Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 10

?а погадавши так, вийн€в ?з-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войн? у л€дського пана чи в недол€шка, да й пов?сив на риз? в богоматер?.

?з великоњ церкви повернули наш? прочане до печер, коли ж дивл€тьс€ Ч ?де з печер против њх хтось у дорогих кармазинах, високий ? вродливий; а по кармазинах скр?зь ком?р ? поли гаптован? золотом; зверху кире€ п?дбита соболем; п?дпиравсь ср?бною булавою. ј за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саЇтах. „енц? њх проводжали. Ўрам аж затремт?в, €к гл€нув:

Ѕоже м?й! Ч каже. Ч ?а се ж —омко!

ј той соб? зрад?в, побачивши Ўрама. ќбн€лись, поц?ловались ? довгенько держали один одного, обн€вшись.

?ал? прив?тавсь гетьман ? з „ереванем. „еревань так зрад?в, що н?чого й не зм?г сказати на гетьманське прив?таннЇ, да вже обн€вшись, промовив т?лько:

Ч ј, бгатику м?й любезний!

„ереваниху назвав гетьман, в?таючись, р?дною ненею. ¬она аж помолодшала ? вже нащебетала йому вс€чини.

Ч ј ось ? мо€ наречена! Ч сказав —омко, обернувшись до Ћес?. Ч ¬ам, €сна€ панно, чолом до самих н?жок!

? вз€в њњ за руку ? поц?ловав €к дитину.

Ч ?авно ми, Ч каже, Ч не бачились за в?йськовими чварами, да ось немов господь нас ?зведе нав?ки докупи.

Ћес€ почервон?ла, да аж нахилилась, €к повна кв?тка в трав?, ? пригорнулась до матер?, обн€вши њњ руку.

“ут-то вже ѕетро м?й догадавсь, що за гетьман снивс€ „ереванис?. ” них, мабуть, давно вже було з —омком поладжено. ?ивно т?лько здалось йому, що „еревань про те ан? гадки; да, видно, се така була пан?, що справл€лась ? за себе, ? за чолов?ка.

“епер уже н?чого було думати про Ћесю ѕетров?. ’оть в?н був ? значний козак, да не против гетьмана; хоть в?н був юнак уродливий, да не против —омка. Ђ—омко був воњн уроди, возраста ? красоти з?ло дивноњї (пишуть у л?тописах); був високий, огр€дний соб? пан, кругловидий, рус€вий; голова в кучер€х, €к у золотому в?нку; оч? €сн?, весел?, €к зор?; ? вже чи ступить, чи заговорить, то справд? по-гетьманськи. “ак куди вже ?з ним м?р€тись ѕетров?!

Ќе пустив Ўрама —омко у печери, завернув до себе з ус?ма на козацьке подв?р’€. ј козацьке подв?р’€ було не вкуп? з монастирем; бо мир€нам здумаЇтьс€ гримнути ?нод? й лишн?й раз кубком або загомон?ти буйними речами; так щоб не вводили брат?њ в ?скушен?в, сто€в на одшиб? про такий случай хуторець. “уди —омко пов?в своњх гостей.

”в?йшли у св?тлицю, а там уже все готове на стол? до об?ду.

Ўрам ?ще раз обн€в —омка.

Ч —ок?л м?й, Ч каже, Ч €сний!

Ч Ѕатьку м?й р?дний! Ч каже —омко. Ч я здавна привик звати тебе батьком!

“од? Ўрам с?в конець стола, п?дпер руками сиву голову ? г?рко заплакав.

”с? засмутились. «дивовавс€ гетьман. «нав в?н Ўрамову тугу натуру; сам був притомен, €к принесли до Ўрама козаки сина, с?м раз наскр?зь пробитого кул€ми. —тарий попрощавсь ?з мертвим т?лом мовчки ? без плачу й жалю поблагословив на погреб. ј тепер ось ?ллЇтьс€ сльозами, мов на похоронах у ’мельницького, на тих смутних похоронах, що три дн? гримали самопали, три дн? сурмили смутно сурми, три дн? лились козацьк?њ сльози.

Ч Ѕатьку м?й! Ч каже гетьман, приступивши до Ўрама. Ч ўо за б?да тоб? склалась?

Ч ћен?! Ч каже, п?дн€вши голову, Ўрам. Ч я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

Ч “ак чого ж, бога ради?

Ч ј х?ба ж н?чого?.. ” нас ока€нний “етер€ торгуЇтьс€ з л€хами за христи€нськ? душ?, у вас дес€ть гетьман?в хапаЇтьс€ за булаву, а що ¬крањна роз?драна надвоЇ, про те ус?м байдуже!

Ч ?ес€ть гетьман?в, кажеш? ј нехай хоть один за нењ вхопитьс€, поки € держу в руках!

Ч ј ?ванець? ј ¬асюта?

Ч ¬асюта старий дурень, з його химери см?ютьс€ козаки; а ?ванець гетьмануЇ т?лько над п’€ниц€ми. ?авно € потоптав би сю ледар, да т?лько честь на соб? кладу!

Ч “ак, ледар-то вони ледар, да й не дають твоњй гетьманськ?й зверхност? розшир€тись по ¬крањн?!

