Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 78

Гасан знав, що Ібрагім, щойно прибувши до Стамбула, покликав до столиці боснійського санджакбега Хусрева, щоб провести слідство про зникнення французького посла з рубіном Луїзи Савойської. Султанові про це ще не доповів, і Сулейман не знав ні про посла, ні про самоцвіт. Переселившись у відбудований Коджа Сінаном палац па Ат-Мейдані, великий візир поробив своїх голодраних. братів управителями двора, матір перевів у іслам, батькові дав санджак із річним прибутком па кілька тисяч дукатів, але старий рибалка з острова Парги не поїхав урядувати в своєму санджаку, лишився в Стамбулі, тинявся по брудних таємних корчмах, п’яний спав на вулицях, ганьблячи свого високопосадного сина. Про це султанові теж ніхто не доповідав, та й навіщо? Валіде щотижня відвідувала свого зятя й доньку Хатіджу в Їхньому розкішному палаці, мабуть, охоче перебралася б до них назовсім, але не дозволяла гідність, та й не хотіла втрачати свого законного становища повелительки гарему. Знав Гасан-ага й про те, що перші три ночі після прибуття з Єгипту Ібрагім провів не з жоною, а з султаном, якому привіз дорогі кандійські вина і приготував безліч нових мелодій, які сам грав на віолі. Мелодії збирав з усього світу, для цього тримав коло себе високоплатного вчителя-перса, щодня удосконалювався у мистецтві грати, знаючи, яку втіху матиме від тої гри Сулейман. Єдине, чого ніхто ніколи не міг знати, — це про нічні розмови султана з своїм улюбленцем. Дільсізи мовчали. А хто ще міг проникнути у святая святих? Були здогади, що султан здебільшого мовчить, слухаючи, як вертлявий грек награє на віолі та читав йому старовинні книги. Коли мовчиш, гарно думається, а султан любив подумати, це всім було відомо. Про що говорить Сулейман у своїй ложниці з Роксоланою, так само ніхто не міг ні знати, ні догадуватися, але тут уже всі були впевнені, що султан не мовчить, а говорить, бо яка ж жінка дасть помовчати чоловікові, та ще в постелі?

Не були таємницею й зустрічі Ібрагіма з Луїджі Гріті і Скендер-челебією. Ця трійця вершила всі фінансові справи імперії, вишукувала для султана кошти на утримання армії і стамбульського двору, для яких уже мало було навіть державних прибутків. «Вишукувати кошти» викликало недовірливі посмішки навіть у людей невтаємничених. Як можна щось знайти там, де його немає і не може бути? Жити ставало гірше й гірше. Піднімалися ціни на золото й срібло. Росли ціни на одяг і продовольство. Коли згідно з древніми османськими законами із ста дірхемів срібла карбували чотириста акча грошей, то тепер карбували вже шістсот акча. Надзвичайні державні податки виникали один за одним. Готуючись до нової війни, султан дозволив Ібрагіму здерти з усіх жителів імперії подвійний податок з голови. У кого не було грошей, продавали сестер, жон, матерів. А державі все було мало. Марнотратство на розваги й прикраси перевершило всі межі. Сукно, атлас, шовкові та бавовняні тканини, тюрбани й покривала продавалися неповним аршином. При дворі й повсюди в імперії спалахнула пошесть хабарництва, без хабара під виглядом бакшишу, тобто звичайного дарунка, не надавався жоден пост, жодне місце, а придворні, налякані перешептами про нові та нові крутійства Ібрагімової трійці, всі зусилля свої спрямовували тепер на те, щоб зібрати сякий-такий скарб, мовляв, на чорний день завжди знадобиться біла копійка.

Власне, Гасан ще й досі дивився на великого візира очима яничара, якому при Ібрагімові стали платити удвічі менше, примушуючи охороняти життя людей, що почали жити удвічі розкішніше, ніж колись. Завдати бодай незначної прикрості пихатому грекові — хто з яничарів відмовився б від такої спокуси? А Гасан знав, що він завдасть прикрості великої.

Обдумав свій похід до великого візира ретельно й дбайливо. Попросився на прийом заздалегідь. Узяв із собою двох Гасанів і двох Ібрагімів — Каллаша і Яйгу, себто пияка і базіку, щоб не самому нести золоті скриньки з коштовностями, сам доглянув, щоб його яничари вбралися у подарований їм Роксоланою новий розкішний одяг, сподіваючись ще й цим вразити грека, який кохався у розкоші, вигадував нові вбрання не тільки для себе, а й для своїх слуг, для зброєносців і пажів, викликаючи заздрощі та нарікання при дворі.

