1Q84. Книга друга - Мураками Харуки - Страница 55

— Це правда, — погодився редактор. — Можливо, варто навідатися до нього додому і все розізнати. У зв'язку із зникненням Фукаері заварилася каша із «Сакіґаке». Можна подумати, що щось таки сталося. Я не думаю, що Комацу-сан, удаючи хворого, не ходить на роботу. Скоріше він зайнятий тим, що десь переховує Фукаері.

Тенґо мовчав. Він не міг сказати, що вона перед ним чистить вухо ватяною паличкою.

— Крім того, він зав'язнув по вуха в історії з тією книжкою. Вона добре продається, але щось його не задовольняє. Так здається не тільки мені, але й багатьом нашим колегам у видавництві… До речі, ви маєте до Комацу-сана якусь справу?

— Ні, не маю нічого особливого. Просто давно з ним не розмовляв, тому й вирішив спитати, як поживає.

— Останнім часом він був дуже заклопотаний. Можливо, перебував під стресом. У всякому разі, «Повітряна личинка» — перший бестселер нашого видавництва в його історії. Цьогорічний бонус — велика для нас утіха. А ви цю книжку вже прочитали?

— Звичайно, прочитав. Як рукопис, поданий на конкурс.

— Справді, ви ж рецензували рукопис.

— Це — добре написане, цікаве оповідання.

— Так, справді з цікавим змістом. Варте того, щоб його почитати.

В цих словах Тенґо причулася зловісна нотка.

— У цьому проявилася його інтуїція як редактора. Твір дуже майстерно написаний. Не сумніваюсь. Навіть трохи занадто майстерно.Як для молодої авторки — сімнадцятирічної дівчини, що зараз кудись пропала безвісти. Та й з редактором не можна зв'язатися. І тільки книжка рухається прямо з напнутими сприятливим вітром вітрилами, як безлюдний «Летючий голландець».

Тенґо промимрив щось невиразне.

А його співрозмовник вів далі:

— Химерна, таємнича історія. Між нами кажучи, у видавництві перешіптуються, що, мовляв, Комацу-сан приклав руку до цього твору, вийшовши за межі здорового глузду. Я в цьому сумніваюся, та якщо це правда, то ми маємо небезпечну бомбу.

— А може, вам просто щастить.

— Якщо й щастить, то чи довго так триватиме? — сказав редактор.

Подякувавши, Тенґо скінчив розмову.

Поклавши слухавку, він сказав Фукаері:

— Уже цілий тиждень Комацу-сан не ходить на роботу, І не дає про себе знати.

Дівчина нічого не відповіла.

— Схоже, що навколо мене одні за одними зникають люди, — мовив Тенґо.

Фукаері знову нічого не сказала.

Тенґо раптом згадав той факт, що кожного дня поверхня людської шкіри втрачає сорок мільйонів клітин. Вони лущаться і, перетворюючись на дрібні, невидимі оком пилинки, зникають у повітрі. Можливо, ми для цього світу — клітини своєрідної епідерми. Якщо це так, то нема чого дивуватися, що хтось одного дня несподівано зникає.

— Може, наступного разу моя черга, — сказав він.

Фукаері коротко хитнула головою.

— Ви не зможете пропасти.

— Чому?

— Бо зробили очищення.

Кілька секунд Тенґо над цим розмірковував. Але, звісно, ніякого висновку не дійшов. Наперед знав, що не варто думати. Однак зовсім не думати не міг.

— У всякому разі, зустрітись зараз з Комацу-саном я не можу, — сказав Тенґо. — І так само повернути гроші.

— Проблема не в грошах, — мовила Фукаері.

— Тоді, власне, в чому? — запитав він.

Ясна річ, відповіді не почув.

Ще вчора Тенґо остаточно вирішив шукати Аомаме. Якщо він цілими днями наполегливо старатиметься, то, напевне, натрапить на її слід. Та коли взявся до пошуку, то побачив, що ця робота не така проста, як йому уявлялося. Залишивши Фукаері вдома (кілька разів нагадав їй, щоб нікому не відчиняла дверей), він подався до телефонної станції, де міг переглянути телефонні книги всієї Японії. Перегортаючи телефонні книги двадцяти трьох адміністративних районів Токіо, шукав прізвище Аомаме, сподіваючись, що коли не вона, то принаймні хтось з її родичів десь тут мешкає. У них і зможе дізнатися про Аомаме.

