1Q84. Книга друга - Мураками Харуки - Страница 52

— І почнуть мене розшукувати. З усіх сил.

— Безперечно, — погодився Тамару.

— А чи зможу я заховатися як слід?

— Такий докладний план уже готовий. Якщо будете діяти обережно, чітко згідно з ним, то ніхто вас не помітить. Найгірше — це страх.

— Постараюсь, — відповіла Аомаме.

— Нітрохи не розслаблюйтеся. Дійте швидко, зробіть час своїм союзником. Ви ж обережна, наполеглива людина. Робіть, як завжди.

— На малій території Акасаки була сильна злива і зупинилися поїзди метро, — сказала Аомаме.

— Знаю, — відповів Тамару. — Але не турбуйтесь. За нашим планом, вам не доведеться ним користуватись. Підхопите таксі й приїдете до безпечної квартири в місті.

— У місті? А хіба не йшлося про те, що я поїду кудись ьдалеко?

— Звичайно, поїдете далеко, — ніби переконуючи, поволі сказав Тамару. — Але перед тим треба підготуватися. Змінити прізвище й обличчя. Крім того, сьогоднішня робота була важкою. Напевне, ви перебуваєте у збудженому стані. А в такому разі квапливість недоречна. Якийсь час побудете в безпечній оселі. Все буде гаразд, ми вас підтримаємо.

— Де ця оселя?

— У Коендзі, — відповів Тамару.

«Коендзі», — повторила Аомаме й кінцем нігтя легенько постукала передній зуб. З таким районом вона не була обізнана.

Тамару назвав їй адресу багатоквартирного будинку. Як завжди, вона нічого не записала, а закарбувала в пам'яті.

— Південний вихід станції Коендзі. Поблизу — 7-ма кільцева дорога. Квартира номер 303. Код вхідних дверей будинку — 2831.

Тамару зробив паузу. Аомаме подумки повторила: «303 і 2831».

— Ключ під килимком перед дверима квартири. У квартирі є все, що потрібне на певний час для життя, а тому виходити надвір не доведеться. Я підтримуватиму з вами зв'язок. Після трьох дзвінків через секунд двадцять телефонуватиму ще раз. Самі звідти не дзвоніть.

— Зрозуміла, — сказала Аомаме.

— Охоронці сильні? — запитав Тамару.

— З першого погляду начебто здібні. Навіть трохи страшнуваті. Але не професіонали. До вас їм далеко.

— Таких, як я, мало.

— Мабуть, це краще.

— Можливо, — погодився Тамару.

З багажем у руках Аомаме попрямувала до станційної стоянки таксі. Там утворилася довга черга. Очевидно, рух поїздів метро ще не відновився. Та, в усякому разі, іншого вибору в неї не було — довелося терпеливо чекати своєї черги.

Очікуючи таксі серед багатьох людей з роздратованим виразом обличчя, вона подумки повторювала адресу безпечної оселі, номер квартири, код вхідних дверей і телефонний номер Тамару. Наче монах-аскет, який, сидячи на камені, що на вершині гори, бубонить важливу мантру. Аомаме здавна не сумнівалася у своїй пам'яті. Таку кількість інформації без жодних труднощів легко запам'ятовувала. Однак зараз ці числа були для неї рятівним поясом. Якби вона забула хоч одну цифру або помилилася, то навряд чи залишилася б живою. Тож мусила забивати їх собі глибоко в голову.

Коли нарешті вона сіла в таксі, минула майже година після того, як вона залишила труп лідера й вийшла з кімнати. Досі вона витратила майже вдвічі більше часу, ніж запланувала. Мабуть, той час карликивикористали на свою користь. Спричинили велику зливу в Акасаці, зупинивши поїзди в метро, перешкодили людям повернутися додому, створивши штовханину на станції Сіндзюку, призвели до нестачі таксі й сповільнили її заплановані дії. Тому її нерви поволі напружувалися. Вона от-от могла втратити холоднокровність. «Невже це випадковий збіг обставин? Та ні, мабуть, так сталося випадково. Можливо, я боюся навіть тіні карликів, якихнема на світі».

Аомаме сказала таксистові, куди їхати, і, вмостившись глибоко на сидінні, заплющила очі. Охоронці у чорних костюмах, поглядаючи на годинник, напевне, зараз чекають, коли прокинеться засновник їхньої секти. