Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 29

Ђќ, голово ти мо€ золота! Ч подумав Ўрам. Ч оли б то так ус?, €к ти, держались чест? да правди! ј то на кого не згл€неш Ч ус€ке, мов зв?рюка, про свою т?лько шкуру да про св?й берл?г дбаЇї.

”њхали в м?сто. “?лько що перењхали vалатовку-урочище, аж ось перегородила њм дорогу процес?€: несли мертвого.

ѕитаЇтьс€ Ўрам:

Ч ого ховають?

ажуть:

Ч ¬?йтенка.

Ч ўо сьогодн? з ?омонтовичем на божий суд ставав?

Ч “ого самого. Ќе послужила фортуна горопас?. “?лько ст€лись на шабл€х, зараз так ? положив його вражий кармазин.

Ч ?, н?-бо! Ч перебив тут хтось ?збоку. Ч ѕерше ?омонтовиченко влучив в?йтенка по л?в?й руц? Ч кров так ? задзюркот?ла. ћ?й батько сам там був, дак розказував. Ўарпонув та й каже: Ђvод?, буде з тебе!ї ј в?йтенко: ЂЌ?, або мен?, або тоб? не жити на св?т?!ї Ч Ђ?ак нехай же, Ч каже, Ч господь успокоњть твою душуї, Ч та й почав нал€гати ще б?льш на в?йтенка. ѕопл€мував його скр?зь ранами. Ђ?й, Ч каже, Ч год?! ѕожалуй сам себе!ї ј той маха та й маха наосл?п, аж поки дано йому так, що й покотивсь, €к сн?п.

Ч Ќехай, нехай! Ч каже ще один, ?дучи мимо. Ч ¬?зьме колись ? наша!

?ивитьс€ Ўрам, аж за труною того в?йтенка трохи не весь Ќ?жень п?дн€вс€; ? все сам? м?щане: жодного в кармазинах. ?ивитьс€ ¬асюта, аж за м?щанами сунуть ? козаки н?женськ?; ? все т?лько товариство: жодного сотника, н? отамана. ?дуть, утупивши оч? в землю, ? мов не бачать н? гетьмана, н? ¬асюти з старшиною. Ўрам т?лько похитав головою. Ќ?чого не сказав ? —омко, дивл€чись, що козаки, зам?сть табора п?д м?стом, опинились на в?йтенкових похоронах, наче в свого полковника, да ще п?д такий великий час. ј старшина т?лько м?ж собою згл€дувалась. «розум?в, мабуть, щось ? ¬асюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьманов?, повернув до свого двору. —таршина Ќ?женського полку теж роз’њхалась по дворах; а з других полк?в поњхали за —омком до табора. ј табор —омк?в сто€в п?д Ќ?женем, за Ѕ?л€вськими левадами.

?оњжджають до табора, аж у табор? ще оддалеки чути гом?н, галас. ѕрињжджають ближче, аж округи табора жодних бекет?в. озаки зм?шались, €к у браз? гуща; той туди, той туди йде, а жодного пор€дку м?ж ними немаЇ. ј тут ще почало темн?ти, так —омкове в?йсько Ч наче те море, що спереду ще хоч видно, €к хвил? ход€ть, а дальш, у темнот?, так уже т?лько реве да бурхаЇ.

?обравшись до свого намету, —омко зараз звел?в позвать перед себе ¬у€хевича. инулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у так?й м?шанин?. —омко напавсь на п?дручник?в генерального писар€, сердивсь, кричав; дал? бачить, що тим серцем м?шанин? таборов?й не запоб?гне, роз?слав старшину по всьому обозов? козак?в гамовати, а сам с?в на кон€ ? поњхав пом?ж наметами. Ўрам њхав за ним, похмурний, €к н?ч, що надходила.

јж ось ? генерального писар€ уздр?ли. “ой давно вже њздив по табору, гамуючи козацтво, т?лько од його гамованн€ ?ще г?рш п?д?ймавсь гом?н.

Ч ¬раж? д?ти! Ч кричить. Ч ѕ?чкури! Ќавчимо ми вас старшину шановати! Ќе будете ви в нас копилити губу, €к т?њ запорожц?, що вс? в њх р?вн?. ѕор?вн€Їмо ми вас так, що й не захочете. ћало чого не буваЇ, що запорожц€м усюди сво€ вол€, що з ними старшина й гетьман запан?брата. ѕожалуй! ” њх нема н? вбогих, н? багатих; так на те ж вони запорожц?, козаки над козаками. ј ви що? ћужики! “а€ ж мужва! ?а ми вас, вражих д?тей, батогами! ќсь нехай лиш рушать раду Ч ми вас повернемо в земл€ну роботу! ?амо ми вам знати козацькую вольность!

“ак вигукував в?йськовий писар, ? байдуже йому, що круг його наче море ?граЇ. ?, так €к от хвил? розход€тьс€ перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаютьс€, так т?њ козаки спершу розступл€тьс€, щоб дати дорогу писарському поњзду, €к же проњде, то й зачнуть ?ззаду вигуковати:

Ч „и чуЇте, що пан писар глаголе? ћи мужва! Ќас батогами! —ипати вали по городах нас приставл€ть! ?ак ми будемо працювати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? ? так ще мало нам зневаги? ¬али сипати? Ќе д?ждуть же вони сього! Ќе д?ждуть, не д?ждуть! Ч гукали ще голосн?ше т?њ, що були дальш од писарського поњзду.

ј в?йськовий писар, хоть ? чув, да не озиравсь. ¬?н своЇ козакам провадив.

Ч ѕане писарю, Ч каже —омко, перестр?вши його. Ч ўо отсе в тебе за пор€док? ’?ба на те € дав тоб? бунчука?

