Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 158

— Чом же не спробував одразу?

— Бо занадто близько був султан з військом. А яничари б одразу відчули несправжнього Мустафу. Він, мабуть, ніколи до них і не ходив.

— Казав, що ходив іноді, але вони завжди чомусь мовчали. Може, відчували, що то не Мустафа, і вперто мовчали. І нічого страшнішого за ту мовчанку той чоловік ніколи не чув.

— Тож-бо. Чоловік той мав розум і тонке чуття. Ще небезпечніший за справжнього Мустафу.

Десь за півроку її слова ствердилися. Баязид прийшов до матері блідий від розгубленості.

— Ваша величність, він об’явився!

— Хто?

— Лжемустафа. Виринув аж коло Сереза в Румелії. Здається, звідти родом. Румелійський беглербег повідомляє про заколотників у тих місцях.

— Як же знаєш, що то самозванець?

— Прислав до мене чоловіка.

— Де той чоловік?

— Відпустив його.

— Знов відпустив?

— То був купець. Нічого не знав.

— На сім світі немає таких людей. Чом той самозванець пише тобі?

— Дякує за те, що я дарував йому життя. Тепер хоче віддячити тим самим. Має намір підняти всю імперію проти султана, але згоден поділитися владою зі мною. Собі хоче Румелію, мені віддає Анатолію.

— Віддав — ще не маючи?

— Має певність, що матиме. Пише так: «Я скажу всьому світові, що я думаю про їхніх богів, ангелів, про їхню справедливість і тугу за свободою в душах людей, позбавлених майбутнього, людей, єдине багатство яких — ненависть».

Роксолана вимушена була визнати, що Лжемустафа не позбавлений гострого розуму.

— Ти не відповів йому?

— Чому б мав відповідати заколотникові?

— Треба подати йому якийсь знак.

— Ваша величність!

— Слухай мене уважно. Силою цього чоловіка не слід нехтувати. Я повідомлю про самозванця падишаха, а ти подай вість заколотникам. Знайди спосіб.

Згодом, нікому не кажучи, спорядила Гасана з його людьми знов до польського короля. Веліла будь-що схилити короля вдарити на орду, поставити свої заслони, може, й коло Очакова та перед Акерманом. Султан далеко, в Румелії колотиться самозванець, величезна імперія може не сьогодні-завтра розвалитися. Коли ще буде краща нагода?

— А коли король знов злякається, ваша величність? — спитав Гасан.

— Подайся до московського царя, кинься до тих невловимих козаків, знайди відважних людей, але не вертайся до мене з порожніми руками!

І лишилася сама, вже й без вірного свого Гасана.

Відтоді душа її замерзла. Так ніби війнуло на неї з аз-Замхаріа, того відділення пекла, де панує такий холод, що, коли Випустити бодай краплиночку, все живе на землі загинуло б. Вона овіяна пекельним холодом аз-Замхаріа. Туга обіймала її така безнадійна, що не помогли б навіть найдорожчі на світі султанські ліки — розтерті на порошок коштовні камені, за кожен з яких можна купити цілий багатолюдний город, її знерухомлено серце кривавилося від болю за синів. Шалена її душа закам’яніла від туги. Думала про своїх дітей. Малими прив’язувано їх до чорної, як нещастя, дощечки. Щоб не дихали занадто жадібно й не захлинулися повітрям. А вже обступали їх демони смерті, які ждали, коли захлинуться її сини власною кров’ю. Який жах! Усе, що вона ціною свого життя відвойовувала у демонів, ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою послідовністю в неї перед очима, і не було рятунку. Може, і султан тому так часто втікав од неї в походи, відаючи, що нічим їй не поможе? Поїхати — однаково, що вмерти. Він умирав для неї більше і більше, але вертався все ж живий, а синів приносили на ношах смерті.

То хто ж панував над її життям?

Сонце затоплювало безмежний простір Софії, снопи світла падали згори, щосили ударяли в червоний килим, і мовби червоний дим здіймався в соборі, все тут клубочіло, рухалося, оберталося, йшло хвилями, від яких наморочилося в голові.

