1Q84. Книга друга - Мураками Харуки - Страница 68

Невдовзі він зрозумів, що це калатає його серце. Стимульоване адреналіном, воно раптово збільшило потік крові й, пронизливо гупаючи, розігнало її по всьому тілу.

Від двох Місяців у Тенґо легко запаморочилася голова. Здавалося, нервова система вийшла з рівноваги. Сидячи на вершині дитячої гірки й тримаючись рукою за поруччя, із заплющеними очима він чекав, коли все минеться. Він мав таке відчуття, ніби навколишня сила тяжіння змінилася. Десь відбувався приплив, а десь — відплив. Люди байдуже ставали то insane, то lunatic — то божевільними, то лунатиками.

Раптом Тенґо помітив, що в цьому запамороченні його не настигло давнє видіння матері. Він уже давно не бачив картини, ніби поряд нього, де він, немовля, спить, мати у білому бюстгальтері годує молоком молодого чоловіка. Зовсім забув, як таке видіння мучило його впродовж багатьох років. Коли востаннє він його бачив? Не міг точно пригадати, але, здається, тоді, коли почав писати новий твір. Хтозна-чому материна душа перестала блукати біля нього.

А от зараз, сидячи на дитячій гірці в парку Коендзі, натомість він споглядає два Місяці. Новий незбагненний світ насувається зусібіч на нього, немов темна вода. Мабуть, нова неприємність доганяє давню. Давня знайома загадка замінилася новою, яскравою. Так думав Тенґо. Без жодної іронії. Не мав також бажання протестувати. Хоч би яким був цей новий світ, напевне, доведеться його мовчки прийняти. Про якийсь вибір немає й мови. Адже попередній світ він також не вибирав. Так що в цьому розумінні ніщо не змінилося. «Зрештою, — запитував він себе, — якби я хотів протестувати, то, власне, до кого мав би звертатися?»

Серце незмінно, сухо й твердо, калатало. Але запаморочення потрошку відступало. Чуючи під вухом власне серцебиття, Тенґо обіперся головою об поруччя дитячої гірки й дивився на два Місяці, що пливли в небі. Надзвичайно дивне видовище. Новий світ з новим Місяцем. Усе — непевне, багатозначне. «Тільки одне можна стверджувати», — подумав він. Хоч би що з ним у майбутньому сталося, цей краєвид з двома Місяцями він навряд чи зможе вважати знайомим і звичним. Так, видно, буде завжди.

«Цікаво, власне, яка таємна угода пов'язує Аомаме з Місяцем?» — подумав Тенґо. І пригадав її серйозні очі, коли вона вдень дивилася на Місяць. Що, власне, вона тоді пересилала йому?

І що, власне, станеться тепер зі мною?

Про це довго думав десятирічний Тенґо, відчуваючи потиск руки Аомаме в шкільній аудиторії після уроків. Зляканий підліток, що стояв перед великими дверима. І от зараз він думав про те саме, що й тоді. Та сама тривога, той самий страх і те саме тремтіння. Він стояв перед ще більшими новими дверима. І перед двома Місяцями, а не одним.

Де зараз Аомаме?

З дитячої гірки Тенґо знову оглянувся навкруги. Але ніде не побачив того, що хотів. Розкрив перед очима ліву руку й намагався прочитати на ній якийсь натяк. Однак на його долоні, як завжди, видніло тільки кілька зморщок. Під безживним світлом ртутного ліхтаря вони скидалися на сліди марсіанських каналів, які нічого йому не підказували. Ця велика рука засвідчувала, що від свого десятирічного віку він пройшов довгу дорогу, аж поки не добрався сюди. До дитячої гірки в маленькому парку в кварталі Коендзі. І до двох Місяців на небі.

«Де зараз Аомаме? — ще раз запитав він сам себе. — Де, власне, вона переховується?»

«Можливо, вона перебуває зовсім близько, — сказала Фукаері. — Куди звідси можна дійти пішки».

Чи бачить ці два Місяці Аомаме, яка, напевне, перебуває десь зовсім близько?

«Може, бачить», — подумав Тенґо. Звісно, підстав для цього не мав. Однак на диво твердо вірив. Напевне, зараз вона бачить те, що й він. Міцно стиснувши кулак, він кілька разів ударив ним по підлозі дитячої гірки. Аж рука заболіла.

«Саме тому нам треба зустрітися, — вирішив він. — Десь близько, куди можна дійти пішки. Мабуть, Аомаме хтось переслідує і вона, як поранена кішка, там переховується. Лишилося обмаль часу, щоб її знайти. Але де її шукати, Тенґо зовсім не знав.

