Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 81

День мені в ніч обернувся, о місяцю туги…»

Невже не знала Роксолана, що пише султанові, який після Белграда й Родосу задумав потопити в крові землю угрів? Чи була бодай крихта щирості в цих дивних листах, чи тільки обман і мертвота задавнених умовностей? А може, й у цьому нещирому словоливстві хотіла перевершити всіх?

Сулейман знов був у поході. Цього разу проти Угорщини. Виступав із Стамбула в понеділок 23 квітня 1526 року в день Хизира, коли поля стають зеленими, коней виводять на пашу, а султанський двір переїжджає на літо в Карагач. Перед цим гонці розскакалися по всій імперії, передаючи султанський указ спахіям, які володіли царськими тімарами, вирушати в похід на невірних, маючи згідно зі звичаєм потрібний обладунок, помічних людей, харчів і одягу на півроку від дня Хизира до дня Касима; йти кожному своїм шляхом, щоб на початку липня зібратися усім коло Белграда. Готування було в Стамбулі, по всіх усюдах безмежної Османської імперії. Натирали воском і лоєм повіддя, сушили барабани, точили шаблі, кували наконечники списів, парили й склеювали дерево для луків, виливали гармати, стругали дерево для галер, відбирали баранів, складали в’ялене м’ясо в сакви, сушену садовину — в шкіряні міхи, шили знамена.

У день Хизира правовірні кидають роботу і йдуть гуляти. Вагітна жінка, яка працює у цей день, народить виродка. Тому Роксолана, котра знову була в надії, не вийшла того дня за стіни гарему проводжати султана. Прощання відбулося вночі, у султанській ложниці, на безмежних зелених простирадлах, па цих зелених луках, де народжувалася її любов і росла, як молода трава, і, може, мала колись і зів’янути, але ще не в’янула, розросталася пагінням, пазеленню, буйнощами!

У квітні йдуть дощі, які вважають священними. Дощовою водою поять хворих. Дівчата змивають голови, щоб пишно росли коси. Коли дощі йдуть сорок днів, у народі панує радість. Ріжуть баранів, роздають м’ясо бідним, моляться в мечетях. В день Хизира, під дощем, саджають коло будинків плющ, щоб усі хворощі з господарів вийшли, як плющ обів’ється довкола дому. Чи саджала плющ Роксолана?

Сулейман виходив із Стамбула в пишноті й блиску, яких не міг затьмарити навіть рясний дощ. Візири Мустафа і Аяс, у тканому золотом одязі, супроводжували султана. Великий візир Ібрагім, весь у самоцвітах і золоті, їхав осібно, мовби ще один султан. Двірський супровід, воєводи, улеми, тоді яничари й кінне військо, розгорнувши зелені знамена, вирушали під гуркіт барабанів, під завивання військових зурн, що невтомно награвали древній марш султана Санджара, з дикими викриками, що могли б заглушити й мертвого. Де ступить кінь турка, там уже не росте трава. За військом ішли верблюди із скарбницею і святими книгами, слони в позолочених навушниках, коні й мули під в’юками. Тільки на першій ночівлі було розіпнуто півтори тисячі шатер. Ішли слухняно, радо, охоче, бо так надумав їхній султан. Він не водив їх на штурм фортець, але в походи йшов разом з ними. Був завжди мовби перевтомлений, голова під важким велетенським тюрбаном схилена на довгій, ніби пташиній шиї, очі, заглиблені в щось потойбічне, наче й не помічають нічого довкола, а насправді зіркі до дріб’язковості — нічого не лишається для них непоміченого, від воїна до улема, від паші до арбаджії, лиховісно пильні очі загадкового володаря. Дивний султан. Брав тільки те, чого не могли взяти його предки: Белград, Родос, тепер Угорщину. Воював тільки з невірними, хоч, може, й сам ніс у собі їхню кров і найкоханішу жону взяв з них. Справді дивний султан, але хіба можна пояснити вчинки чоловіка, над яким не стоїть ніщо, крім вічності й смерті?

Хто знає своє призначення? Може, оці походи: через гори й ліси, повільне, безупинне, уперте просування кудись і є життя? Не війна, то лови, коли десятки тисяч озброєних безжальних людей вибивають звірів на велетенських просторах, не лишаючи нічого живого.

Коли взимку творив лови в околицях Едірне, то погрожував не тільки безмовним звірам, але й людській чужій силі, імператорові Карлу, папі римському, всьому світові, всій землі, яка однаково не лякається ніяких погроз, хоч бийся об неї в розпачі та безсиллі з усім своїм ісламським воїнством.

Земля розлегла, безмежна, прекрасна, потужна, всеплодюща і всемогутня, а ти перед нею крихкий, слабосилий, тимчасовий, і єдине, що можеш, — це поєднатися з нею, вернутися в її лоно або ж смертним прахом, або ж зухвало вистрибнувши, як той Емпедокл, що кинувся в жерло вулкана.

Та коли тобі дана небачена сила, коли володієш половиною світу, мимоволі виникає спокуса стати на змагання з землею, охопити її всю, подолати, підкорити. Не людей на ній, бо вони безсило падають під ударами меча, як скошена косою трава, а саму землю! Німу, непорушну, могутню! Поєдинок сам на сам, помічників бути не може, все слугує тільки допоміжним знаряддям, все, що заважає цьому божевільному намірові, прибирається безжально й просто, як здмухуються з столу крихти хліба.

