Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 162

Серпень. Падали зорі.

До мене звертались степи неозорі:

«Коли ми ішли, долаючи орди,

Пошесті, зло, — тебе з нами не було!»

Не вірю. Стріла вилітає з лука.

Дорога — з порога. Людина — з печери.

Я все пам’ятаю.

Усі ваші муки. Усі ваші лаври. Усі ваші терни.

Я все пам’ятаю.

Хай час замітає сліди ваших мук і плоди ваших рук.

Я з вас виростаю.

Я все пам’ятаю.

Я все із собою в дорогу беру.

Я все пам’ятаю.

Напругу хребта, коли, розігнувшись, високою стала

І в душу мені пролилась висота безмежного неба.

Я все пам’ятаю.

Найперше безсилля своє перед небом,

Найперше зусилля дивитися в себе.

Я все пам’ятаю.

Світанок сумління. Світанок любові в жорстоких очах.

Коли виминав мені мозок, мов глину, безжалісний час.

Я все пам’ятаю.

Степів первозданність. Орлів клекотання.

Задушне страждання — коли повернувся мій владар,

Мій воїн, султан на щиті бойовому.

І з ним мене, молоду, поховали живою.

Боги не вступились. Мовчали сини.

Я все пам’ятаю.

Султанські гареми. Громи нестихаючі дум кобзаревих.

Ревіння і стогін дніпровських порогів.

Гаки між ребер. І чаші калин —

Так щедро налитих козацькою кров’ю,

Що вже ні краплини не можна долить.

Я все пам’ятаю,

Я з вами була. А доля не шовком торкалася тіла.

На ціле життя — тільки рабський халат, шорсткий і смердючий.

Бо я так схотіла! Не треба ні щастя, ні втіхи мені.

Для них, для синів моїх — всі мої дні.

Я все пам’ятаю.

І те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали.

Моя рідна земле, тебе не зреклося тоненьке дівчисько золотоволосе.

Лиш мамі моїй не кажи, пожалій…

Минають роки, я живу, я розкута.

Та не заростають у серці моїм спливаючі кров’ю рани спокути.

Серпень. Десь давно вже відцвіли черешні.

Кажуть мені прийдешні:

«Коли ми ітимем, долаючи наші шляхи в майбутнє, —

Тебе із нами не буде…» Не вірю.

Стріла долетить до цілі.

Не можна їй впасти. Не можна звернути.

Я з вами ітиму, я вірна і сильна.

Я вам поможу у печалі і скруті.

Що знала я, діти, про ваші шляхи?

Та серце говорить (а серце правдиве),

Що доля судилась вам, діти, предивна.

І буде щасливим великий похід.

Я з вами — крізь терни до зір золотих —

Ітиму повік, бо не зможу не йти.

Дійдемо — так серце мені промовляє.

А серце все знає .

Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний лікар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу казати страшну правду. Роксолана пішла в приміщення Куббеалти, покликала туди великого візира і Баязида. Кизляр-азі Ібрагімові, щоб не стовбичив коло входу за звичкою, веліла приносити їм вісті про султана. Баязид рвався поглянути на батька, вона не відпускала його від себе. Здавалося: відпустить — і вже не побачить живим.

Сиділи до самого досвітку, мовчали, ждали. Чого?

— Може, скликати диван? — несміливо спитав обережний Ахмед-паша.

— Навіщо? — холодно поглянула па нього Роксолана. — Це зробить султан. Може, новий.

— Хай всемогутній аллах дарує життя великому султанові Сулейману, — пробурмотів садразам.

— А коли його величність падишах поставить престол свого царственого існування в просторах вічного раю? — жорстоко мовила Роксолана. — І коли султаном стане шах-заде Селім, а його великим візиром названий буде мерзенний Мехмед Соколлу, цей убивця мого сина Мехмеда, призвідця безлічі чвар, грабіжник і відступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша?

— Ваша величність, — озираючись злякано, прошепотів обережний царедворець, — що я маю зробити? Ви радите усунути цього босняка?

У відповідь вона прочитала з вірша Муханнаббі:

Коли задумуєш якесь діло. Не шукай малого, бо для мужа В ділі нікчемнім — страх смерті, І в ділі великім — смак смерті!

