Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 101

Весь світ підіймався проти Османів. А Османи йшли проти всього світу, і Роксолана, їхня султанша, теж, виходило, ставала проти всього світу.

Посли навперебій доносили із Стамбула своїм урядам про всемогутність молодої султанші, а ніхто не знав, яка вона ще й тоді була безпорадна і безпомічна. Колись жила єдиним наміром ‘ вирватися з рабства, вирватися будь-якою ціною, народити султанові синів, зміцнитися й вознестися. Тепер втішала себе думкою: «Ось повиростають діти, ось повиростають, а вже тоді…» Що тоді —не знала й сама.

Пішла в той похід, може, лише для того, щоб виказати свою силу перед валіде і перед Хатіджею і щоб не підпускати близько до султана цього підлого грека Ібрагіма, гнати його поперед війська, гнати й гнати, щоб ставив мости, розчищав путь, влаштовував урочисті зустрічі падишахові і всемогутній султанші Хасекі? Може, може…

У Ніші, поки вони розкошували із султаном у зручних купальнях, поставлених для них на гарячих джерелах, тяжко занедужав малий Джихангір. Він і народився найхирлявішим з усіх своїх братів, слабішим навіть за Мехмеда. Боліло щось йому в його маленькому тільці, він корчився, темнів личком, не мав сили й кричати, тільки дивився на матір великими, як на іконі, очима, так ніби хотів сказати їй, що відчуває і розуміє усе лихо цього світу й шкодує, що вона привела його сюди.

Так само несподівано, як вирушила в похід,, Роксолана з дітьми повернулася до Стамбула. Розставання з Сулейманом було тяжке і болісне, але султанша квапилася, вже шкодувала, що вчинила так нерозумно, наражаючи малих дітей на “невигоди й жорстокості похідного життя.

Втікала від Стамбула, від його зловорожих очей, від отруйних язиків і підшептів, металася, шукаючи порятунку й притулку. А де могла знайти їх у тім світі, що про нього з такою гіркотою писав Лютер: «Хоч у який бік ми повернемося, повсюди диявол звиває собі гніздо; чи підемо до турків — зустрічаємо диявола; чи лишаємося там, де володарює папа, — пекло неминуче, з обох боків і повсюди самі лиш дияволи. Так по нещастю йде нині світ. Немає дня, немає години, в які ти був би прикритий од смерті. Віднині не можна ждати нічого доброго. Посудина розбита, і юшка розлита».

Султан стояв на Земунськім полі, не рушаючи далі, поки не отримає вісті про те, що Роксолана щасливо повернулася до столиці й разом з дітьми перебуває у священній неприступності гарему. Тоді швидко пішов до Драви, звелів переправлятися одразу в дванадцяти місцях, щоб без затримки йти на Відень.

Ще не знав, що йде, може, до своєї найбільшої ганьби. Роксолана вчасно вернулася. А то ганьба впала б і на її голову. Вороги ще й пустили б поголос, що то вона намовила Сулеймана вирушати проти Відня, щоб султан поклав їй до ніг одну з найславніших столиць Європи.

А султан, переправившись через Драву, власне, й закінчив свій похід на Відень. Мав би вже давно збагнути, що з таким сераскером, як його Ібрагім, може вигравати тільки змагання у грабіжництві, але не справжні війни. Великий візир, ідучи поперед султана, порозпускав по всій землі загони хижих акинджіїв, і ті знов плюндрували все довкола, тим часом Луїджі Гріті, для якого Ібрагім випросив у султана титул верховного намісника й графа Мармароша, безчинствував в Угорщині. Він вигнав із Буди всіх християн, понаставляв повсюди османців, довів до сліз навіть такого твердого в злочинах чоловіка, як Янош Запойяї. Коли охоронець корони святого Стефана Петер Переньї кинувся до султана за поміччю й захистом від Гріті, його перехопив великий візир, перебив охорону і, погрожуючи вічним рабством, примусив Переньї віддати заложником свого семилітнього сина. Дитя було обрізане, відведене до Стамбула і вже більше ніколи не бачило , свого рідного батька.

