і я став боятись, що рівновага моєї особистості кінець кінцем порушиться, я вже не зможу довільно обирати собі подобизну, і вдача Едварда Гайда остаточно зробиться моєю. Дія препарату не завше була однаковою. Одного разу, ще на початку моїх дослідів, він взагалі не подіяв, відтоді я мусив декілька разів подвоїти і, зрештою, з величезним ризиком для життя, навіть потроїти дозування. Все це не могло не похитнути моєї впевненості. А після ранкового випадку я до всього того ще спостеріг, що коли спершу мені далеко важче було позбутись тіла Джекіла, то згодом усе зробилося навпаки. Всі ці обставини незаперечне вказували на одне: я поволі збувався свого початкового й кращого єства і дедалі більше втілювався в друге, гірше.

Я зрозумів, що мушу зробити вибір. Дві мої подобизни мали спільну пам'ять, але всі інші притаманні людині функції було поділено між ними, ще й дуже нерівномірно. Джекіл (який лишався поєднанням доброго і злого) з дедалі відчутнішим побоюванням і водночас із дедалі дужчою жагою переживав Гайдові насолоди й вихватки; але Гайд був байдужий до Джекіла, він ставився до нього приблизно так, як гірський розбійник ставиться до печери, де мусить переховуватися час від часу. Джекіл відчував до Гайда щось більше, аніж батьківську цікавість, а Гайд до Джекіла — щось більше, аніж синівську байдужість. Якби я поставив на Джекіла, то мусив би притлумити апетити, яким віддавна таємно потурав і які щойно лише почав задовольняти. Якби я поставив на Гайда, то мав би позбутися тисячі планів та зацікавлень, лишитись назавше без друзів і людської поваги. Такий вибір міг би здатися комусь аж надто очевидним, але слід було зважити ще одну обставину: коли Джекіл тяжко мучився б у полум'ї притлумленого бажання, то Гайд просто не був би свідомий того, що він утратив. Хоч яким дивним видавалося моє становище, однак ця суперечка була проста й давня, як сама людина: достеменно такими самими страхами карається ласий до насолоди, але боязкий грішник. Тому не дивно, що я, наче більшість людей мого кола, обрав шлях добра і просив собі сили, щоб не звернути з нього.

Так, я віддав перевагу старшому й невдоволеному докторові, який, однак, був оточений друзями й плекав шляхетні сподівання, сказавши тверде «прощавай!» свободі, відносній молодості, легкій ході, бурхливим пригодам, таємним пристрастям, що ними я втішався в подобизні Гайда. Але я зробив цей вибір, несвідомо застерігши можливість до них повернутись, оскільки будинок у Сохо лишався весь час за мною, а одяг Едварда Гайда лежав напоготові в моєму кабінеті. Протягом двох місяців я був вірний своєму виборові, ніколи доти я не провадив такого бездоганного доброчесного життя, й винагородою мені стало заспокоєне сумління. Але час притлумив гостроту моїх побоювань, я знову став мучитися спогадами про свободу, яку дарував мені Гайд, і зрештою у хвилину слабкості духу ще раз скомпонував і проковтнув свій препарат.

Навряд чи пияк, потураючи своїй ваді, бодай один раз із п'ятисот згадує про небезпеку, що несе для нього власний тваринний стан; так само і я не переймався тоді цілковитою моральною нечулістю та вічною готовістю чинити зло, що лежали в основі вдачі Едварда Гайда. І за це мене було покарано. Мій демон надто довго сидів у клітці й на волю він вирвався, як ніколи лютий. Ще приймаючи препарат, я розумів, що буду схильним до несамовитих і розгнузданих вчинків. І тому з таким роздратованням слухав я чемні слова моєї нещасливої жертви; і зараз присягаюся перед Богом, що жодна людина не може відповідати за злочин, вчинений внаслідок такої підлої провокації, бо ж я завдав першого удару, тямлячи себе не більше, аніж хвора дитина, що розбиває улюблену іграшку. Але навіть найрозбещеніші з нас мають якийсь стрим, коли йдеться про спокуси, я ж самохіть позбавив себе цього стриму, і для мене зазнати спокуси, навіть найменшої, означало вже й занепасти.