Роксолана, ховаючись від того несамовитого обертання, зайшла за один з чотиригранних велетенських стовпів, спробувала знайти заспокоєння в холодних мармурових площинах, розпачливо вчепилася поглядом за мармурові плити, якими обкладений був стовп па всю свою височінь. Червонясті плити були в якихось химерних візерунках. Мов забуті письмена давнини, ніби послання до потомних від тих геніїв, що споруджували цю святиню. Безконечність простору мовби повторювалася в примхливих візерунках каменя, що довгі-довгі віки промовляв до кожної заблуканої душі своїм барвистим голосом, заплутаністю, причаєністю. А може, це тільки гра її зболеної уяви або ж торжество злих сил, які навіть чисту поверхню мармуру зуміли скаламутити, ніби невидющі очі долі? Блукала по килимах поза стовпами, стривожено розглядала візерунки. Зненацька на лівому стовпі виступила з мармуру відразлива машкара. Ніби дельфійський ідол з гнівливим, молодим ликом, повним жахливої гордості і неземної сили. Гамуючи стогін, який рвався їй з грудей, Роксолана відхитнулася в сутінки бічних нав, пішла до другого стовпа, але назустріч їй з древнього мармуру вже виступав новий передвісник пекла — женоподібний, любострасний, чарівливий у своїй підступності, гріховно-привабливий. Далі, далі від спокус! Вона мало не бігцем кинулася до третього стовпа, долаючи безмежне поле червоного килима центральної пави, тоді до четвертого, металася зацьковано між цими могутніми стовпами, що тримали на собі найбільше склепіння в світі, і повсюди зустрічали її червонясті потвори дияволів, на всіх плитах пробивалися крізь мармур страхітливі машкари, похмурі й відлякуючі. Там сухий костистий чорт з жорстоким поглядом, з бровами, мов ламані блискавиці, там геть звіряча голова: щось булькате, широкоморде, волохате таке, що ледь стирчать з заросту коротенькі ріжки сатанинські. Ще далі — справжній люцифер з рогатинської ікони страстей господніх: з розкритої пащі витикаються білі гострі ікла, вогнисті очі пронизують до кісток. Злий дух, символ всілякої жорстокості й кривавих злочинів.

Зграйка голоногої, замурзаної дітлашні випорскує з-за одного з стовпів, оточує султаншу, з подивом зупиняється, ловить погляд цієї вельможної жінки, втуплюється й собі в мармур.

— Що це? Що це? Самі ж відповідають:

— Шайтан! Шайтан!

Махають руками, сміються, кричать, витанцьовують. Що їм шайтани, що їм дияволи? Від головного входу біжить ходжа в зеленому широкому одязі, тримаючи черевики в руках, замахується тими черевиками на дітей: «Геть! Геть!» Діти ховаються за стовпами, дражнять ходжу звідти, але він натикається на султаншу й заклякає в поклоні. Від погляду на її султанську величність у слуги божого посковзнулася нога витривалості й здригнулася рука сміливості.

Роксолана чи й помітила ходжу. Пішла просто на нього, і, коли б не усунувся їй з дороги, може, так і наступила б на слугу божого. Майже вибігла в притвор, мерщій звідси, до виходу, на вільне повітря! Але й у притворі на всю широчінь зовнішньої стіни — знов кипіння чортячих машкар, дияволи злобні, хтиві, чорно-багряні, зажерливі, як і оті двоногі дияволи, сім’ятечиві самці, зарізяки й кахиперди стамбульські.

Боже, хто ж панував над її життям?

Коли вискочила з головних дверей, вдарило їй у обличчя потоками голубого вітру, задихнулася від безмежності простору, і сонячний блиск летів понад світом такий, що мала б забути щойно пережитий кошмар, згадати, що вона всемогутня султанша, повелителька землі, народів і стихій. Гордо смикнула головою, примружилася, пустила на уста свій звичний усміх, ступнула па широкі сходи, вкриті килимом, і тільки тоді побачила внизу коло сходів, де вже кінчався килим, на білих кам’яних плитах розпластаного, як той ходжа в Софії, чоловіка. На чоловікові був забруднений, понищений одяг. Обнизаний був чоловік суворою зброєю. Ще кілька таких самих, так само озброєних, тримали віддаля коней з витертими сідлами, змучених, спітнілих. А той, що розпластався коло сходів, піднімав на витягнутих руках над головою шовковий згорток з золотими султанськими печатями.

Фірман від великого султана Сулеймана. її величності султанші Хасекі від повелителя трьох сторін світу, захисника віри, меча правосуддя.