ј той уклонивсь, правда, низенько, да й каже:

Ч “а от, пане €сновельможний, €ке тут лихо. Ќедалеко зв?дси табор запорозького гетьмана…

Ч vетьмана! Ч крикне —омко, що аж покрив увесь галас. Ч ’iба в тебе й опрiч мене Їсть гетьман? “ак убирайс€ ж до його њздити на свин€х! Ч i вирвав у його з рук бунчук гетьманський. ѕочувши —омкiв голос, зараз круг його всi замовкли.

Ч vетьман, гетьман прибув! Ч п?шло скр?зь по таборов?; ?, скоро рознеслась така чутка, зараз де€к? бурл?њ схаменулись, подумали про свою голову. —омко-бо жарт?в не любив. ўирий ? незлобивий був лицар, да вже ж €к ? допечуть йому, то стережись тод? кожен. ” табор? в нього або в поход? знай свою лаву Ч не так, €к у ?нших. “им-то й били сомк?вц? непри€тел€ всюди, де т?лько стинались. «нали, чого стоњть —омко, ус? стар?њ, значн? козаки; а в?йськова чернь про те байдуже: њй аби вол€. ќт п?д сю-то волю й п?д’њхав ?ванець ?з своњми запорожц€ми, ? п?шло усе, €к у казан? кип?ти.

Ч ј що, пане гетьмане? Ч каже Ўрам. Ч ћоже, ще й тепер за свого писар€ заступишс€?

—омко т?лько махнув рукою ? поњхав до свого намету.

Ч ?ай лиш, сину, мен? свого бунчука, Ч каже Ўрам, Ч € л?пше од €кого-небудь недол€шка в тебе попор€дкую.

—омко оддав йому мовчки.

ЂЅ?дна козацька голово! Ч подумав сам соб? Ўрам. Ч ќтак-то завсегда доводитьс€ нам та честь да слава! «боку дивл€тьс€ люде, дивуютьс€, що блищить, с?€Ї, а в серце н?хто не загл€не. “ут день ? н?ч м?зкуЇш розумом, не знаючи спочинку, а тут п?д боком гадюки сичать ? на твою душу чигаютьї.

“ак соб? м?зкуючи, об?йшов в?н з бунчуком увесь табор ? всюди постановив варту, щоб н?хто вноч? з табора не вештавсь ? до табору н?кого без оклику не звел?в пускати. ?а й н? на часиночку не дав соб? одпочинку. ?е козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сид?ли, тих?њ реч? не про що вже, €к про чорну раду, ведучи, в?н до них ? пристане; ? €к спом’€не старого ’мельницького, €к тод? в козак?в була вол€ й дума Їдина, то козацтво наче й протверезитьс€. ј ?нш?й громад? ’ристову притчу розкаже, схил€ючи буњ душ? до кротост? да до любов?; то козаки, так €к т?њ бджоли од кропила, погудуть та й ос€дуть.

? добре б воно було; може б, Ўрам ? до к?нц€ козак?в утихомирив; так от же, €к за тим с?€телем по нив?, так ? за Ўрамом паволоцьким сл?дом ходив ди€вол ? вс?вав плевели в пшеницю. ј той ди€вол не хто був, €к полигач Ѕрюховецького Ч ¬у€хевич. Ќадувшись, мов той сич, проходив в?н ?з своњми п?дручниками мимо козацьк? купи ?, бачс€, н?чого злого й не д?Ї, т?лько то там, то с€м що-небудь бл€вкне, да так же то козак?в г?рким словом зневажаЇ, так њм те нещасне панство да гетьманство в в?ч? тиче, що козаки, прислухаючись, т?лько уси кусають. ? €к от рибалка, њзд€чи човном, кукольван розсипаЇ, так той потайний зрадц€ ¬у€хевич розсипав г?рк? слова в козацьк?њ душ?.

јж ось наступила темна, глуха н?ч; ? добре й зле опочило. „и спав же то —омко-гетьман, чи н?, а Ўрам не змигнув оком ? на годину. Ќ?хто б не розказав, н?хто й не списав би вс?х його думок. « т€жкою од клопоту головою ходив в?н од варти до варти, частенько погл€даючи против –омановського ута. ј в –омановського ут? широк? дуби од огнищ св?т€тьс€; через поле чути глухий гом?н; €чать здалеку людськ?њ голоси, наче та хвил€ на мор? перед лихою бурею.

XIV

–озкажемо ж тепер, що д?€лось у дому в vвинтовки, €к отак працював наш паволоцький Ўрам. ћабуть, тод? вже така година була, що й тут €кось не було ладу н? м?ж ж?нками, н? м?ж чолов?ками. ” ж?ноч?й громад? не йшла в лад ота кн€гин€, жона vвинтовчина. ќдно, що вона пан? великого кол?на, а друге, що з д?да, з прад?да вона л€шка й католичка, так уже тут €к не п?дходь, а не потоваришиш щиро.

ј в чолов?к?в вийшло своЇ безладдЇ. „ереванев? було €кось дивно, що vвинтовка наче ?ншим чолов?ком зробивс€. «нав в?н його замолоду добре. ?вавий був козак. як було пустить ’мельницький по ѕольщ? загони, то вже н?хто дальше його не проберетьс€; ? говор€ть було козаки: Ђќ, далеко наша vвинтовка дос€гаЇ!ї ? чи вже в компан?њ, чи що, так vвинтовка друз€ка, да й год?. “им-то й полюбив його „еревань ? сестру в його засватав. ќт же й тепер в?н, бачс€, той же, да н?: усе в його стало €кось хистко, ? слово його хоть ? бойке, да не таке тверде й щире, €к правдиво козацьке слово. ѕростий був чолов?чина „еревань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так.