Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 97

Неймовірний розмах, щось мовби від буйнощів природи, від безмежжя степового роздолля, нічого спільного з убогим побутом кочовиків, високий смак і водночас дикість, блиск і розкіш італійських міст і тисячолітня вишуканість Царгорода, а до цього східні барви й звуки, нестримність — усе це зливалося в не бачену ще світом урочистість, готуванням до якої були зайняті державні люди й лизоблюди, іноземні майстри й служителі бога, славетні будівничі й прості чорнороби, наймані крикуни й примітивні дармоїди.

На Іподромі Коджа Сінан споруджував султанський трон, поставлений на лазуритових стовпах, привезених з Єгипту. Над престолом мав бути напнутий золотий балдахін, стіни з найдорожчих у світі тканин, підлога встелена найтоншими в світі килимами. Сулейман кілька разів їздив на Ат-Мейдан, беручи з собою Роксолану, показував їй, як іде будування, розповідав, як біля підніжжя його престолу на всю широчінь Ат-Мейдану буде розіпнуто безліч різнобарвних шовкових наметів для найвищих осіб царства, і серед них, найближче до престолу, — золоті намети для неї, для валіде й для султанських сестер, бо він намірився поламати звичай, за яким жінкам заборонено бути на сюннеті разом з чоловіками, і хоче зробити так, щоб ця урочистість принесла радість передовсім їй, Хуррем.

— Вже визначено на дивані, що це триватиме рівно двадцять днів, — сказав він. — Весь Стамбул готується з радістю і вдячністю. Навіть звірі з мого звіринця готуються до сюннету. Ми пообіцяли відпустити на волю одного взятого в рабство німця, який хоче вразити нас небаченим видовищем бою левів з диким вепром. Ти маєш постати на сюннеті в усьому блиску й розкоші, які може дати тобі твоє найвище становище в державі.

— Може, виступити разом з дикими звірами? — засміялася Роксолана.

— Жінки передовсім мають дбати про відповідне вбрання. Султанша повинна з’являтися очам натовпу щоразу в новому вбранні перед кожною молитвою.

— П’ять молитов на день і двадцять днів сюннету — отже, сто нових убрань лиш для цієї урочистості? Ваша щедрість не має меж, мій повелителю. Я мала б радіти й сміятися у час сюннету, але боюсь — плакатиму, думаючи про своїх дітей, про те, як їм буде боляче.

— Це робиться в ім’я аллаха.

— Але чому все, що твориться в ім’я аллаха, має супроводжуватися болем?

— А що таке біль? Може, це і є життя.

— Тоді як пояснити плач і стогони, які почув пророк, піднявшись на сьоме небо? Хіба то не людський плач? І чому люди, замість радіти життю, оплакують його?

— То плач ангелів, які вимолюють із сльозами в аллаха прощення гріхів для правовірних. У час сюннету ми влаштуємо вчену ! суперечку мудрих улемів, щоб розкрити всю велич цього обряду, , який залишає на чоловікові знак належності до істинної віри, до ‘ обранців аллаха.

Роксолана зітхнула. Як усе просто. Кожний негідник може стати обранцем аллаха, пожертвувавши для цього такою малістю!

— Я з нетерпінням ждатиму цього високого торжества, — сказала вона.

— Не маю сумніву, що ти будеш захоплена небаченим видовищем, — пообіцяв султан.

Видовище справді видалося неймовірне.

З ранку визначеного дня Сулейман із султаншею і валіде в супроводі всього двору прибув на Ат-Мейдан, де поблизу яничарської казарми-мохтерхане вже височів його розкішний престол, а перед ним, на всю широчінь колишнього царгородського Іподрому, вигравали яскравими барвами пишні намети для наближених, вельмож і прислужників. Навстріч султанові вийшли другий і третій візири Аяс-паша і Касим-паша, великий візир Ібрагім ждав падишаха осібно посеред Іподрому, оточений яничарськими агами і вельможами. Всі були піші, тільки султан — на коні, якого за золоте повіддя тримали, йдучи по боках, імрахор султанських стаєнь Рустем-паша і його помічник. До престолу Сулеймана супроводжувало двадцять переможених володарів, яких поставлено згодом біля античних статуй, вивезених Ібрагімом з Буди.

Настав великий обряд цілування султанової руки. Допущені були найвірніші: візири, вельможі, військові старшини, мудрі улеми. Ревіли від захвату натовпи, їхній крик відлунювався ричанням звірів із султанського звіринця. Леви, рисі, леопарди, пантери, ведмеді, слони мовби теж нетерпеливилися прилучитися й собі до того, що з такого буйністю розпочиналося на Іподромі. Грали військові оркестри, невтомно і безугавно били гармати над Босфором і біля всіх брам Стамбула. За тим ревищем, риком і грюкотом якось і не помічено було, що султанська сестра Хатіджа не з’явилася на урочистість, хоч усе відбувалося ледь не перед її палацом. Ібрагімові сказала: «Не хочу бачити недоносків цієї відьми!» Султанові про Хатіджу ніхто не наважився доповісти, він же чи й зауважив у перші дні, цілковито поглинутий своїми високими обов’язками повелителя торжеств.