Однак у жодній телефонній книзі не знайшлося людини з таким прізвищем. Тенґо розширив територію пошуку до масштабів Токіо з околицями. І там нічого не виявив. Потім у сферу своїх пошуків включив Канто [17]— префектури Тіба, Канаґава, Сайтама… На це витратив багато енергії та часу. Бід перегляду дрібних ієрогліфів у телефонних книгах аж очі заболіли.

Урешті-решт Тенґо зупинився на таких можливостях:

Напевне, було й чимало інших можливостей. Адже нерезонно покладатися тільки на телефонні книги. Геть усіх телефонних книг не можна передивитися. До Хоккайдо він добереться хіба що наступного місяця. Тож доведеться шукати Аомаме іншим способом.

Купивши телефонну картку, Тенґо зайшов у будку телефонної станції й подзвонив до початкової школи в місті Ітікаві, яку колись закінчив. Попросив назвати зареєстровану адресу Аомаме — мовляв, для того, щоб зв'язатися з колишніми однокласниками. Люб'язна, видно, нічим не зайнята секретарка переглянула список випускників і повідомила, що позаяк у п'ятому класі Аомаме перевелася до іншої школи, то її прізвище у цьому списку не значиться і теперішня адреса залишається невідомою. Та, мовляв, якщо він хоче, то вона може взнати її тодішню нову адресу. Тенґо відповів, що хоче.

Він занотував нову адресу й телефонний номер Аомаме. Квартира в районі Адаті належала Такасі Тадзакі. Очевидно, вже тоді Аомаме залишила батьківський дім. Напевне, щось сталося. Вважаючи, що дарма дзвонить, Тенґо все-таки набрав цей номер. Його сподівання справдилося — телефонний номер уже застарів. Адже як-не-як минуло двадцять років. Подзвонивши у довідкове бюро й назвавши адресу та прізвище Тадзакі, він дізнався, що такий телефонний номер не зареєстровано.

Після того Тенґо спробував розшукати телефонний номер штаб-квартири «Братства свідків», але в телефонній книзі не знайшов його. Не було в ній і згадки ні про «Братство свідків», ні про «Перед потопом», ні про щось у цьому роді. Не натрапив він на щось подібне у спеціальній телефонній книзі під рубрикою «Релігійні організації». Добряче попомучившись, Тенґо дійшов висновку, що, мабуть, вони не хочуть ні з ким спілкуватися.

Як подумати, то це дивно. Вони приходять до людей, коли їм тільки заманеться. У будь-який час — коли люди підсмажують суфле, працюють з паяльником, миють голову, дресирують мишей або роздумують над квадратними функціями — вони, ні на що не зважаючи, натискають на кнопку дзвінка або стукають у двері й з усміхом на обличчі вмовляють: «Ви не хочете разом з нами вивчати Святе Письмо?». Люди не проти того, що вони приходять. Але самі (якщо не стають їхніми прихильниками) не йдуть до них з власної волі. Одного простого запитання їм не досить. Що й казати, незручна розмова.

Та навіть якщо вдасться розшукати номер телефону й подзвонити їм, то важко уявити собі, що вони при їхній закритості на чиюсь вимогу люб'язно нададуть інформацію про когось із своїх вірних. Мабуть, по-своєму вони мають підставу замикатися в собі. Адже через крайню своєрідність їхнього віровчення і настирливість в його поширенні більшість людей їх не любить і сторониться. Траплялося, що вони викликали деякі суспільні проблеми й унаслідок цього до певної міри зазнавали переслідування. І, можливо, таким чином їхньою звичкою стало захищати свою громаду від недружнього зовнішнього світу.

У всякому разі, поки що таку дорогу пошуків Аомаме було перекрито. Тенґо не міг відразу придумати, до якого іншого способу вдатися. Аомаме — досить рідкісне прізвище. Почувши один раз, його не можна забути. Однак щойно Тенґо пробував натрапити на слід людини з таким прізвищем, то вмить натикався на тверду стіну.