1Q84. Книга друга - Мураками Харуки - Страница 71

Невже вона дізналася про важливість повідомлення за характером дзвінка?

— З якого приводу дзвонили? — спитав Тенґо.

— З якого, не сказали.

— Але це був дзвінок з оздоровниці в Тікурі?

— Просили подзвонити.

— Подзвонити їм звідси?

— Сьогодні, навіть у пізній час.

Тенґо зітхнув.

— Телефонний номер відомий?

— Відомий.

Фукаері запам'ятала номер. Тенґо вніс його у записник. І зиркнув на годинник. Було пів на дев'яту.

— Коли дзвонили?

— Зовсім недавно.

Тенґо зайшов у кухню й випив склянку води. Обіпершись руками на край умивальника, заплющив очі, а коли впевнився, що голова нормально працює, підійшов до телефону й набрав номер. Можливо, батько помер. Або принаймні опинився на грані між життям і смертю. Інакше в таку пізню годину вони не телефонували б.

Слухавку взяла жінка. Назвавшись, Тенґо сказав, що недавно звідти йому дзвонили, тож він вирішив розпитати, що сталося.

— Ви — син Кавани-сана?

— Так, — відповів Тенґо.

— Ми з вами колись зустрічалися, — сказала жінка.

Перед очима Тенґо спливло обличчя медсестри середнього віку в окулярах з металевою оправою. її прізвища він не міг пригадати.

Тенґо коротко привітався.

— Мені передали, що ви недавно телефонували.

— Так, телефонувала. Я зараз з'єднаю вас з лікарем вашого батька. Поговоріть, будь ласка, безпосередньо з ним.

Не відриваючи слухавки від вуха, Тенґо очікував з'єднання. Співрозмовник усе не підходив до телефону. У слухавці майже цілу вічність лунала одноманітна мелодія американської народної пісні «Home on the Range». Заплющивши очі, Тенґо згадав краєвид навколо оздоровниці на березі півострова Босо. Густий сосновий бір і вітер, що між стовбурами прилітає з моря. Хвилі Тихого океану, що невтомно накочуються на берег. Тихе фойє, без відвідувачів. Брязкіт коліс пересувного ліжка в коридорі. Вицвілі віконні штори. Акуратно випрасувані білі халати медсестер. Запах гіркої слабої кави в їдальні.

Потім до телефону підійшов лікар.

— Вибачте, що змусив вас чекати. Мене терміново викликали до іншої палати.

— Та нічого, — сказав Тенґо. І спробував уявити собі обличчя батькового лікаря. Але не пригадав — він його ні разу не бачив. Голова ще справно не працювала. — Може, щось сталося з батьком?

Зробивши коротку паузу, лікар відповів:

— Сьогодні нічого особливого не сталося, однак уже якийсь час він хронічно почувається не дуже добре. Мені прикро вам про це казати, але ваш батько в коматозному стані.

— В коматозному стані, — повторив Тенґо.

— Спить глибоким сном.

— Тобто непритомний?

— Так.

Тенґо задумався. Змусив голову працювати.

— Може, батько на щось захворів, а тому впав у коматозний стан?

— Ні, це не так, — розгублено відповів лікар.

Тенґо чекав.

— Пояснювати по телефону важко, але чогось особливо поганого, жодної конкретної хвороби в нього не було — ні раку, ні запалення легенів. З медичного погляду, в нього нема виразних симптомів якоїсь хвороби. Невідомо, з якої причини, але у вашого батька помітно знизилися природні сили, які підтримували його життя. А позаяк причина невідома, то й надійного методу лікування не вдається вибрати. Йому поставили крапельницю для підживлення організму. Але таке лікування тимчасове, алопатичне, а не радикальне.

— Можна вас одверто спитати? — сказав Тенґо.

— Звичайно, можна, — відповів лікар.

— Батько недовго протримається?

— Якщо кома триватиме, то ймовірність цього велика.

— Дається взнаки стареча неміч?

— Вашому батькові ще не сповнилось і сімдесяти. Тож про старечу неміч не йдеться, — невпевненим голосом сказав лікар. — Загалом він здоровий. Іншої хронічної хвороби, крім порушення функцій мозку, в нього не помічено. Регулярні вимірювання його фізичних спроможностей дають досить добрі результати. Якоїсь проблеми ми з ним не мали.