Понад сто тисяч війська, триста гармат, сотні галер по Дунаю, безконечні обози, отари баранів на заріз, верблюди, коні, мули, віслюки — все це темними хмарами, у потоках безугавного дощу сунуло знов до зелених придунайських рівнин, щоб убити на них усе живе, потоптати, сплюндрувати, понищити. Вирубували цілі ліси для вогнищ, випивали ріки води, з’їдали скирти м’яса й хліба, лишили по собі гори нечистот; орди пацючні, хмари стерв’ятників супроводжували війська на всіх їхніх дорогах, мор ішов слідом невідступне, як доля. Терзали нападників відважні гірські ускоки — болгари, серби, волохи. Не лякалися нічого, їхня земля, їхнє небо, Їхні гори! Підкрадалися до самого ворога, хапали полонених, убивали тих, хто пробував опиратися, грабували обози. Не помагало ніщо: ні яничари, яких послано вперед для забезпечення від нападів, ні жахливі кари. В Родопах зловлено п’ятьох болгарських ускоків, двох повішено, трьох набито на палі, коло Крушеваца повішено впійманих сербів, чотирьох посаджено на палі, ще шістьох набито на паді під горою Авала, вже перед самим Белградом. Дощ лив безугавно сорок днів і сорок ночей. Верблюди гибіли від вологості. Воли з гарматами загрузали в багнюці. На ріках позносило всі мости. Коли в Белграді султан влаштував огляд війська, виявилося, що багато спахіїв прийшло без належного обладунку і без харчів. У них відібрано земельні наділи, багатьох скарано смертю. Безжально карали смертю купців, які йшли за військом і, порушуючи встановлені султаном ціни на продовольство, лупили з воїнів ціни вищі. Султан, як завжди в походах, поволі наливався холодною люттю, що росла в ньому, як води в Дунаї й Саві, він ждав її нетерпляче, стежив, як призбирується у ньому, накопичується, заливає усе його єство. Лють була несвідомим виправданням перед самим собою. Нападала щоразу, коли починав нову війну. Так було під Белградом, під Родосом, так мало бути й тепер. Його наближені вважали, що султан лютиться на поганих виконавців його наказів, на військові невдачі й поразки, насправді ж було зовсім інше, але про це не дано було знати нікому, та й сам Сулейман ніколи б не зізнався перед самим собою про справжню причину його немилосердного настрою.

Виправдання. Навіть простий, найпідліший чоловік повинен виправдовуватися за кожний свій учинок перед людьми й перед богом, а що ж тоді казати про можновладців, які вершать долі держав, а то й цілого світу! Для кожного свого походу Сулейман, власне, мав по кілька виправдань. Перед самим собою, перед своїм військом і, нарешті, перед усім світом.

Найлегше було з військом. Саме з власним військом, а не з народом, бо про народ ніколи не говорив і не думав, власне, й не мав так званого народу, а мав тільки підлеглих, серед яких були воїни та ще оборонці віри й шаріату — імами й улеми. Саме до них звертався перед кожним новим походом, вдаючись до виправдань найпростіших: іде захищати віру, сповнюючи заповіти своїх предків.

Для широкого світу було щось інше, хоч теж щоразу те саме:

покарання неслухняних. Белград мав бути покараним за те, що виявив непослух переможцям Косовської битви, порушив вірність османському мечу й перекинувся під оруду угорського короля. Родоські рицарі мали бути покарані за розбійництво на морі. Нарешті, Угорщина винна була перед Високою Портою за готування хрестового походу проти ісламського світу. Той похід задуманий ще папою Левом Десятим, коли султаном був Селім Грізний. Папа розіслав легатів по всій Європі, по всіх державах на площах і в церквах виставляли замкнені на три замки карнавки для пожертвувань на священну війну, шили хоругви, з одного боку яких зображувано папу й короля, а з другого — турків та інших злобних язичників, у Римі правили молебні за успіх хрестового походу, сам папа роздавав милостиню і ходив босий з непокритою головою до церкви Святих апостолів. На Лютеранському соборі читано лист імператора Максіміліана, який висловлював бажання відновити імперію Константина й визволити Грецію від варварів-турків. «Ми охоче вжили б своєї влади, не пошкодували б навіть власної особи для цього заходу, коли б інші глави християнства прийшли нам на поміч». Але на словах виступаючи проти турків, Максіміліан насправді вів безперервні війни проти християнських володарів. Тому ніхто не міг виставити для проголошеного напою хрестового походу жодного воїна, бо воїни були потрібні кожному монархові для захисту та збільшення власних володінь. Не могла об’єднати роз’єднану Європу навіть загроза з боку обагреного кров’ю власного батька й усього свого сімейства жорстокого султана Селіма, який, щойно ставши на престол, пообіцяв своїм яничарам завоювання всього світу. Королі й князі мовби прислухалися не до відчаєних закликів римського первосвященика, а до глузливого постулату єретика Лютера про те, що воювати проти турків означає противитись богу, котрий вживає їх як лозу для покарання нас за наші гріхи. Тільки угорський король Уласло II, над володіннями якого нависала страшна турецька сила, мерщій зібрав хрестоносне ополчення з селян і немаєтних дворян на Ракоському полі під Пештом, але не мав для нього ні зброї, ні воєвод.