Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 24

Прийшов Чотириокий і повів Настасю угору рипучими дерев’яними сходами. Він був босий, ступав по килимах нечутно, ледь не скрадаючись, боса була й Настася. Куди її вели — до щастя чи до злодійства?

Коли народилася, мишка перебігла через світлицю, і баба-повитуха сказала, що то добрий знак.

Хоч ішла по килимах, але босі ноги мерзли, і все її тіло бив нестримний дрож, ніби ступала по льоду. Йшла, як на шибеницю. Як на заріз. Ішла чи вели?

Щовесни бігали вони на Гнилу Липу, щоб не пропустити, як скресатиме крига на річці. Але річка визволялася з-під зимового панцира завжди вночі, і на ранок тільки брили темного льоду пливли в темній воді. І все довкола було темне, чорне: земля, дерева, вода. Але чорнота якась м’яка, мовби ніжна, аж серце стискалося і хотілося плакати й сміятися. Цінь-цінь, синичко!

Коли ввів її кизляр-ага у величезну, напівтемну ложницю, усю в тяжких, протканих золотом тканинах, у килимах, в запаморочливих ароматах, що розпливалися з великих бронзових курильниць, вона засміялася голосно, зухвало. Це був сміх переляку й відчаю (ох, як же вона змерзла!), але ніхто не вловив цього, бо для кизляр-аги сміх нечестивої пролунав образою його султанської величності, а Сулейманові те срібне дзвеніння наповнило похмуру душу такою щедрістю, що заповідалося розлунюванням, може, й на багато літ, на відстані неміряні й непередбачувані.

Він прочитав першу суру корану: «В ім’я аллаха, милостивого й милосердного! Хвала аллаху, господу світів милостивому, милосердному, царю в день суду! Тобі ми поклоняємось і просимо помочі! Веди нас по дорозі прямій, по дорозі тих, яких ти облагодіяв, — не тих, які перебувають під гнівом, і не заблуканих».

Кизляр-ага вправно й уміло зісмикнув з Настасі всі оті широкі тканини й на голі плечі накинув їй султанський прозорий серпанок, шепнувши суворо: «Віддай падишахові його хустину!»

І щез, лишаючи дівчину віч-на-віч з чужим для неї чоловіком.

Султан напівлежав тепер на широчезному високому ложі, на трьох матрацах, покладених один на один, два нижні набиті ватою, верхній — пухом, лежав на простирадлах з тонкого полотна, з безліччю подушок, підкладених під боки, під плечі й під голову, все в барвах зелених — барвах Османів. Спираючись на зелені подушки і прекрасні килими, султан дивився на голу Настасю (бо що той серпанок!) так невідривне, що вона помічала тільки його погляд і попервах навіть не збагнула, що на ньому немає його страхітливого тюрбана.

— Підійди! — звелів він. Голос мав приглухлий, говорив з нехіттю. Тільки тепер вона помітила, що на султанові немає тюрбана. Голова довгаста, мов диня. Настася ледве не засміялася. Але ж було так холодно, що не здобулася навіть на гримасу, тільки дрижала всім тілом.

— Підійди! — знов сказав султан. — Чого ж ти?

— Мені холодно, — вицокуючи зубами, відповіла вона. Він мовчки перехилився на другий бік ложа, простягнув униз свої довгі руки, виніс звідти чашу, подав Настасі:

— Йди випий і зігрійся.

І вона пішла. Сама не знала, чому послухалася його голосу. Килимові не було кінця. Десь сховані в далеких кутках ложниці, палали світильники, розсіваючи червонясте світло, вона брела в тому світлі, мов у власній крові, ступала непевно, всю її хитало, і дрож бив дужче й дужче. Наткнулася на мармуровий водограй посеред ложниці. Навіть не помітила його, коли ввійшла. Не знала тепер, як обминути.

— Чого ж ти? — знов сказав султан так само безбарвно та байдуже. — Не бійся мене. Іди ближче. Сміливіше. Випий оце. «Скромноокі, до яких не доторкнувся ні чоловік, ні джин». Наосліп вона тицьнулася у берег ложа, обома руками тримала важку чашу, пила, проливаючи собі на ноги, на килим. Відчула на своєму незім’ятому, лякливому тілі суху теплу руку, не мала сили опиратися тій руці, яка згорнула її на край ложа, і султан теж відчув полохливість її тіла і не міг стримувати свою пристрасть, не міг ждати, «коли впаде падаюче».

