Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 128

— Така фурія, ще й гості несподівані й недискретні! Шана! І ледь вклонився, виграючи м’язами шиї й спини.

Етимологія казахського письменника Ануара Алімжанова.

Роксолана поглянула на криті ноші, де вперто зоставався султан. Тоді на Баязида й Міхрімах, які стояли поперед усіх вельмож. Баязид дивився па козака з неприхованою хлоп’ячою цікавістю. Міхрімах переблискувала з-над білого шовкового яшмака великими, чорними, як у Сулеймана, очима, і не знати, що творилося в її душі. Зате добре знала Роксолана, що діється у її власній душі. Намір несподіваний, як одкровення, ударив їй у серце, вона в безсиллі піднесла руки до грудей, але не притиснула їх безпорадно, вчасно оговталася, показала обома руками Рустему-паші, щоб він вивів Байду з падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в підземелля, сам мав видобути.

Дивилася, як легко ступає, наближаючись до неї, Байда. Щойно був у ланцюгах, ще й досі вони мовби дзвеніли на його потужному тілі, але не став рабом і на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився. А вона колись не мала в собі такої сили. Вона не боролася, не змагалася, її продавали на рабських базарах, відбираючи в неї все людське, кидаючи в світ тваринний. Раб, якого продають і купують, не має вибору. Але має пам’ять і глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшує, воно вбиває, ніби знищує, а тоді народжує тебе заново і гримить у твоєму серці, як мідні дзвони на сполох.

Роксолана знов поглянула на Міхрімах. Сини — для султана, для влади, для боротьби за владу, а донька — для неї. Вона відомстить своєю донькою! Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народові своєму доньку. Сама не зігріється ніколи чужим сонцем і чужим щастям — знала це напевне, відстані між втратами щодалі зменшуватимуться для неї, байдужість заливатиме душу, тож треба долати байдужість, поки ще є сила. Помста і милосердя, милосердя і помста!

Рустем-паша підштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому.

— Овва! — подивувався козак. — Сам султан турецький? Прийшов подивитися й почути? А ось я! Козак Байда, а там мої товариші! Збили кайдани з мене, то збивайте й з них. Бо де я мірю, там я вцілю, а де важу, там я вражу. Та тільки не випускай нас живими, султане, бо й матір твою я убив би, і батька рідного б спалив, і брата твого б зарізав, і доньку твою б украв, і над сестрою надругався б!

Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб образливі слова козака не вразили його високої гідності. Так було ліпше й для неї. Сулейман мовчки віддавав Байду їй. Великий візир Лютфі-паша зворухнувся був, щоб підійти до неї, вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу відігнала від козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендітній постаті, сказала йому неголосно своєю (і його!) рідною мовою:

— Підійди.

Він удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався?

— Кажу, підійди ближче. Він ступнув до неї.

— Я султанша сеї землі.

— Даруй, жінко, за мою обшарпаність. Козак душа правдива — сорочки не має. Вона повторила:

— Я султанша сеї землі. Турецької землі. Це він почув. З жалем промовив:

— Струснути б її всю нещадно. Шкода — не вийшло. Роксолана вперто пробивалася до його свідомості.

— Я — султанша.

Лиш тепер він схаменувся:

— О! Шана! Шана й ганьба!

— Але в моїх жилах тече кров така, як і в твоїх.

— Чорт тобі брат, а люципер — дядько, вельможна жінко!

— Я не слухатиму твоїх образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить півсвіту.

— А я з тої половини, яка не дрижить!

— З нами наш син Баязид і паша донька Міхрімах.

— Оте мале та погане?

— Ми з великим султаном даємо тобі свою доньку в жони.

— З кайданів та в родичання? Чорт йому й рад!

— Не перебивай, коли говорить жінка.

— Аби ж то!

— Тебе зроблять нашою.

— А що воно таке?

— Дадуть тобі санджак окраїнний на Дніпрі чи на Дністрі. В Очакові чи в Акермані.

— Запалися б вони вам усі в сиру землю!

— Дамо тобі воїнів. Велику силу матимеш. І за все це — захищатимеш нашу землю від кримчаків. Байда насторожився.

— Яку землю? Чию?

— Нашу. Вкраїнську.

— Та вона ж не ваша і ніколи вашою не буде!

— Моя земля. Така, як і твоя. Сказала вже тобі, що я — з України.

— Чом же не захистила досі України, коли так? Чом допустила, щоб витоптувала орда маленькії діти?

— Не вміла. Не мала змоги. Боролася за себе.

— За себе? Ну!

— От вигадала з тобою.

— А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив?

— Тоді й не знаю.

— І ото ж так уже штучно, матері його ковінька: і султанська донька, і паша, і військо, а ти лиш стій та бережи свою землю. Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари ці ремінні, так і вони ж турецькі, бо доскочив Їх на турецькому ж господареві галери. Тоді що?

— Повинен ти змінити віру.

— Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме!

— Я прошу тебе, лицарю, іменем нашої землі прошу! Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотів задушити цю кволу жінку.

— На віру твоїй поганую, на всіх вас! — І плюнув їй під ноги раз і вдруге.

Роксолана зойкнула і відсахнулася. Але не від розсатанілого козака, а від холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завісок султанської лектики: «Емір батишахум! Ченгеллемек!»

Веління султанові виконувалися негайно. «Емір батишахум!»—«В’яжіть його!»—і довкола Байди вмить завирувало. Навіть імами підступили ближче, повторюючи вдоволено султанові слова, бо ж вони були мовби прочитані з книги книг — корану: «Візьміть його і зв’яжіте! Бо він не вірив у аллаха великого».

Та не від цих слів зойкнула Роксолана. Не вони були страшні. Зв’язаного можна розв’язати. Ув’язненого — визволити. Але мертвого не воскресиш. Ніколи, ніколи.

А «Ченгеллемек!» означало: «Повісьте на гаку!» І нема рятунку. Вже Байду сповили сирицею і потягнули геть. І мерщій відвезуть на Галату й кинуть з високої вежі, в стінах якої стирчать величезні іржаві гаки, і він конатиме на одному з них день, і два, і три, і вже не знімеш його звідти, бо ж однаково вмре, загине, кінець. Боже, боже, нащо він так, нащо плюнув їй під ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще і яшмак відслонила б. Так їй і треба, так їй і треба.

Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровенні євнухи, які несли лектику, підхопили султаншу, помогли їй сісти поряд з Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався до Хасекі жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала і не вимагала нічого. В постелі, в обіймах, на самоті з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цілий світ, обіймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. Але все те затаєно, в прихованості, у своїх жіночих володіннях на ложі своєї любові й ганьби, а не прилюдно, не при візирах, при муфтієві, при імамах і яничарах. Тут султан мав бути не приступним навіть для неї, тут всемогутній повелитель тільки він єдиний і завжди, і хай вірять у це всі і передовсім він сам. А вона? Мала б упасти перед ним на коліна, ридати, битися об брудний камінь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе самої, для свого народу — і не могла. Народе мій, прости мене, хоч і не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного!

Все ж мала заплакати бодай у кареті, де ніхто не міг побачити. Але сиділа з сухими очима. Випрямлена, закостеніла, ніби й не дихала. Султанші не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синів. Не стримаєш сліз — наплачеш лиха на себе.

Сулейман читав суру Аль-іхляс з корану. Очищення віри. Повторював вірші сури кільканадцять разів. Тоді глухо промовив: