Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 75

Коли почула Роксолана про того Яна з Тепчина, ледь не закричала: «Приведіть його сюди, хочу його бачити, хочу почути голос звідти, звідти…» Все в ній стрепенулося, здригнулося, закривавилося. Матуся рідна, батечко, Рогатин… Може, її немає нікого й нічого, а може, може… Чи подумала про них, про всіх, кого знала, про землю свою і про народ свій, що страждає, що змагається з дикими загарбниками, вмирає і оживає знов і знов і сміється, співає пісень своїх, може, найкращих у світі! її охопила нестерпна туга: довідатися, узнати, полетіти, полинути. Спокутувати свій гріх. Ще недавно почувалася жертвою, тепер вважала себе грішницею. Жінки, які люблять деспотів, — найбільші грішниці па світі. Пітьма довкола них холодна і безмежна, безмежний відчай, облуда і біль, яких завдають одне одному, і мовчання, мовчання… А жінка ж послана в світ, щоб утверджувати справедливість, вона знаряддя і міра справедливості, але тільки доти, поки виконує своє велике призначення.

Лиш тепер згадалося те, чим змаловажила: вість про Ібрагімову родину. Хижий грек, утвердившись при дворі безмірно, згадав і про рідних і мерщій перевіз їх до столиці. А вона? Чому вона не подумала про це, чому не попросила султана помогти їй? Цього посла, незнаного Яна з Тенчина, дарувала їй сама доля. П’ять років жила вона без жодної звістки з рідного краю, тепер не могла стерпіти й п’яти днів. Негайно послала Гасана розпитати, довідатися, узнати. Мерщій, не відкладаючи, одна нога там, друга — тут, перш ніж про посла буде сказано султанові, перш ніж пущено буде посла перед султанські очі.

Та з півдороги й завернула Гасана. І коли, подивований цією незбагненною переміною її настрою, знов став перед нею молодий яничар, вона, ламаючи собі від нетерплячки пальці, кусаючи рожеві губи, мовби звертаючись до самої себе, шепотіла:

— Ні, так не годиться! Ти навіть не маєш відповідного одягу. Що це за одяг! Ти мій посланник. Особистий: посланник султанші Хасекі. Ти повинен мати відповідний одяг, щоб перед тобою тремтіли. Перед багатством і могуттям. Що це за дрантя на тобі? Що за яничарське убозтво? В тебе повинні бути шаровари найширші в імперії! Тюрбан — вищий за султанів! Тканини — найбагатші а усіх знаних. Зброя — у самоцвітах, як у великого візира. Тільки тоді ти підеш до королівського посла і спитаєш його про все, про що я звеліла спитати. А тепер іди, а я подбаю про все для тебе. І для твоїх людей так само.

Гасай несміливо зауважив, що його Гасани навряд чи захочуть зміняти свій. звичний яничарський одяг на будь-який інший. Роксолана не вловила його сумніву, вхопилася за інше:

— Ти сказав: «Гасани». Що це має означати?

— Я взяв собі в помічники тільки тих, хто, як і я, має ім’я Гасан.

Він перелічив їй своїх Гасанів з їхніми прізвиськами.

— Чи є в тебе серед яничарів вірні люди, що носять імення Ібрагім? — жваво спитала Роксолана.

— Є з різними іменами, але я вибрав…

— Відповідай про те, про що я тебе питаю.

— Так, ваша величність, є кілька Ібрагімів. Ібрагім Дейюс, Ібрагім Каллаш, Ібрагім Ільгат, Ібрагім Яйга. Роксолана засміялася, заляскала в долоні.

— Візьми їх усіх до себе! Візьми негайно всіх!

— Ваша величність, вони добрі яничари, вірні товариші в бою і в небезпеці, але в щоденному житті кожен відповідає тому прізвиську, яке йому дане. Дейюс справді негідник, Каллаш —пияк, Ільгат — нечестивець, а Яйга — базіка.

— Ти маєш людей, позбавлених вад?

— Байта величність, чи ж мені судити про людей?

— Коли питають — відповідай.

— Язик мій німіє, уста завмирають, чи ж я смію? Я в султанському палаці перед найяснішою султаншею…

— Про султана ми не говоримо, можеш не говорити й про мене (сама знаю себе досить), а про всіх інших. Бачив ти людей, позбавлених вад?

— Не доводилося. Життя ж таке страшне.

— То що ж заважає тобі взяти всіх цих Ібрагімів? Гасан схилився в поклоні.

— Як буде звелено, ваша величність.

