1Q84. Книга друга - Мураками Харуки - Страница 62

Тенґо затаїв подих і, притиснувши палець до скроні, спробував заглянути глибше в пам'ять. І саме тоді намацав у свідомості тонку нитку, яка от-от могла обірватися.

Так, там був Місяць.

Ще не смеркло, але Місяць чітко виднів. Місяць третьої фази. «Виявляється, ще завидна можна бачити Місяць так виразно!» — здивувався Тенґо. Він це добре пам'ятає. Та сіра безживна кам'яна брила, наче прив'язана невидимою ниткою, знічев'я висіла низько в небі. На ній панувала штучна атмосфера. З першого погляду здавалося, що це — Місяць, зроблений для театральної декорації. Але, звісно, це був справжній Місяць. Бо хто ж витрачатиме час на те, щоб вішати на справжньому небі штучний Місяць?

Раптом Тенґо помітив, що Аомаме вже не дивилася йому в очі. Звернула свій погляд туди, куди він дивився. Як і він, Аомаме вп'ялася очима в Місяць серед білого дня. З дуже серйозним виразом обличчя міцно стискаючи його руку. Тенґо знову глянув їй в очі. Вони вже не були такими прозорими, як перед тим. Натомість в них відчувалася твердість кристалу. Яскраві, вони одночасно віддавали суворістю, що нагадувала про паморозь. Що це, власне, означало, Тенґо не міг збагнути.

Нарешті дівчина, очевидно, зважилась — раптом відпустила його руку, повернулася до нього спиною і, не промовивши жодного слова, притьмом вийшла з аудиторії. Ні разу не обертаючись, залишила Тенґо на порожньому місці.

Розплющивши очі, Тенґо розслабився, глибоко видихнув і ковтнув віскі «Bourbon» з льодом, насолоджуючись, як воно проходить через горло й спускається вниз стравоходом. Потім ще раз вдихнув і видихнув. Постаті Аомаме вже не було видно. Повернувшись до нього спиною, вона покинула аудиторію. І зникла з його життя.

Після того минуло двадцять років.

«Місяць!»— подумав Тенґо.

«Я тоді бачив Місяць. І Аомаме так само його бачила. Попелясту кам'яну брилу, що о пів на четверту пливла на ще світлому небі. Мовчазного самотнього супутника. Вони обоє дивилися на нього. Але що, власне, це означає? Що Місяць веде мене туди, де перебуває Аомаме?»

«Можливо, тоді Аомаме потай довірила свою душу Місяцю, — зненацька подумав Тенґо. — Й уклала з Місяцем щось схоже на таємну угоду. В її погляді, зверненому до Місяця, проглядало щось надзвичайно серйозне, що спонукало до такого припущення».

Звичайно, Тенґо не здогадувався, що вона посилала тоді Місяцеві. Але що Місяць дарував їй, Тенґо приблизно уявляв собі. Мабуть, повну самотність і мир — найкраще, що Місяць може подарувати людині.

Розплатившись, Тенґо вийшов з пивнички «Муґіатама» й звів очі до неба. Місяця не побачив. Небо було чисте, й, напевне, десь на ньому він плив. Але з вулиці, оточеної будинками, його не вдавалося помітити. Засунувши руки в кишені, у пошуках Місяця Тенґо переходив з однієї вулиці на іншу. Хотів добратися до місця з відкритим полем зору, але в кварталі Коендзі, рівній, без пагорбів і навіть схилів, місцевості, чогось такого не знайшов. Подумав, що не завадило б вибратися на якийсь дах, з якого відкрився б горизонт, але навколо себе підходящого будинку не побачив.

Однак, безцільно блукаючи вулицями, Тенґо несподівано згадав, що поблизу був дитячий парк. Під час прогулянок він не раз проходив повз нього. У цьому невеликому парку, напевне, є дитяча гірка. Якщо на неї піднятися, то, мабуть, удасться хоч трохи побачити небо. Навіть з такого невисокого місця видимість буде краща, ніж із рівної землі. І Тенґо попрямував до парку. Стрілки годинника показували майже восьму годину.

У парку не було ні душі. Ртутний ліхтар на високому стовпі посередині освітлював усі його кутки. У парку росла велика дзельква з усе ще густим листям і кілька невисоких, заввишки з людину, кущів. Був фонтанчик для пиття, лавки, гойдалки й дитяча гірка. Був і громадський туалет, але надвечір районна влада його замикала — можливо, щоб там не ночували волоцюги. Вдень, перед тим як вести дітей до дитячого садка, молоді мами зупинялися там і, даючи дітям погратися, самі жваво розмовляли про се про те. Та як тільки сутеніло, майже ніхто парку не відвідував.