Другого дня поклонялися падишахові старі візири, паші, мудреці, третього — санджакбеги, еміри азіатських племен, іноземні посли. Одних приймано мовчки, іншим султан прихильно кивав, ще до інших озивався ласкавим словом, з своїм колишнім візиром

Пірі Мехмедом навіть обмінявся віршами, бо обидва ж вважали себе передовсім поетами, а вже потім усім іншим.

Всі, хто йшов уклонитися султанові, несли дарунки. Дамаські шовки і єгипетські полотна, індійські шалі й муслін, грецьку бязь і венеціанські мережива, золото й срібло, посудини, повні коштовностей, сапфірові чаші, кришталеві кубки, китайська порцеляна, руські хутра, арабські скакуни, турецькі й мамелюцькі коні, грецькі хлопчики, угорські й ефіопські раби — не було кінця щедрим дарункам, кожен намагався перевершити інших щедрістю, вигадливістю, вразити чимось небаченим, рідкісним, виказати широчінь своєї душі. Лише подарунки великого візира Ібрагіма складали загальну вартість на п’ятдесят тисяч дукатів. Враження було таке, що до ніг Сулейманові кинуто в ці дні ще одне царство. Султан у своїй щедрості роздав його багатьом, тепер усе призбирано й повернуто законному володареві.

На четвертий день Сулеймана оточували улеми, його колишні вчителі, наставники його синів. Султан частував їх коржиками, садовиною, шербетом. Жонглери й акробати розважали присутніх. Танцювали кечеки-хлопчики в жіночому вбранні. Блазні веселили люд. Меддахи розповідали смішні історії. Кара-гйозники показували свої вистави про пригоди витівника Кара-Г’йоз і його поваж-його друга Хаджі Ейвада. Борці-пехлевани показували свою силу. Мамелюки влаштовували кінні ігрища. Увечері засяяли вогнями півтисячі стамбульських джамій. На Ат-Мейдані горіли зроблені з дерева три ворожі кріпості, кожну з яких обороняло по сто витязів. Після взяття кріпостей з них виведено багато прекрасних рабів — хлопчиків і дівчаток.

Аж на сьомий день припинено розваги, і яничари пішли в обрядовий похід з пальмовим гіллям, запаленими свічами, квітами й плодами, з фігурами птахів і тварин, що мали символізувати чоловічу снагу.

Далі аж до тринадцятого дня знов тривало змагання у вигадливості, вмілості й, сказати б, розбещеності.

Змагалися музиканти — хто кого переграє, пехлевани, перетягуючи канатом одні одних, моряки і яничари, видираючись на гладенькі стовпи, намащені лоєм або намилені, акробати, що стрибали через єгипетський обеліск і кам’яні стовпи. Знову вешталися повсюди меддахи і брехуни, лунали сороміцькі приспівки й урочисті касиди, танцюристів заміняли поети, всім даровано золоті й срібні монети, які кидали в шапку переможцеві або наліплювали па чоло, щоб усім було видно відзначених.

Загадковий німець виконав свою обіцянку щодо розваги з дикими звірами. Привезено велику клітку з трьома левами і в неї кинуто гігантського вепра, всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на левів свої страшні ікла, бився за життя уперто й жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими хижаками під ревище натовпів.

Німцеві було даровано свободу й гаман з дукатами.

Тим часом головних винуватців торжества повезли в хамам для урочистого омовення. Попереду йшли хафізи, читаючи коран, стамбульська малеча, яка супроводжувала похід, кричала «Амін-дерін!»

Наступного дня перші люди держави, уповноважені на те падишахом, пішли до Топкапи і привели звідти одягнених у золоті вбрання трьох султанських синів. На Іподромі Мустафу, Мехмеда й Селіма ждали візири, щоб супроводжувати їх до султанського трону. Дванадцятилітній Мустафа, білотілий, високий, дужий, бистроокий, як його мати-черкешенка, тримався гордо, милостиво ? змахував рукою яничарам, які захоплено ревіли, побачивши його, до султана підійшов поважно, уклонився з гідністю, руку падишаха поцілував, ледь доторкнувшись до неї устами, мовби сповнював обряд, а не виказував шанобу. Дев’ятилітній Мехмед був ніби поменшений султан. Так само довгошиїй, нахмурений, тонкогубий, з уважним поглядом, з передчасною задумливістю на смаглявому обличчі. І коли при погляді на гордого Мустафу мимоволі хотілося вигукнути: «Ось іде майбутній султан!» — то малий і Мехмед своєю подібністю з Сулейманом викликав холодний дрож | і трепет серед придворних, і від нього хапливо відвертали погляди. Селім був найменший з братів. Мав лише п’ять років. Сповнений дитячої безжурності, йшов усміхнений, роззирався довкола цікавим оком, не схожий був на всіх цих людей, що святково юрмилися довкола, ніби чужий для них, випадковий гість на цих високих урочистостях. Вражало його волосся барви червоного золота, вогнисте, ніби обпалене полум’ям пекла, і, коли запримічувано те волосся, втихали крики, шепоти повзли слідом за малим султанським сином, супроводжували його до самого трону, на якому сидів Сулейман. Бо Селім схожий був -на свою матір Роксолану, на гяурку, відьму й чарівницю. Але саме тому, що Селім був такий схожий на його улюблену Хуррем, Сулейман посадив малого собі на коліна, обійняв і поцілував, і від цього видовища заніміли натовпи, а тоді зітхання пролетіло над усім Стамбулом, тяжке й ненависне, ніби злий вітер з далеких диких просторів.