Великий візир справді був вражений небаченою пишнотою Гасанового одягу. Він навіть оббіг Гасана довкола, так само оббіг його людей, позиркуючи своїми меткими очима й зблискуючи гострими зубами з-під чорного вуса. Гасан шанобливо, як і належало перед таким високим сановником, кланявся, кланялися і яничари, хоч їм це й нелегко давалося, — перше, що незвичні, окрім того, заважали й цупкі, проткані золотом, мов дротом, шати.

Врешті Ібрагім, мовби вперше помітивши в руках у Гасанових людей такі знайомі йому золоті, саджені самоцвітами скриньки, спитав:

— Це що?

— Звелено повернути, — сказав Гасан.

— Рабе, як смієш? — прискочив до нього Ібрагім.

— Обидва ми раби султанові, — спокійно нагадав йому Гасан.

— Знищу!

— Це не так легко зробити.

— Тільки султан може мені…

— А султанша? —глумливо поспитав Гасан. —Чи слово султанші Хасекі для тебе нічого не важить? Вона звеліла віднести тобі оце начиння і ще звеліла передати, щоб своїх рабинь чи підложниць — не знаю вже, хто там вони є, — лишив при собі й не смів посилати їй. Оце й усе.

І він знов став кланятися нижче й нижче, до самих килимів, а за ним і його яничари, які поставили принесене й норовили мерщій вислизнути з прийомного покою великого візира, щоб подалі від гріха, бо руки їхні хоч останнім часом і відвикли тримати шаблю, але все ж свербіли й стискувалися в кулаки при цьому чоловікові.

Ібрагім дивився вслід Гасанові і ніяк не міг збагнути, хто ж завдав йому більшої образи: Роксолана, ця нікчемна рабиня, яку він купив на Бедестані й міг би знищити колись одним помахом пальця, чи цей молодий яничарський ага, що здобув султанську ласку лише завдяки тому, що в цей час не було в столиці його, Ібрагіма, який би розправився з підлим яничарським сміттям без будь-яких зусиль, купивши найпродажніших з них ще до того, як Ця смердюча наволоч надумала збунтуватися.

-— Вони ще мене не знають, — шепотів Ібрагім навздогін Гасанові. — Ще ніхто не знає мене, але взнають! Взнають!

Мовчав про свою ганьбу. Нічого не сказав султанові, бо й не до того було: Сулейман збирався в похід проти угорського короля, приймав послів, розсилав по всіх усюдах гонців з повелінням санджакбегам і бейлербегам піднімати спахіїв на священну війну проти невірних. Це вимагало скупчення усіх державних зусиль, і не до дрібних образ тепер було, хоч би ображені були найвищі особи в імперії.

Посли від Венеції і Дубровнику, гаразд відаючи, що нова війна або ж принесе нові торгові привілеї для їхніх республік, або ж відбере й привілеї давні, не сиділи склавши руки, а нагадували про себе щедрими дарунками султанові, Роксолані, вельможам. Посол від полоненого французького короля благав, не відкладаючи, вдарити на імператора Карла або ж на його брата Фердінанда, якому, за угодою між Габсбургами, дісталася Австрія. Польський посол ждав, коли його пустять перед султанові очі, щоб просити миру для Польщі й Угорщини, де на троні сидів син Владислава Ягеллона Лайош, але Сулейман не хотів бачити посла Яна, допоки той не вдовольнить забаганки султанші Роксолани, послані ж до королівства люди барилися, бо дорога була далека, тяжка й небезпечна. Коли ж нарешті після багатьох місяців нетерплячого очікування, змучені й зрозпачені, ні про що, власне, й не довідавшись, посланці повернулися до Стамбула і Гасан-ага з’явився у караван-сараї па Константиновому базарі, щоб почути від папа Яна про наслідки їхньої виправи, королівський посол забажав, щоб його допущено було до султанші Роксолани, бо він сам має повідомити їй те, що має повідомити, а також піднести дарунки від імені короля Зигмунда: золоту троянду, ковану італійським майстром і ношення велике з польських бурштинів, і ланцюг золотий дротової роботи, ваги в якому сто сорок чотири дукати.

— Не в мене ж питати такого дозволу, — знизав плечима Гасан-ага. — Та й звичаю такого немає, щоб султанша приймала послів. Коли ж прийде дозвіл, то чекати знов доведеться його довго.