Піднявшись на дитячу гірку, Тенґо глянув на вечірнє небо. На північному боці парку височів новий шестиповерховий багатоквартирний будинок. Раніше його там не було. Видно, його збудували зовсім недавно. Цей будинок закривав, немов стіною, північну частину неба. У всіх інших напрямах стояли тільки низькі будівлі. Озирнувшись навколо, у південно-західному напрямі Тенґо помітив Місяць, який плив над дахом старого двоповерхового будинку. Місяць третьої фази. «Такий самий, як двадцять років тому, — подумав Тенґо. — Однакових розмірів, однакової форми. Випадковий збіг. Можливо».

Однак цей Місяць, виразно окреслений на осінньому вечірньому небі, ніс у собі характерне для цієї пори року тепло. Справляв зовсім інше враження, ніж Місяць грудневого дня о пів на четверту. Його лагідне природне сяйво лікувало й заспокоювало душу. Як потік прозорої води й ніжний шелест листя на деревах.

Стоячи на дитячій гірці, Тенґо довго дивився на Місяць. З 7-ї кружної дороги долинав змішаний шурхіт автомобільних шин різноманітних розмірів, схожий на шум моря. Він раптом нагадав Тенґо про батькову оздоровницю на березі моря в префектурі Тіба.

Звичайне міське освітлення, як завжди, стерло цятки зірок. На чистому небі тільки де-не-де ледь-ледь пробивалося їх кілька, особливо яскравих. А от Місяць виднів виразно. Плив гідно в небі, не скаржачись ані на вуличне освітлення, ні на повітря, отруєне автомобільним шумом. Напруживши зір, Тенґо бачив на ньому дивні тіні, витворені велетенськими кратерами й долинами. Поки він невинно споглядав місячне сяйво, в ньому пробудилася пам'ять, успадкована з прадавніх часів. Ще перед тим, як людство здобуло вогонь, знаряддя праці й мову, Місяць був незмінним союзником людей. Іноді розганяючи темряву над світом, немов божий дар у вигляді вогню, він послаблював людський страх. Зміна його фаз дала людям поняття часу. Здається, і в наш час, коли темряву вигнано звідусіль, відчуття подяки Місяцеві за таку щедрість міцно закарбувалося в людських генах. Як спільний теплий спогад.

«Здається, я давно не дивився так пильно на Місяць, — подумав Тенґо. — Цікаво, коли востаннє це було? Серед цієї міської метушні жив, дивлячись тільки під ноги. І навіть забув кинути погляд на нічне небо».

Потім в іншому місці неба, неподалік від цього Місяця, він помітив ще один. Спочатку подумав, що це галюцинація. Або оптичний обман. Та, придивившись уважніше, впевнився, що то другий Місяць з чітко окресленим контуром. На мить утративши мову й розтуливши рот, Тенґо розгублено поглядав у цьому напрямі. Не міг усвідомити, що бачить. Обриси й реальний предмет не накладалися одне на одного. Як іноді ідея й слово.

Ще один Місяць?

Заплющивши очі, Тенґо потер долонями щоки. «Власне, що сталося зі мною? — подумав він. — Адже я випив не багато». Він спокійно вдихнув і видихнув. Упевнився, що свідомість повернулася в реальний стан. У темряві із заплющеними очима ще раз перевірив, хто він, де і що зараз робить. Вересень 1984 року, дитячий парк у кварталі Коендзі Токійського адміністративного району Суґінамі, він, Тенґо Кавана, дивиться на Місяць у вечірньому небі. У цьому нема сумніву.

Потім, розплющивши очі, він знову глянув на небо. Спокійно, уважно. Однак там пливло два Місяці.

Це не була галюцинація. У небі висіли два Місяці. Тенґо довго стискав кулак правої руки.

Місяці все ще мовчали. Але вже не були самотніми.

Розділ 19

(про Аомаме)

Коли прокинулася доота

Хоча «Повітряна личинка» — фантастичне оповідання, воно загалом легко читалося. Було написане в стилі розмовної мови десятирічної дівчини, без важких слів, силуваної логіки, нудних пояснень і вишуканих виразів. Від початку до кінця його розповідає дівчина. її слова легкозрозумілі, прості, в багатьох випадках приємні на слух, але майже нічого не пояснюють. Вона плавно розказує лише те, що сама бачила. Вона не зупиняється і не роздумує: «Власне, що зараз сталося?» або «Що це означає?». Повільно, з помірною швидкістю просувається вперед. Читачі, дивлячись на все її очима, йдуть услід за нею. Дуже природно. І несподівано помічають, що опинилися в іншому світі. Нетутешньому.У світі, де карликиплетуть повітряні личинки.