На цьому лікар замовк. А потім вів далі:

— Однак… за останні кілька днів у нього начебто з'явилися ознаки, як ви кажете, старечої немочі. Функції організму знизилися, і, здається, ослабла воля до життя. Такі симптоми, як правило, властиві людям під дев'яносто років. У такому віці трапляються випадки, коли людина втомлюється і відмовляється докладати зусилля, щоб підтримати своє життя. А от чому щось подібне відбувається з Каваною-саном, я поки що не розумію.

Прикусивши губи, Тенґо задумався.

— Коли настала кома? — спитав він.

— Три дні тому, — відповів лікар.

— І ті три дні він не прокидався?

— Ані разу.

— І ознак життя щораз меншало?

— Не швидко, але, як я вже казав, потроху його життєві сили помітно ослабли. Так, поволі зменшуючи швидкість, наближається до зупинки поїзд.

— Як ви гадаєте, скільки часу в нього лишилося?

— Точно не можу сказати. Якщо такий стан триватиме, то в найгіршому випадку лишився один тиждень, — відповів лікар.

Тенґо переклав слухавку з однієї руки в другу і ще раз прикусив губу.

— Я завтра до вас навідаюся, — сказав він. — І без вашого дзвінка я збирався поїхати. Але добре, що ви подзвонили. Дякую.

Почувши це, лікар, здається, полегшено зітхнув.

— Так і зробіть. Бажано, щоб ми зустрілись якомога швидше. Батько не може говорити, але, напевне, зрадіє, коли ви приїдете.

— Але ж він непритомний, хіба ні?

— Непритомний.

— Відчуває біль?

— Гадаю, ні. Можливо, не відчуває. Лихо не без добра — він міцно спить.

— Щиро дякую, — сказав Тенґо.

— Кавана-сан, — мовив лікар, — ваш батько… як би це сказати… був надзвичайно невибагливою людиною. Нікому не завдавав жодного клопоту.

— Він здавна був таким, — сказав Тенґо. І, ще раз подякувавши лікареві, поклав слухавку.

Підігрівши каву, Тенґо сів пити її за столом, навпроти Фукаері.

— Завтра вирушаєте? — спитала вона.

Він кивнув.

— Доведеться вранці сісти в електричку й ще раз поїхати до котячого міста.

— Поїдете до котячого міста, — невиразним голосом сказала Фукаері.

— А ти мене тут почекаєш, — запитав Тенґо. Живучи разом з нею, він звик запитувати без запитальної інтонації.

— Почекаю.

— Я сам поїду до котячого міста, — сказав він. І ковтнув кави. Потім, раптом згадавши, спитав: — А ти щось вип'єш?

— Якщо є — біле вино.

Тенґо відкрив холодильник і подивився, чи немає там холодного білого вина. У кутку знайшов пляшку «Chardonay», куплену недавно на розпродажу. З диким кабаном, намальованим на етикетці. Відкоркувавши пляшку, налив вина у склянку й поставив перед Фукаері. Потім, трохи повагавшись, налив і собі. Напевне, хотілося вина більше, ніж кави. Вино виявилося дуже холодним і солодким, але алкоголь трохи заспокоїв Тенґо.

— Ви завтра їдете до котячого міста, — повторила Фукаері.

— Рано-вранці сідаю на електричку, — сказав Тенґо.

Пригубивши склянку, він пригадав, що вивергнув сім'я в лоно цієї вродливої сімнадцятирічної дівчини, що сиділа навпроти за столом. Хоча це сталося вчора ввечері, а здавалося подією дуже далекого минулого. Навіть майже історичною. Але тодішні відчуття все ще залишилися виразними.

— Місяців побільшало, — неквапливо повертаючи в руці склянку, ніби в чомусь зізнаючись, сказав Тенґо. — Коли недавно подивився на небо, то побачив два Місяці — великий жовтий і малий зелений. Мабуть, це сталося раніше. Але я не помічав. І тільки недавно нарешті побачив.

Про збільшення кількості Місяців Фукаері не висловила своєї думки. Почувши це повідомлення, вона начебто не здивувалася. Вираз її обличчя зовсім не змінився. Вона навіть не здвигнула плечима. Здавалося, для неї це не було особливою новиною.

— Може, й не варто говорити, але поява двох Місяців на небі схожа на те, що відбувається у світі «Повітряної личинки», — сказав Тенґо. — А новий Місяць такий самий, як я описав. Такого ж розміру й забарвлення.

Фукаері мовчала. Не відповідала на запитання, яке не потребувало відповіді.