— Тепер іди, а я подбаю про ваш одяг і про все належне. Знов мала просити в султана: і нових яничарів, і нового одягу

для всіх, і польського посла для себе на час, може, й невизначений.

Сулейман був вражений чуттям Хуррем.

— Ти хочеш затримати королівського посла, не пускати його мені на очі?

— Так. Я прошу його для себе.

— Ти знаєш про мої наміри йти на угорського короля?

— Про не знають усі підмітальники стамбульських базарів.

— Ллє коли я не прийматиму посла, усі подумають, що я хочу вдарити не на Угорщину, а на Польщу! І тоді розгубляться навіть підмітальники стамбульських базарів.

— Цілком можливо.

— І це підказали мені не мої візири, а саме ти, моя Хуррем, моя Хасекі.

— Я не думала про це. Мені йшлося про інше… Але султан уже не слухав її. Безмірно був радий, що Хасекі стає його мудрою помічницею і в справах державних. Якби мав перед ким похвалитися, негайно б зробив це, але єдиний чоловік, перед яким, розкривав свою душу, — Ібрагім, — був ще далеко від Стамбула, валіде від такої новини не зрадіє, а сповниться ще більшою ненавистю до молодої султанші, доводилося радіти самому без свідків, маючи єдину втіху в тому, щоб зробити радість і для Хуррем.

— Коли ти скажеш, ми приймемо посла від польського короля удвох, — сказав султан із не властивою для нього розчуленістю. — Ти сядеш зі мною на Золотий трон Османів, будеш першою жінкою, яка доторкнулася до цього всемогутнього золота.

— І останньою? — засміялася Хуррем.

— А хіба може бути інакше?

Вона поцілувала його вперті вилиці, безжальні османські вилиці, що підпирали жадібні очі, які загребуще зиркали на весь світ.

А в самої перед очима стояв батьківський дім, осяяний осіннім золотавим сонцем, весь у золоті листя, у золотій тузі. І стану всемогутньою у світі, і ляже тінь від мене золота… Боже праведний, віддала б усе золото світу за те, щоб опинитися в батьківському домі, сидіти біля вікна, дивитися на Львівську дорогу, на далекий ліс над річкою, на небо й ні про що не думати. Ладна була б навіть перенести той дім, складений із колод медвяної барви, сюди, хоч і за мури гарему, цього проклятого місця, де тужили тисячі жінок, для яких батьківщина лишалася десь у далеких безвістях, але не була тут і ніколи не могла стати. А їй закортіло перенести сюди бодай щось рогатинське, бодай скіпочку — і вже б стала щасливішою. Примхи? Дурість? Та вже не могла без цього. Дивно, як могла жити досі. Як жили всі султанші? Всі оті Олівери, Мари, Пурбани, без яких Османи не могли й дихнути?

Лихоманкові, божевільні думки. Вона всміхалася їм розгублено й трохи налякано, а султан думав, що Хуррем усміхається до нього, і готовий був за ту м’яку, майже дитячу усмішку віддати їй півцарства, а то й усе царство. Бо тільки вона єдина вміла рятувати його від самотності, цієї страшної і нестерпної кари, яку насилає небо на чоловіка, даруючи йому найвищу владу.

А тим часом Гасан, нехтуючи велінням султанші, не чекаючи, поки буде споряджено для нього небачене своєю пишністю вбрання, як був, у яничарському своєму обладунку, пробрався до польського посла.

Для житла приділено було послові величезний караван-сарай на Константиновому базарі. Гасан добре знав цю споруду, бо не раз, коли ще був яничаром, сторожував тут коло воріт разом з чаушами. Величезний чотирикутник, зовні обличкований грубими кам’яними блоками, ізсередини пиляним туфом. У зовнішніх стінах тулилися у кам’яних гніздах ремісники і золотники, за воротами диміли дві великі кухні, в нижніх склепінчастих приміщеннях стояли коні, а вздовж другого поверху тягнувся коридор, позад якого були невеличкі кам’яні келійки, в кожній два віконця — одне на вулицю, друге в коридор. Посеред тісного двору був колодязь з непитною водою, стайня не мала ні ясел, ні простих решіток для сіна, повсюди панували запустіння, бруд. Величезна, як князівський палац завбільшки, споруда аж кишіла від скорпіонів, ящірок, мишви й пацючні, єдиною перевагою цього пристанища була його відокремленість від усього Стамбула, так що в чужинців складалося враження, ніби перебувають вони в якійсь маленькій незалежній державі, а деяким, докладаючи, щоправда, неабияких зусиль, вдавалося з часом навіть надати цьому похмурому притулку бодай деякої подібності до звичного домашнього житла.