Огненне коло - Багряный Иван Павлович - Страница 1

Іван Багряний

Огненне коло

Повість

–––––––

Ніхто більшої любови не мав над ту, як

хто власне життя покладе за друзів своїх.

НОВИЙ ЗАПОВІТ, Євангелія від св. Іоанна,

г. 15, 13

«Хлопці ж бо то хлопці,

як соколи!..»

З стрілецької пісні

I

Снилось, що землю їв на вулиці рідного міста… Вирізав тієї землі дві плиті з стіл завширшки й з чверть завтовшки… Потім побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними і білими шарами, на смак як вафля пісна, ні, трохи смачніша. А потім ніс ті брили під пахвою. Згодом вони обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла троєцькими святами й сагою луговою… На вулиці дерева якісь височенні та волохаті, чорно-зеленого кольору, темні такі та рясні, широколисті, — осики й дуби. А листя на них немов повирізуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб мав листя дубове вперемішку з осиковим… Від дерев тих могутніх і страшних подихає древністю, апокаліптичністю, тишею грозовою. Вони стоять, мліючи, немов перед очікуваними громами другого пришестя… Замість хат і парканів — руїни. А на руїнах тих вже хтось будується наново… Життя пробивається крізь жах, жорству і попіл, бентежне й вже злякане…

Потім все якось змінилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсім інший. Все ніби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, мліють і тріскають, опалені вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемнює сонце, й воно виглядає крізь опалову мряку жовтогарячим покотьолом… Стовбури дерев розщеплені гарматними набоями та авіабомбами… Двір з розбитою білокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й «потом»… Хата з забитими віконницями. Під хатою при стіні стоїть стіл, а на столі лежить юна-юна жінка, убита… Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях і на опуклих оголених грудях, виступає з сосків і стікає помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину її ніби спить… теж забризкане кров’ю. Обоє як живі, ніби сплять, — смерть була безсила спотворити зовсім божеську красу цієї земної Мадонни й цього дитяти… Люди ходять навшпиньки. Невідомо чого бояться — чи смерти на столі, чи смерти, що десь літає вгорі в опаловому небі… Придивився й раптом упізнав — це ж Ата! І — з малим дитям! Чому з малим дитям?!.

Ридаючи, йшов десь пустирищами, ніс свій божевільний розпач руїнами, щоб ніхто не бачив… Раптом удар через піврозбитий паркан чимось по голові — це ударив хтось рідний і страшно закляв знайомим голосом — очі засліпила кров, багато калиново-червоної, пінистої крові на одежі, на руках, якими затуляв місце удару… Голос кляв, віддаляючись, чийсь рідний голос… В серці піднялася буря не то пекучого гніву, не то пекучих сліз, тяжких сліз відчаю і розгубленості, і гіркого жалю, і образи, — хотів раптом закричати щось навздогін тому голосові, щось несамовите, щось з самої глибини розчавленого серця… І проснувся.

З опритомненням погас рух, умер відчай, і вмерла думка. Лежав обважнілий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола, — така чорна й така їдуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече, гойдається, сходить випарами… Задушливий сморід диму й піроксиліну заливає все — уривки снів, безголосий крик, порухи душі, все йде гарячою хвилею, палить обличчя, чадить… Здається, щось десь горить. Десь близько. Але байдуже. Нехай. Обезволіле тіло, розбите утомою й болем, палене пекельним вогнем зсередини, зовсім не реагує на мляву думку про те, що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь світ горить. Так йому й треба. На мізок настирливо навалюється непереможний тягар утоми, все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можна протистояти, і душа, утікаючи від того тягаря, знову поринає в сон, утікає в якийсь інший світ — в маячіння.

