1Q84. Книга друга - Мураками Харуки - Страница 57

Так чи інакше, вони, напевне, серед ночі відвезли останки лідера у штаб-квартиру секти в горах префектури Яманасі. І, мабуть, провели нараду, що з ним робити. Принаймні вони не повідомлять офіційно поліцію про його смерть. Одного разу заховане доведеться берегти від людських очей.

Можливо, несамовита локальна злива, супроводжувана безладом, пішла їм на користь. У всякому разі, вони уникнули розголосу цієї події. їхній лідер майже не показувався перед людьми. Його існування й поведінку огортала загадковість. А тому, навіть коли його не стане, його відсутність, мабуть, упродовж певного часу не приверне до себе уваги. Факт його смерті або вбивства залишиться таємницею лише для жменьки людей.

Ясна річ, Аомаме не знала, як вони збираються заповнити порожнє місце, що утворилося після смерті лідера. Заради цього вони, напевне, не пошкодують сил. Щоб зберегти життя організації, як казав той чоловік, вони й тоді, коли не стане керівника, підтримуватимуть існування системи. Цікаво, хто перебере на себе роль лідера? Зрештою, це Аомаме не стосується. Виконавши доручене завдання — знищення лідера, вона не ліквідувала секти.

Аомаме подумала про двох охоронців у чорних костюмах. Голомозого й Кінського хвоста. Невже, повернувшись у секту, вони візьмуть на себе відповідальність за те, що на їхніх очах так зухвало вбито лідера? Аомаме уявила собі, як їм наказують догнати її й розправитися або схопити. «Будь-що її знайдіть. Інакше не вертайтеся сюди», — звучить наказ. Це може статися. Вони бачили її зблизька. Вони спритні, а їхні очі горять помстою. Як в акторів, що грають роль мисливців. І керівництво секти мусить докопатися, хто стоїть за спиною Аомаме.

Вона з'їла на сніданок одне яблуко. Апетиту майже не мала. На її руках усе ще залишилося відчуття того, як вона заганяла вістря голки в чоловікову шию. Чистячи яблуко ножиком у правій руці, вона відчувала всім тілом легке тремтіння, якого досі ні разу не зазнала. Навіть якщо когось убивала, переспавши ніч, геть-чисто все забувала. Звичайно, позбавляти людину життя неприємно. Зрештою, всі вони виявлялися чоловіками, що не були вартими життя. До них вона відчувала не жаль, а скоріше огиду. А от цього разу все було інакше. Якщо брати до уваги лише об'єктивні факти, то все, що робив той чоловік, суперечило людській моралі. Однак у багатьох аспектах він виявився незвичайноюлюдиною. Та його незвичайність, принаймні частково, здавалося, виходила за межі критеріїв, що таке добро й зло. І смерть була незвичайною. Після себе вона залишила дивні наслідки. Незвичайнінаслідки.

Він залишив обіцянку. Після довгого роздуму Аомаме дійшла такого висновку. Значущість такої обіцянки залишилася, немов знак,у її руці. Вона це розуміла. І, мабуть, цей знак ніколи не зникне.

Після дев'ятої ранку задзвонив телефон від Тамару. Тричі пролунав і перестав, а через двадцять секунд знову повторився.

— Усе-таки вони не повідомили поліцію, — сказав Тамару. — Нічого не було в телевізійних новинах. І газети не писали.

— Але він таки помер.

— Я, звичайно, знаю. Лідер, безперечно, помер. Вони трохи заворушилися. З готелю вже забралися. Серед ночі зійшлися їхні люди із столичних відділень, щоб непомітно для стороннього ока забрати труп. Вони до такої роботи звикли. Приблизно о першій годині ночі з підземної готельної стояки виїхали автомобілі з димчастими вікнами «S-Class Benz» і «Ніасе» фірми «Тойота». Обидва з номерами префектури Яманасі. Мабуть, удосвіта вони добралися до штаб-квартири «Сакіґаке». Позавчора туди заходила для обшуку поліція, але, нічого важливого не знайшовши, вже давно пішла. Секта має свій справжній крематорій. Якщо вони кинули в нього труп, то від нього навіть кісточки не залишилося. Все перетворилося на дим.

— Жах!

— Так, це неприємні типи. Навіть якщо лідер помер, організація, напевне, все ще існуватиме. Як гадюка, що не перестає рухатися, коли їй відрубають голову. І без голови вона знає, куди просуватися. А що буде далі, невідомо. Може, вмре або відростить нову голову.

