Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 134

Рустем тримав згорток і не знав, що з ним робити.

— Розгорни, — звеліла Роксолана.

Він довго розмотував хустку, плутаючись кістлявими своїми, більше звиклими до реміняччя пальцями у тонкому шовку. Розмотав — напери. Якісь послання, грамоти. Дорогий папір, дороге чорнило, печаті. Мовчки глянув на султаншу. Що воно?

— Почитай, — звеліла вона.

Рустем полопотів одною грамотою, другою, третьою. На всіх — печаті царевича Мустафи. Листи до санджакбегів Сівасу, Діярбекіру, Болі, Коньї. Всуціль із запитань. Які зміни вітали б ви в імперії? Як ви ставитесь до мене? Чи будете мені вірні? Проти кого найперше треба спрямувати силу ісламського війська? Що ви думаєте про чужинців у Стамбулі?

Все це важко було втямити навіть Рустемові з його метким розумом. Він розгублено поглянув на султаншу.

— Читай ще, — звеліла вона.

Він читав далі. Мустафа питав у начальників племен мін-баші, яка потрібна їм зброя. Писав яничарам до Стамбула, називаючи імперію оскопленою (натяк на великого візира-євнуха), і питав, чи довго вони таке терпітимуть.

Зухвалі листи, за якими вчувався брязкіт зброї. Коли це не підробка, тоді що ж?

— Страшно, візире? — шорстко спитала Роксолана. — Ти зблід, читаючи ці послання? А що ж робити мені? В мене зблідла душа! Мої сини не ждуть смерті великого султана, вони насолоджуються життям під його благословенною тінню, а син цієї черкещенки вже змалечку очікує смерті свого батька і всіх братів, бо тільки ця смерть відкриває йому шлях до престолу, а його матері дає змогу повернутися в Топкапи і зайняти покої валіде. Син черкешенки втратив терпець, він почав вірити, що султан Сулейман не помре ніколи, і він не помилився, бо так воно й буде, принаймні для самого Мустафи! І ця нікчемна Махідевран ніколи не ступить за брама великого палацу, бо вигнані султанші не повертаються, не повертаються! Але де ж були ви, візири, опора трону, найвірніші люди падишахові? Чом не впіймали злочинної руки, чом не помітили, не викрили, не перехопили, не захистили? Чом?

Рустем не звик, щоб на нього нападали. Захищатися не вмів, не любив, а тут і захищатися не виходило. Завжди вважав усіх довкола дурнями, тепер не вадило удати дурника й самому. Та й було перед ким — перед самою султаншею.

— Ваша величність! Ну які ж з нас візири? Сулеймана-пашу слуги півдня підводять з постелі, а Другу половину дня він думає лиш про те, як влягатиметься в постіль своєю тушею. Хусрев-паша не встигав з’їсти якийсь шматок, як воно з нього виходить, не затримуючись і не лишаючи ніякого поживку. Він жде, коли вже вмре від голоду, а ми ждемо, коли він помре, щоб звільнив місце для когось іншого. Четвертого візира султан називати не хоче, вагаючись між двома молодими пройдисвітами, яких узято ще з пажів покійного Скендер-челебії після його страти в Багдаді: між Ахмедом-пашою і Мехмедом-пашою Соколлу. А я — погляньте на мене, ваша величність. Хоч я й зять ваш, але голова в мене з самих кісток, як у коняки, тільки в коняки й кістки розумніші, бо вона вміє підставляти спину, я ж не вмію й того.

— Не вмієш підставляти спину, то доведеться підставити голову, — жорстко мовила Роксолана, не піддаючись на Рустемові похмурі жарти. — Як це так, що при дворі тисячі дармоїдів, а рятувати султанську владу від загроз має один Гасан-ага?

— Гасан-ага? — Рустем лиш тепер згадав про султаншивого довіреного. Виходить, цей чоловік тут не для того тільки, щоб подати йому згорток з листами Мустафи. Подає те, що сам і роздобув.

— Як же Гасан-ага роздобув усе це добро, ваша величність? Вона кинула на Рустема погляд, від якого холоне в серці.

— Як? А ти не знаєш? За золото, яке ви гребете з султанської скарбниці і все ховаєте під себе. А його треба пускати на справи державні. Платити там, де треба. Все купується і продасться. Продаються навіть оракули, що довели колись лідійські царі Мемнади, підкупаючи дельфійську піфію.