Ранок не приніс їм нічого, день так само. Вони виходили з Куббеалти, тільки щоб справити природну потребу, про сон забули, їсти їм носили з султанських кухонь просто в залу засідань дивану. Вісті були невтішні. Султан був мовби й живий, але до притомності не повертався, отже, існував і не існував. Ця непевність не давала змоги вдатися до рішучих дій, тим часом Роксолана мала зламати нерішучість Ахмеда-паші. Не героїзм, не благородство і не підступність, а тільки відчай штовхав її на змову проти султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном стане Селім, а не її улюблений Баязид. Селім байдужий, а всі байдужі — жорстокі. Він сповнить кривавий закон Фатіха, уб’є свого брата і всіх його маленьких синів, і в нього не здригнеться серце. А Баязид послухає свою нещасну матір. Він би не вбивав свого брата, навіть ставши султаном. Адже він такий добрий. Навіть собаки відчувають його доброту і завжди біжать за ним цілими, зграями, варто йому виїхати на вулиці Стамбула.

Ахмед-паша лякливо шепотів:

— А воля великого султана?

— Вона могла б ще змінитися, якби не така нагла смерть його величності. Ця смерть може принести незліченні страждання для всіх. Я вже бачу кров, яка тече між тюрбанами й бородами. І вашу, садразам, кров теж. Чи вона вас не лякає?

Але Ахмед-паша вагався, допитувався, канючив. Коли шах-заде Баязид стане султаном, то що ж тоді буде з шах-заде Селімом? Вона глузливо підводила брови на цього чоловіка, терпляче пояснювала йому. Йдеться найперше про нього. Про те, щоб він зоставався і далі великим візиром. Це можливо тільки тоді, коли буде усунений назавжди Соколлу і коли Баязид стане султаном, Шах-заде Селіма тим часом треба буде відправити під надійною схороною (щоб йому ніхто не завдав лиха) в літній султанський палац на Босфорі. Рустем-паша? Він дамат, цього досить. Віднині вона вже не султанша, а валіде. І не султан над нею, як було досі, а вона над султаном, бо він її син, а вона його мати. Влада ій байдужа, але добро держави і всіх земель та люду в них — вад усе.

Так минули ще день і ніч. А на ранок прийшов головний султанський лікар Рамадан і повідомив:

— Великий падишах повернувся до життя!

— Неправда, — тихо промовила Роксолана,відчуваючи,як світи валяться на неї, хоронячи її маленьке тіло під своїми уламками. — Цього не може бути!

— Султан попросив пити і спитав про вас, ваша величність, Вона довго сиділа заціпеніло, тоді сказала:

— Султан уже не може повертатися до життя. Чуєте? Слід вважати його мертвим!

Підвелася і пішла з Куббеалти. На порозі зупинилася, прикликала до себе Баязида, гостро зашепотіла йому в обличчя:

— Бери своїх людей і мчи до того самозванця. Привезеш його голову султанові — будеш помилуваний. Не гайся, поки ще можеш вийти за брами Топкапи і Стамбула. О, коли б у тебе теж був двійник! Послати двійника до двійника — і хай б’ються. Але нема ради — маєш їхати сам.

— А ви, ваша величність? — злякався він за неї.

— Зостануся тут. Захищати твоє життя. І своє. Він ухопив матір за руки.

— Як же? Як?

— Так, як робила це досі. Бо потрібна дітям тільки в муках моїх.

Ахмед-паша геть розгубився. Спробував затримати коло себе Рамадана, мовби розпитував про стан здоров’я падишаха, а сам сподівався, що без мудрого араба там усе зробиться само собою і султан покине цей світ остаточно. Однак і затримувати довго лікаря не наважувався, щоб не здогадалися про його злочинний намір, надто що велетенський кизляр-ага, провівши султаншу до її покоїв, зирив на садразама без особливої доброзичливості в босняцьких вирлах. Такий самий босняк, як і Мехмед Соколлу, Від цих людей не жди милосердя.

Нарешті великий візир прийняв рішення самому піти до султанських покоїв, щоб привітати, коли надається така змога, його величність падишаха з одужанням і негайно розіслати гонців по столиці з благою вістю.

Його ніхто не затримував, а він не затримував більше коло себе султанського лікаря.

І ще минуло три дні й три ночі після того, як султан розклепив повіки і спитав про Хасекі. Вона не прйшла до нього, і він більше не кликав її, хоча смерть і відступила від нього остаточно. Чи був ще занадто немічний, чи вже вичув її зраду? Може, тепер думає над тим, як покарати її? Однак легко судити зраду державну. А як судити зраду людську? І хто б міг йому розкрити її невірність?