Сон приходить, муркочучи, лагідний, рідний, ніжний сон — як визволення. Чад і сморід, утома й біль лишаються самі по собі, а душа сама по собі. Тепер її охопило інше почуття — хвилююче почуття радости, відроджене десь з глибини, нікому не висловлюване, але таке, що колись було. Воно було. Почуття радости, що витискає сльози зворушення. Лише те почуття тепер приправлене гіркотою й іронією…

От вони машерують. А навколо — квіти… квіти… квіти…

Сонячний Львів. Величезні юрбища. Люди на бальконах і в вікнах будинків. Рідні й нерідні, близькі й далекі, але все свої — Друзі, товариші, матері, батьки, сестри… Безліч їх! А вони — військо, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надій, сповнене жадоби небувалого подвигу за них, за всіх отих, що обсипають квітами» мерехтять до них сльозами радости, обсипають благословеннями. Квіти… квіти… квіти… Веремія квітів. Квіти летять з усіх боків і падають, падають, як весняний дощ, перетканий веселкою. А разом з ними — теж немов квіти — дівочі усміхнені обличчя, пломеніючі очі, очі, очі — безліч їх, вони товпляться обабіч… І, збільшуючи мерехкотняву водоспаду квітів, мають, немов би пелюстки, руки, безліч піднесених рук мають привітно… А крізь той дощ квітів, крізь ту мерехкотяву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями гордого, древнього й славного українського міста, що до болю, до крику прагне знову волі й блеску… Воно про те снило у всі тяжкі години плачу й горя всенародного, протягом десятиліть, століть, з давен-давен, в час масових шибениць, мордів і розстрілів, в час найбільшого відчаю… І ось неначе вдарив десь сонячний промінь і позолотив надією темні мури й жалоби… І це тому стільки урочистостей, стільки мерехтіння очей, стільки наївного шалу. Це тому мешканці цього древнього, змученого міста закидають їх квітами. Квітами надій, квітами воскреслих сподівань, квітами віри у чудо…

Це не сон. Це — спогад.

Їхня дивізія машерує вулицями Львова. Майбутня дивізія, майбутній пострах ворога, майбутній носій немеркнучої слави, зародок великих героїчних армій… А поки що дивізія буйної молодости. Вишикувана по-військовому, молодість пружно відбиває крок.

Це все молодь, зелен-зеленісінька, цвіт землі галицької й негалицької, цвіт землі української… Між тією молоддю є зовсім майже діти, і в них тремтять уста від хвилювання… А на них сиплеться дощ пелюстків, немов благословення матері, що отут десь стоїть заплакана, згорьована, осамітнена, але виряджає дітей на великий подвиг…

І тредеще серце від зворушення.

Це його Батьківщина! Її тепло він відчував всім своїм єством, назустріч тому теплові він випивав свої молодечі груди пружно і юно…

Вони виходять на головну площу. В сонячнім сяйві вдаряє оркестра… Барабан так гагахнув, що в вухах луснули перетинки й задзвеніли…

Проклятий барабан!.. Сон не добіг того місця, як то на трибуні стояв, приймаючи параду, «губернатор» Вехтер, полковник Бізанц, а біля них низький панок в окулярах, в поштивій позі — не перед нарадою, ні, а перед «губернатором» Вехтером, і такі ж поштиві перед тим Вехтером ще деякі панки, стовпи міста Львова й усієї землі славного Данила, князя Галицького…

Скинувся від шаленого струсу. Схопився й сів. Проклятий барабан!..

То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повітря ще двигтить і рухається у всі боки від вибуху, що тіль-тіль стався. Несе вогнем і чадом. В темряві десь з диму пробивається полум’я, як пелюстки казкової, вогненної квітки папороті… Земля гойдається, як чардак корабля… Це ж його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.

Зорієнтувавшись нарешті, як тільки міг, швидко звівся. Поранена голова (ще вчора, а може, й хтозна-коли вже поранена) розсідається від болю й гарячки. Де ж товариші? Тут же були товариші! Товариші нещастя! Вони тут перепочивали разом, цілою групою в цій покинутій, в цій єдиній уцілілій на цілу околицю хаті. В українській хаті, в єдиній, мабуть, уцілілій на увесь світ українській хаті! Де ж всі?

Порожнеча. Дим. Задуха.

Його покинули.