Дух пекла пробудився в мені. Я заходився бити простягнуте долі тіло, що не чинило вже ніякого опору, дістаючи насолоду від кожного удару, і, тільки вкрай виснажившись у цій гарячці, зупинився, пройнятий раптом холодним жахом. Туман розвіявся, я зрозумів, цю це мені так не минеться, і кинувся тікати з місця злочину, вчуваючи воднораз і захват, і страх; зло в мені торжествувало, а обережність тихенько скімлила. Я примчав до будинку в Сохо і, щоб перестрахуватися двічі, знищив усі папери, а потому рушив освітленими ліхтарями вулицями, тішачись спогадами про скоєний злочин і легковажно вигадуючи нові на майбутнє. Та водночас я квапився дійти додому й раз у раз дослухався, чи не пролунає хода месників. Гайд компонував напій з пісенькою на вустах, і випив його, наче тост за свою жертву. Навіть муки перетворення не викликали в нього сліз, і тільки Генрі Джекіл із плачем вдячності й каяття впав на коліна, простягаючи стиснуті руки до Господа. Полуда самопрощення спала з моїх очей, і я побачив своє життя, як воно є: від днів Дитинства, коли я гуляв, тримаючись за батькову руку, крізь самозречену лікарську працю до жахіть цієї ночі. Слізьми й моліннями я намагався відігнати від себе юрму гидких образів і звуків, але й крізь них прозирало мені в душу потворне обличчя моєї ж таки неправедності. Але гострота каяття поволі відходила, натомість з'явилось почуття радості. Проблему вибору було віднині остаточно вирішено. Гайда більше не існувало; хотів я того чи ні, але відтепер я був прив'язаний до кращої половини свого єства. О, як мене втішала ця думка! З яким смиренням приймав я обмеження природного життя! Як щиро зрікався свого минулого, замикаючи двері, крізь які так часто вислизав і повертався, ламаючи й топчучи ключа!

Наступний день приніс новини про те, що вбивство вже викрито, що провина Гайда відома всім на світі, а жертва — людина високого суспільного становища. Отже, то був не просто злочин, то була трагічна помилка. Але я навіть зрадів, усе те почувши: мені здавалося, що жах перед ешафотом надійно охоронить мене від можливих спокус. Джекіл ставав для мене твердинею і притулком — досить було б Гайдові вистромити звідти носа, як він одразу ж поплатився б життям.

Я твердо поклав собі спокутувати минуле, і можу сказати, що встиг-таки зробити трохи доброго. Ви самі знаєте, як сумлінно працював я останніми місяцями, аби полегшити муки стражденних, ви знаєте, що дні мої проминали тихо, майже щасливо. Не можу сказати, щоб це доброчесне й безгрішне життя надокучило мені. Навпаки, день у день воно подобалося мені все дужче; але клята роздвоєність мого єства нікуди не поділася і, коли гострота каяття трохи стерлася, нижчий бік моєї натури, якому я так довго потурав, а потім скував його ланцюгами, став гарчати, вимагаючи полегші. Не те щоб я мріяв знову вивільнити Гайда — сама думка про таке безумно налякала б мене; ні, йшлося вже про мою власну персону і, зрештою, я піддався спокусі вже як звичайний прихований грішник.

Всьому надходить кінець, виповнюється, зрештою, й найбільша місткість — і отаке тривале накопичення злого в мені остаточно порушило рівновагу мого єства. Однак тоді ніщо мене не стривожило, падіння видавалося мені природним, наче в ті давні дні, коли я ще не зробив свого відкриття. Був один з тих ясних січневих днів, коли замерзлі калюжі під ногами починають танути, але небо над головою безхмарне. Риджент-парк був повен зимового щебетання й весняних пахощів. Я вмостився на лаві на осонні, тваринне в мені ласо облизувалося, а духовне — спало, передчуваючи щире каяття, але не тепер, а колись, у майбутньому. По всьому, думалося мені, я зробився точнісінько таким, як і мої ближні, і я вдоволено посміхнувся, порівнявши власну жагу до вдосконалення з їхньою ледачою зашкарублістю. І саме на цій марнославній думці мене занудило, я відчув смертельну млість і корчі по всьому тілі. Потім це пройшло; зосталася кволість, а коли й вона минулася, я звернув увагу на зміну характеру власних думок, на більшу розкутість, зневагу до небезпеки, свободу від будь-яких зобов'язань. Я опустив погляд: одяг безформно звисав на карликовому тілі, а рука на коліні була кощава й поросла волоссям. Я знову став Едвардом Гайдом. За хвильку перед тим я тішився людською повагою та любов'ю, у власній оселі на мене чекав обід, і ось я зробився переслідуваним усіма, гнаним, бездомним, викритим убивцею, в якого одна дорога — на шибеницю.

вернуться

5

Напис на стіні під час Валтасарової учти— за біблійним переказом, під час учти в царя Валтасара у Вавилоні таємнича рука написала на стіні незрозумілі слова, що, як з'ясувалось, віщували цареві загибель.