Ч ’то тоб? сказав? ќд —амари до vлухова вс€ старшина зове мене гетьманом, бо в озельц? на рад? вс? полковники, осаули, сотники, вс? значн? козаки прис€гли мене слухати.

Ч јже ж сьому правда, що ¬асюта подав у ћоскву лист против твого гетьманства?

Ч ѕравда, ? €кби не сива голова ¬асютина, то зробив би € з ним те, що пок?йний гетьман ?з vладким.

Ч Ќу, ? тому правда, що ?ванц€ в —?ч? огласили гетьманом?

Ч ? тому правда; так що ж? ’?ба не знаЇш юродства запорозького? ” них що ватажок, то й гетьман.

Ч «наю € його добре, пане €сновельможний! “им-то й боюсь, щоб вони не запод?€ли тоб? €коњ пакост?. ќка€нна с?рома нишпорить усюди по ¬крањн? да баламутить голови посп?льству. ’?ба не чув ти поголоски про чорну раду?

Ч ’имера, батьку! озацьке слово, химера! Ќехай лиш вињдуть у ѕере€слав царськ? бо€ре, побачимо, €к та чорна рада устоњть против гармат! «апорожц?в тод? € здавлю, €к макуху, гетьмана њх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхн?сть!

ѕодумав Ўрам да й каже:

Ч ќд твоњх речей душа мо€ оживаЇ, €ко злак од божоњ роси. “?лько смущаЇ мене, що запорозьк? іультањ баламут€ть не одно с?льське посп?льство, бунтують вони й м?щан против козацтва.

Ч «наю й се, Ч каже —омко, Ч ?, правду тоб? сказати, воно мен? й дармо. Ќехай наш казан закипить ?ще й з другого боку, щоб ?зварилась каша. ј то козаки дуже вже розопс?ли: Ђќсь ми-то люде, а то все гр€зь! Ќехай годуЇ нас посп?льство, а наше козацьке д?ло Ч т?лько по шинках в?кна да пл€шки битиї. ѕотурай т?лько њм, то €краз заведуть на ¬крањн? шл€хетськ?њ звичањ ? заколот€ть миром не зг?рше. ”же ж, здаЇтьс€, ѕольща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ќ?, нехай у мене вс€ке, нехай ? м?щанин, ? посполитий, ? козак стоњть за своЇ право; тод? буде на ¬крањн? ? правда, ? сила.

Ўрам за с? слова обн€в ? поц?ловав гетьмана.

Ч ?ай же, Ч каже, Ч боже, щоб тво€ думка стала думкою вс€кого доброго чолов?ка на ¬крањн?!

Ч ? дай, боже, Ч додав —омко, Ч щоб обидва береги ?н?пров?њ приклонились п?д одну булаву! я отсе, скоро одбуду царських бо€р, хочу йти на ока€нного “етерю. ¬иженем недол€шка з ”крањни, одтиснем л€х?в до самоњ —луч?, да, держачись за руки з ћосквою, ? громитимем ус€кого, хто покуситьс€ ступити на –уськую землю!

Ўрам аж помолодшав од такоњ реч?.

Ч Ѕоже великий! Ѕоже милосердний! Ч каже, прост€гши руки до образа. Ч ѕоложив Їси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!

Ч vод? ж уже про велик? д?ла, Ч каже —омко, Ч давайте ще про мал?њ. Ќе добро бути чолов?ку Їдиному. “реба, щоб у гетьмана була гетьманша. ќтже ознаймую перед ус?ма, хто тут Їсть, що давно вже зложив руки з пан?Їю „ереванихою за њњ дочку ќлександру. “епер благослови нас, боже, ти, панотче ? ти, пан?матко!

?а так говор€чи, уз€в за руку Ћесю, да й поклонились обоЇ батьков? ? матер?.

Ч Ѕоже вас благослови, д?тки моњ! Ч каже „ерваниха.

ј „еревань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а т?лько Ч Ђбгатику!ї да й замовкне.

Ўрам гл€нув на свого ѕетра, а ѕетро стоњть коло в?кна б?лий, €к крейда. ћоже, старому й жаль стало сина, т?лько не такий Ўрам був батько, щоб дав кому догадатис€.

Ч ўо ж ти нас не благословл€Їш, панотче? Ч каже —омко „ереванев?.

Ч Ѕгатику, Ч каже „еревань, Ч велика мен? честь оддать дочку за гетьмана, т?лько вона вже не наша, а Ўрамова: учора в нас було п?взаручин.

Ч як же се так сталось, пан?матко? Ч обернувсь тод? —омко до „ереванихи.

¬она хот?ла вимовитись, но Ўрам припинив њњ, вз€вши за руку, ? рече:

Ч Ќ?чого тут не сталось, пане €сновельможний. я сватав Ћесю за свого ѕетра, не знаючи про ваш уклад. ј тепер лучче € свого сина оддам у ченц?, н?ж би став тоб? з њм на дороз?! Ќехай благословить вас бог, а ми соб? ще найдем. —ього цв?ту, кажуть, багато по всьому св?ту.

Ч Ќу, будь же ти в мене за р?дного отц€, ? благослов?те нас укуп?.

“од? Ўрам став поруч ?з „ереванем; д?ти њм уклонились до земл?; вони њх ? благословили.

як ось п?д в?кном хтось:

ѕугу-пугу!