— Так-так! — вигукнув Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

Розділ 21

(про Аомаме)

Що робити?

Того вечора Аомаме, в сірому спортивному костюмі з джерсі й капцях, вийшла на веранду поглянути на Місяць. У руці тримала чашку з какао. їй давно так не хотілося випити його, як зараз. У буфеті вона помітила банку какао фірми «Van Hoten» й, поки розглядала її, раптом захотіла пити. На південно-західній частині погідного, без жодної хмарки, неба виразно проступали два Місяці — великий і малий. Замість зітхнути вона горлом простогнала. З повітряної личинки народилася доота,й Місяців стало два, а 1984 рік перетворився на 1Q84. Колишній світ зник і більше сюди не повернеться.

Сидячи на садовому стільці, що стояв на веранді, вона потрошку пила гаряче какао і, примруженими очима поглядаючи на обидва Місяці, намагалася згадати колишній світ. Але зараз спромоглася пригадати лише каучукове деревце, яке залишила в квартирі. Де воно тепер? Тамару доглядає його, як обіцяв по телефону? «Все буде гаразд! Не турбуйся! — переконувала вона себе. — Тамару вміє дотримувати обіцянку. Якщо треба, він без жодних вагань і тебе може вбити. Але й до останку доглядатиме твоє каучукове деревце».

Однак чого так хвилювало її те деревце?

Перед тим, як залишити його й вийти з кімнати, Аомаме особливо про нього не думала. Воно справді було непоказним. Сірим і на вигляд нездоровим. Під час розпродажу на ньому висіла етикетка з ціною сім тисяч вісімсот єн, а коли Аомаме підійшла з ним до каси, то, нічого не кажучи, його віддали за тисячу п'ятсот єн. Якби Аомаме поторгувалася, то, може, купила б ще дешевше. Очевидно, воно тривалий час залишалося непроданим. По дорозі, несучи його додому, вона сильно пожалкувала, що так зопалу його купила. Бо воно було непоказним, громіздким і, що й казати, чимось живим.

Аомаме вперше в житті придбала щось живе. Вона ніколи не купувала ні карликового дерева, ні кішки чи собаки, нічого такого не отримувала в подарунок і не підбирала надворі. І лише цього разу спізнала, що значить жити разом з чимось живим.

Побачивши у вітальні старої пані маленьких червоних рибок, куплених для Цубаси, Аомаме й сама захотіла собі такими обзавестися. Дуже захотіла.Не могла очей від них відірвати. Чого вона так раптом подумала? Може, тому, що позаздрила Цубасі. їй самій ані разу ніхто нічого не купив у вечірній крамничці. І навіть не водив її туди. її батьки, палкі прихильники «Братства свідків», дотримуючись у всьому Святого Письма, зневажали й сторонилися будь-яких марновірних свят.

Тому Аомаме вирішила зайти у крамницю здешевлених товарів поблизу станції Дзіюґаока й купити червоних рибок. Якщо ніхто їй не купить ані рибок, ані акваріуму, то чого 6 не зробити цього самій? «Що ж тут поганого? — подумала вона. — Я вже доросла й живу у власній квартирі сама. У банківському абонементному сейфі маю цілу купу банкнот. Якщо куплю собі червоних рибок, то не мушу ні перед ким соромитися».

Та поки у крамниці вона дивилася, як в акваріумі рибки плавали, помахуючи плавцями, схожими на мереживо, то в неї відпала охота їх купувати. Вони здалися їй маленькими, нерозважливими й бездумними, але, що й казати, живими істотами. І вона подумала, що не годиться купувати за гроші їхнє життя. Рибки викликали в її пам'яті згадку про своє дитинство. Запроторені в скляний акваріум, вони залишалися безпорадними — не могли нікуди піти. Та, здається, їх це не хвилювало. Мабуть, справді їм нікуди не хотілося йти. Однак Аомаме ніяк не могла заспокоїтися.

Чогось подібного вона зовсім не відчувала, коли дивилася на рибок у вітальні господині «Садиби плакучих верб». Рибки плавали в скляному акваріумі надзвичайно граціозно й радісно. Літнє сонце мерехтіло у воді. Спільне життя з такими рибками здавалося чудовою мрією. Вони, напевне, трохи скрасили б його. Однак у пристанційній крамничці від споглядання рибок Аомаме задихалася. Трохи подивившись на них, вона міцно стулила губи й подумала: «Ні, я не зможу їх тримати».