Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 71

Може, мала бодай тіло, як у тої афінської гетери Фріни, що її скульптор Праксітель врятував од звинувачення в нечестивості, роздягнувши перед суворими суддями, які простили Фріну, вражені небаченою красою цього тіла? Але яка краса в цій майже хлоп’ячій постаті, в тонких руках, у вузьких стегнах? Доводилося тільки дивуватися, що Сулейман знаходив у цьому тілі втіху, та ще й таку, що занедбав свій гарем, майже зовсім відмовився від нього.

Може, причарувала суворого султана добрістю, що нею світилася вся, ніби сонцем. Не показувала суму, не відлякувала суворістю, неприступністю, була якась ніби ручна, зграбна, ходила вигинисте, по-кошачому, поглядами стріляла солодко, знадливо, вбивчо. Жінка без зальотності — квітка без запаху.

Коли народила першого сина, відчула силу, несвідомо захотіла її випробувати. Віддаля була віддана Сулейманові, писала щирі листи, в яких виливала тугу й розпач, викликані розлукою, а при зустрічах вдавала млості, напади невідомих якихось хворощів, жовкла лицем, ставала схожою на безпомічного хлопчика. Султанові ставало шкода її, він відпускав Хуррем, тоді злостився, ненавидів, а зустрічав назавтра, бачив небесний її усміх і розумів, що жити без неї не зможе ніколи.

То заявляла, що не прийде до нього, що все покінчено, що має він згадати про свій гарем, а вона дала йому дітей і просить звільнити її від обов’язків ложа султанського. Тоді він благав ледь не на колінах не полишати його — падишах, перед яким на коліна падав мало не цілий світ!

І знов тяжко ненавидів її, а тоді доторк її м’яких насмішкуватих уст до його шорсткої щоки — і небо вигравало стобарвними веселками. «Вони — втіха для вас, а ви — втіха для них». І щоразу нагадував Хуррем слова корану про те, що «не будете ви зобиджені й на фінікову пліву».

— Ах, ваша величність, — покірливо схиляла голову Хуррем, — я тільки жінка, а жінку може зобидити кожен.

Тепер, після яничарського заколоту, коли султан заради неї кинувся з ножем на призвідців, може, вперше відчула себе жінкою справжньою, якої ще не знав ніхто, про котру не здогадувалася й сама.

ГАСАН

А власне, що змінилося? Довкола та сама ворожнеча, ті самі обличчя, та сама недовіра, ті самі холодні очі гарему і лицемірство, лицемірство. Так ніби нічого й не сталося, не було пожеж і руїн, не було вбивств, не ревіли розсатанілі яничари за брамою Баб-ус-сааде, ‘ і не дрижали білі євпухи-капіджії по цей бік брами, готові втікати світ за очі, щойно вдарить у браму всезмиваючий яничарський вал.

Знов строкатими табунцями розбрелися по садах гарему безжурні одаліски, знову пасли їх очима з-поза кущів і дерев невідступні євпухи, і, мовби їм на догоду, щосили виказували нещиру цноту знудьговані гаремниці. Коли стрибала над водою Хавузу рибина, мерщій запиналися яшмаками: чи не чоловічого роду ця риба? Коли розстеляли на траві служебки скатерки з холодною бараниною, печеною птицею, солодощами, знов лунали удавано злякані зойки і затулялися одаліски то широкими фіговими листками, то зірваними трояндами, так що навіть печена птиця, здавалося, сміється від того лицемірства.