— Віддай мою хустку, — сказав тихо до дівчини, і вже не було між ними нічого, і лукаві лінії її маленького тіла знищилися його тілом, міцним і безжальним, і тільки скрик і схлип, і небеса роз-верзлися, земля розступилася — і зітхання прошелестіло в просторі, в садах, у палацах, повсюди зітхання, її зітхання. Бурі, дощі, води, волога, страх, первісність, потоки й потопи і тиша, як на краю світу, — вона вже жінка. Кинути дівчину в постіль до чужого й ворожого, вбити в її душі бога. Звірі ревли в підземеллях сералю, мовби нагадуючи, що не ступиш по цій землі кроку, щоб не наткнутися на потвору. Шалений вітер бив у брами, дуднів тяжко й сумно, і плакало дерево, мідь, залізо, стогнали засуви й запори, а в неї стогнала душа. Але Настася мовчала, ні стогону, ні сліз, не маючи куди подітися, тулилася до султана, і лежали вони довго-довго, притулені одне до одного так щільно, що не зоставалося уже між ними місця ні для страху, ні навіть для нещастя. Бо ж світ однаково прекрасний навіть тоді, коли життя сумне, тяжке і нестерпне. «І створили ми вас парами».

Любов, молитва і війна починаються завжди прекрасно. А кінчаються?

Султан хотів думати про цю дівчину, яка лежала в його постелі, але не міг. Щось заважало, а що саме — не вмів визначити. Може, її мовчазність? Жінки завжди нестерпно балакучі, він не терпів їхнього торохтіння. Може, тому, глибоко в душі будучи ледь не розпусником, щосили гамував себе і виказував до жінок холодну байдужість. Ідоли не розчаровують тільки тому, що вони безмовні. Може, Й ця дівчина — такий собі маленький ідол? Але вона занадто маленька, щоб вознестися до його височин і правити за ідола. Була й не була. Одна ніч ця для неї лишиться спогадом найбільшого (бо неприступне!) щастя, а для нього—просто одною ніччю, та й годі.

Султан не міг дозволити, щоб жінка бачила його сплячим. Після утіх кизляр-ага відпроваджував жінок до їхніх покоїв. Так само відпровадив він і Настасю, що стала вже тепер назавжди й навіки Хуррем. Не промовила до султана й слова, чим подивувала його і трохи роздратувала. Але однаково звелів, щоб приділено їй було окремий покій і видано із скарбниці великі рубінові сережки й рубіновий перстень — улюблені камені султанові. «І нагородив їх за те, що вони витерпіли, садом і шовком».

Тепер кизляр-ага мав для Настасі теплу одіж, яку вправно накинув на неї, дав їй і взуття, але вона відштовхнула шиті бісером сап’янові ступанці, пішла назад босоніж, бо вже не мерзли їй ноги, а палали, як і все тіло, вогнем.

Ні в яких султанських щоденниках не писано про цю ніч. І сам Сулейман забув про неї уже вранці.

КОЛОНА

Хто міг зазирнути в султанову душу? Навіть валіде й Ібрагім — люди, найближчі до Сулеймана, не могли сказати з певністю, як поведеться він на високому троні, які найперші кроки зробить, кого візьме взірцем: покійного батька свого султана Селіма, когось іншого із султанів, залізного Тімура чи славетного Іскандера.

А сам Сулейман тим часом мав перед очима тільки Мехмеда Фатіха, завойовника Царгорода, султана, який ніколи не впадав у відчай, який навіть поразки вмів перетворювати на перемоги, який не гаяв жодного дня, жодної хвилини і, коли не мав влади, дбав про власні знання, коли зготовлявся до найбільшого вичину свого життя — взяття Царгорода, то сам носив каміння для спорудження фортеці Румеліхісар, і сам тесав дошки для кораблів, які мали прийти через суходіл до столиці імператорів, сповнивши серця Треків містичним жахом. Сулейман любив повторювати сам собі царський вірш, прочитаний Мехмедом Фатіхом, коли той увійшов у повержений Царгород:

Сова кричить невбет [28] на могилі Афрасіаба, І павук несе службу пердедара[29] в імператорському палаці.

Все суєта, окрім содіяного Османом. Перше, що зробив Фатіх, увійшовши в Царгород, — перетворив найбільший храм нечестивих на мечеть Айя-Софія. Не зруйнував його лише тому, що склепіння у храмі нагадувало небесне. Зате храм Апостолів, який візантійці у безмежній своїй гордині вважали втіленням краси й гармонії (для Софії полишали велич), звелів негайно зруйнувати й поставити на тому місці мечеть Фатіха. Після його смерті коло міхраба[30] мечеті поставлено тюрбе султана — його усипальницю. Колись у церкві Апостолів ховали візантійських імператорів, тепер тут лежав Завойовник.