Дивно було, звідки в цього Ібрагіма, який змалку зазнав і нужди, і рабства, така нестримна жадоба до розкоші і така жорстокість до людей.Може, тому, що для цього не треба ніякого вміння, а багатолітнє прислужництво й запобігання перед Сулейманом розвинули в ньому тільки низькі якості душі, не даючи змоги зосередитися на вищому і благороднішому .Все в ньому було - поверхове, несправжнє, показне: і його вміння розважати султана грою па віолі, і його нібито вченість, і його фінансові й державні таланти, навіть його буцімто високий смак. Грати його вчив досвідчений перс, який до того ж вважав Ібрагіма тупим учнем: обривки знань хапав у розмовах з мудрецями, яких ніколи не бракувало пі при дворі шах-заде в Манісі, пі при султанському дворі; фінансовими й державними радниками в нього були Скендер-челебія і хитрий Луїджі Гріті; смак до розкоші так само переймав він із жадібністю губки від Гріті, ревниво стежачи за тим, щоб той не перевершив його ні в чому. Власного в Ібрагімові було хіба що підлість та ще нездарність, надто ж у військовій справі.

Він не виграв жодної битви за весь час, як був великим візиром і сераскером, не взяв самостійно жодного, навіть щонайменшого, міста, і старі яничари насміхалися з Сулеймана:

— Султан Селім за вісім років убив вісім своїх великих візирів, а цей не може позбутися одного паршивого грека!

Цього разу, ведучи величезне військо на Відень, Ібрагім несподівано зупинився коло маленького угорського міста Кесега. В Кесегу було всього лиш п’ятдесят воїнів на чолі з хорватом Николою Юришичем, який два роки тому був у Стамбулі послом від Фердінанда. Розуміючи всю безглуздість опору перед незліченною османською силою, Юришич хотів із своїми вершниками податися до Відня, але з навколишніх сіл збіглися селяни, старі жінки, діти і вмовили його захищати їх. Стіни Кесега були старі. Харчів у фортеці обмаль. Амуніцію Юришич закупив за власні гроші, а що не був багатим, то пороху могло вистачити лиш на кілька днів. І все ж Юришич, якого нещасні люди ласкаво називали Мікулицею, став на безнадійну боротьбу з величезним ворожим військом.

Здавалося, могутня хвиля османська заллє маленький Кесег і знищить за кілька годин, не лишивши від нього й сліду. Ібрагім уже послав, як завжди, хабердара назустріч Сулейманові, який приглядався до дій свого сераскера здаля, ждав його перемог і думав собі про велич і вічні закони. Однак Кесег стояв незрушно, не піддався, і — о диво! — османська сила зупинилася перед ним безпорадна.

Ібрагім послав проти міста самих тільки вершників і маленькі польові гармати, що кидали ядра не більші за гусяче яйце. Гармати не могли завдати ніякої шкоди стінам Кесега, а наскоки вершників оборонці легко відбивали. Коли підійшли яничари і великий візир кинув на приступ їх, оборонці вистояли й проти яничарів.

Знов провалилося небо, страхітливі зливи обрушувалися па землю, гриміли громи, блискавиці криваво присвітлювали чорному ділу, яке творилося довкола маленького Кесега, османці кляли й погрожували непоступливим оборонцям, знов приповзла слідом за ними чума, косила їх тисячами; не маючи чим поживитися у дощенту пограбованих околицях, вояки обжиралися зеленим ще виноградом і цілими ночами, тримаючись за животи, просиджували довкола наметів.

Три тижні товклося величезне військо довкола Кесега, обложені витримали дванадцять приступів, половина оборонців була вбита, пороху не лишалося й пучки, скінчилися харчі, але вдосталь було води, яка щедро лилася з неба, і Юришич не здавався. Ібрагім послав до нього послів, обіцяючи, що він відійде від міста, коли Юришич заплатить йому викуп. Мікулиця відповів, що не має наміру платити викуп чужинцеві за власне місто. Тоді Ібрагім запропонував заплатити лише дві тисячі дукатів яничарським агам за їхні клопоти. Юришич відповів, що не має таких грошей, та й платити теж не має наміру.

Ібрагім кинув яничарів на останній приступ. Крізь проломи в благеньких стінах вони з різних боків вдерлися у місто, де лишалися вже майже самі старі та жінки з дітьми. Никола Юришич був двічі поранений. Здавалося: кінець. І тоді старі, жінки й діти, відчуваючи свою смерть, збіглися докупи й закричали так розпачливо й страшно, що турки, які ніколи» такого не чули, перелякалися й стали втікати з цієї проклятої фортеці. Згодом на своє виправдання яничари вигадали, ніби з’явився перед ними небесний вершник із вогненним мечем у руці, який вигнав їх із Кесега.