Султанська мати не показувалася. Занедужала від горя. Оплакувала смерть зятя Ферхада-паші. Оплакувала нещастя, яке сталося з її донькою Хатіджею, що ледве порятувалася від озвірілих тлумів. А Роксолана знала інше: оплакує свою невдачу. Хотіла бачити спою повістку мертву, а та — жива! Не було між ними любові й до того, тепер мали запанувати ненависть неприхована, ворожість відверта, зневага тяжка, як камінь. Всі знали про нічне зборисько у кизляр-аги, знали, що приходила туди й валіде, і всі мовчали, ховалися за машкарою удавання, несправжності й лицемірства. Може, й валіде сподівалася, що все так і лишиться невідомим, надто що призвідці яничарські вбиті без суду? В невідомості завжди є надія. Невідомість нагадує темряву, пітьму, а жінки живуть у пітьмі, звикли вершити свою владу в темряві, у прихованості. Валіде щодня слала султанові суворі листи, в яких вимагала, домагалася, наполягала. Простити дітей своїх, яничарів, — він простив, і вони простили його, куплені золотом. Відбудувати палац сестри Хатіджі — він уже звелів Коджа Сіпану спорудити на місці колишнього Ібрагімового палацу ще розкішніший, і вже тягли па будову візантійський мармур з імператорського Іподрому. Наблизити до себе вдову Ферхада-паші Сельджук-султанію? Він звелів не підпускати сестри до самої смерті. Матері своїй султан відписував коротенькими листами, в яких бажав одужання і жодним словом не відгукувався на її домагання, так ніби нічого не було, не сталося і не сподіялося. Роксолана не могла знати пі про ті листи, ні про їхню суть, але нелюдське напруження, в якому перебувала в час заколоту і котре не спадало й досі, помагало їй вичувати все, що діялося навіть у прихованості, здогадуватися про те, що трималося у найбільшій таємниці. Хіба могла забути ту страшну березневу ніч, коли вологий вітер бився у брами сералю, коли за вікнами її просторого покою лиховісне хилиталися темпі кипариси, гнулися до самої землі, ніби падали там убиті люди, падали й падали без кінця і похмуро тягнули за собою і Роксолану, щоб і вона впала, була вбита, потоптана, знищена, а десь далеко, біля копаних залізом, міддю й сріблом брам, погрожували роз’юшені вбивці, які хотіли її крові і крові її дітей, і вона ледь утрималася (сама не знали, де взяла силу втриматися), щоб не вхопити малих дітей своїх і не кинутися до тих брам смерті, по крикнути зрозпачено яничарам: «Ось вони, мої діти! Вбийте їх, а з ними й мене! Вбейте, бо несила жити, коли вже вбита давно!»

Діти спали, нічого не чули, нічого не знали. Благословенне незнання!

А тепер валіде, замкнувшись у своєму вистеленому білими килимами покої, засунувшись на всі засуви на міцних кедрових дверях, впускаючи до себе лише найближчу служебку та вірного свого пса кизляр-агу, пише й пише султанові листи. Про що вона пише? Чого їй ще треба?

Чим керувалася у ті дні Роксолана — розумом чи передчуттям? Сама не знада. Коли приходив султан, не скаржилася, не нарікала, нікого не звинувачувала, не вимагала співчуття, не просила жалощів. Навпаки: заспокоювала його самого, бо ще й досі бив його дрож і серце сповнене було такої люті, що затопити могла б цілий світ.

— Мій повелителю, — лащилася до нього Роксолана, — хіба не найбільше щастя для мене і для дітей бачити вас знову в оцих священних стінах? Хіба не світить сонце і не співають райські птахи?

Вона схожа була на ромашку вранці після дощу, коли квітка вже висохла, а стебельце ще вологе. Похмура душа Сулейманова розпромінювалася, і Роксолана радісно всміхалася, ховаючи гримаси болю, брала на руки то Міхрімах, то Селіма, цілувала діток, шептала їм (мовби вони могли розуміти,), як дуже їх любить, як бракує їй часто їхнього тепла і безмежної довіри. Бо тільки ж немовлята віддані матерям.

Так тривало тиждень, місяць, уже все мовби забулося чи принаймні забувалося, і тоді Роксолана вночі, у султановій ложниці, після поцілунків, утіх, стогонів і солодкого знесилення несподівано спитала:

— Чом вів мене сюди кизляр-ага?

— Не обурювалася, не гнівалася, тільки підняла свої тонкі брови в незмірному подиві.

— Як то? — в свою чергу здивувався султан. — А хто ж тебе має супроводжувати?

— Чом його досі не прибрали? — шорстко спитала Роксолана, зістрибуючи з постелі й відбігаючи в сутінки просторої ложниці, освітлюваної лише місяцем, що лив крізь високі барвисті вікна своє мертве сяйво. Стояла за тим сяйвом примарливо-переливчаста, мов струмінь джерельної води, мов безплотний дух, аж султан злякався, і, спустивши з ложа ноги, став намацувати пальцями свої м’які ступанці. Та в цей час «дух» заговорив, і Сулейман трохи заспокоївся.

— Хіба ви не знаєте, що то кизляр-ага збирав у себе призвідців, зрадивши вас, порушуючи недоторканність гарему? — допитувалася здалеку Роксолана. — Чи вам ніхто досі не сказав?

— Я не питав.

— Чому ж? — закричала вона і в один постриб дісталася до широкого ложа, до безмежного ложа її першої ганьби, її поля битви за своє існування, її перемоги й вознесіння. Зазирала султанові в обличчя, обпалювала своїм диханням, ледве не нагнічувала його важкими своїми грудьми. — Чому ж не питали нікого? Чи не знали, що вони хотіли мене вбити? Мене й дітей ваших. І найбільше хотіли — валіде і цей Чотириокий! Хай — мене. Бо хто я? Була й нема. Як мала пташка, засипана снігом. А ваші діти? Кров ваша, серце ваше, життя ваше? Чому ж не відомщені досі? І хто це зробить? І коли?