Що це за дельфійська піфія, Рустем, ясна річ, не знав. Знав коран, якого його вчили ще малим хлопчиком, вбиваючи в його стрижену голову вірність ісламові й новим хазяям, знав зброя», жорстокість, неволю, тверде життя і коней. Щоправда, Піфією звали кобилу, на якій він колись учив султаншу їздити верхи. Кобилу назвала так султанша, а вибирав її ще лошицею вія. Знався на цьому досконало. Гарну коняку бачив з льоту. Очі поставлено близько, лоб округлий, як склепіння в мечеті, погляд ясний, вогнистий. Вузькі храпи, довгасті рожеві ніздрі, мов у породистої жінки, лебедина шия, сухорлява морда, шовковиста грива, коротка лиснюча шерсть, довгий хвіст, а груди, груди? Як у султанші, що рвуть усі найпросторіші шовки. І ця жінка — його теща? Чи надовго? На щастя чи на безголів’я?

— Гаразд, — зітхнула Роксолана, —хто чого не вміє, того вже й не навчиться. Не для того тебе покликала. Хочу, щоб ти ці листи передав його величності султану.

— Я? Султану? Але ж не я їх роздобув.

— І скажеш, що роздобув їх ти, бо знаєш усіх анатолійських санджакбегів, жив між тими дикими племенами, вмієш знаходити з ними спільну мову, ось тому й потрапили всі ці листи до твоїх рук.

Тепер Рустем уже не мав сумніву, що його таки відішлють назад у дикі гори, — хай далі знаходить спільну мову з непокірливими племенами. Але перед султаншею не станеш ні зітхати, ні скаржитися. Він схилив свою маслакувату голову в поклоні, дочекався, поки Роксолана милостиво кивнула їм обом з Гасаном, мерщій позадкував до дверей, пропихаючись поперед султаншиного довіреного, якого б з великою охотою роздер на Дрібненькі шматочки за його небачену здобичливість.

І ще не знати, як прийме ці кляті листи султан!

— Хоч розкажи, щоб я знав, як ти їх добував! — кинув Рустем Гасан-азі, коли вони вийшли від султанші.

— Розповісти легше, ніж добути, — усміхнувся той.

Чи просила Роксолана падишаха за Рустема, чи Сулейман і сам не захотів наражати зятя на людський осуд, він прийняв рішення несподіване, але, може, єдино правильне. Мустафі в Манісу негайно посланий був фірман, згідно з яким шах-заде переводився в далеку Амасію, а на його місце володарем провінції Сарухан ставав Мехмед, найстарший син Роксолани і, виходило тепер, не названий, але ймовірний спадкоємець трону. Фірман про вигнання Мустафи з Маніси повіз сам великий візир Сулейман-паша, який ішов з військом проти повсталих курдів і водночас мав наглядати за шах-заде.

Рустем посміювався собі у вус: «Мене з Діярбекіру висмикнули, євнуха посадили туди, як ріпу. Та хіба ріпа виросте на камені?»

Самого Рустема названо було сераскером походу на Угорщину, і тепер уже над ним насміхалися яничари: «Все вже було, але конюх ще ніколи не водив нас на війну!»

Війни, власне, ніякої не було. Австрійці, що кинулись були па Буду, злякалися османської сили і відкотилися. Заколотника Майлата видали султанові нікопольський санджакбег Ахмед і Петро Рареш, який сподівався знов завоювати Сулейманову прихильність. Закованого в ланцюги ердельського воєводу відправлено до Стамбула, де його поглинули підземелля Еді-куле. Тим часом велетенське османське військо обступило Буду, і Сулейман послав до Ізабелли гонців, яким звелено було передати. що мусульманський закон не дозволяє султанові відвідати ЇЇ особисто, тому хай пришле до нього сина в супроводі вельмож, які хоробро обороняли столицю від австрійців.

Ізабелла пережила страшну піч. Сльози, метання, хапливі наради. Наставав день п’ятнадцятої річниці битви під Мохачем. Що він принесе для малого короля, для цього невинного дитяти? Врешті вирішено було виконати султанову вимогу. Дворічного Яноша Сигізмунда в золоченій колисочці дві няньки в супроводі перших людей королівства — Стефана Вербеці, Валентина Терека, Джордже Утєшеновича — привезли до розкішного султанського шатра. Малий король ревів щосили. Сулейман сказав шах-заде Баязидові, щоб той поцілував короля. Рустем-паша шанобливо підтримував султанського сина. Як знати: може, підтримуєш майбутнього султана? Сьогодні двоє дітей — одне ще немовля, друге, хоч і більше, а теж дитя, а взавтра один король, а другий падишах. Чи не був і він колись отаким шмаркачем (тільки не в золоченій колисочці і не в шовковому шатрі), а сьогодні візир, сераскер, державний муж, і від його слова залежить доля цієї землі. Диво!