— Той чоловік був незвичайним.

З цього приводу Тамару не висловив своєї думки.

— Цього разу все було зовсім не так, як досі, — сказала Аомаме.

Тамару оцінював звучання її слів. Потім сказав:

— І я уявляю собі, що було не так, як досі. Але нам краще думати про майбутнє, яке незабаром, мабуть, справді настане. Інакше не вдасться вижити.

Аомаме хотіла щось сказати, але не знаходила слів. Вона все ще усім тілом трусилася.

— Мадам хоче з вами поговорити, — повідомив Тамару. — Зможете?

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

Слухавку взяла господиня «Садиби плакучих верб». І в її голосі вчувався спокій.

— Хочу вам подякувати. Так глибоко, що ле можна словами виразити. Цього разу ваша робота ідеальна.

— Дякую. Але, гадаю, вдруге зробити такого я не зможу, — відповіла Аомаме.

— Розумію. Я недоречно висловилася. Дуже рада, що ви щасливо повернулися. Удруге просити вас робити щось таке не збираюся. На цьому закінчимо. Безпечне місце для вас готове. Можете не турбуватися. Перечекайте в цьому сховку. А ми приготуємо умови для вашого нового життя.

Аомаме подякувала.

— Вам зараз чогось бракує? Якщо так, то скажіть. Тамару відразу роздобуде.

— Ні, наскільки я помітила, всім потрібним мене начебто забезпечено.

Стара пані легенько кашлянула.

— Ну, то добре. Будь ласка, запам'ятайте, що ми абсолютно правильно зробили. Перешкодили тому, щоб щось подібне сталося в майбутньому. Зупинили появу нових жертв. Не треба цим перейматися.

— І він те саме казав.

— Хто?

— Лідер «Сакіґаке». Чоловік, якого я учора спровадила на той світ.

Секунд п'ять господиня мовчала. Потім сказала:

— Він знав?

— Так, він знав, що я прийшла з ним розправитися. Тому й погодився мене прийняти. Скоріше він сам очікував приходу смерті. Його організм уже зазнав сильного пошкодження і повільно, але неминуче прямував до смерті. Я лише трохи наблизила цей час і дала відпочити організмові, що страждав від дикого болю.

Почувши це, господиня, видно, всерйоз здивувалася. І знову на хвилину втратила мову. Як на неї, сталося щось рідкісне.

— Цей чоловік… — почала господиня й додала: — Він сам прагнув покарання за скоєний вчинок?

— Хотів якомога швидше скінчити життя, сповнене мук.

— Із власної волі дав себе вбити.

— Саме так.

Про домовленість між лідером і нею Аомаме промовчала. Щоб залишити Тенґо живим на цьому світі, вона сама мусила вмерти. Ось таку таємну угоду уклала вона з тим чоловіком. І ніхто про це не мав знати.

— Те, що вчинив той чоловік, — ненормальність, що виходить за будь-які людські межі, й він неминуче заслужив смерті. Але він був незвичайною людиною. Людиною, принаймні наділеною чимось особливим.У цьому нема сумніву.

— Чимось особливим? — перепитала господиня.

— Я не можу як слід вам цього пояснити, — відповіла Аомаме. — Крім особливих здібностей і темпераменту, він мав на душі великий тягар. І це, видно, пожирало його зсередини.

— І це особливе щосьспонукало його до ненормальних вчинків?

— Можливо.

— У всякому разі, ви його заспокоїли.

— Це правда, — сказала Аомаме сухим голосом.

Тримаючи слухавку в лівій руці, вона поглянула на розкриту праву долоню, на якій ще залишилося відчуття смерті. Аомаме не могла зрозуміти, що означає багатозначно єднатисяз дівчатами. Ясна річ, і пояснити цього старій пані не могла.

— Як завжди, зовні все матиме вигляд природної смерті, але вони можуть у цьому засумніватися. Судячи з обставин, вони, напевне, подумають, що якимось чином я причетна до смерті їхнього лідера. І, як ви знаєте, вони досі не повідомили про неї в поліцію.

— Незалежно від їхніх дій, ми докладемо всіх зусиль, щоб вас захистити, — сказала стара пані. — Вони мають свою організацію. А ми — сильні зв'язки й достатню кількість грошей. А крім того, ви — обережна й розумна людина. Не зробите того, що вони хочуть.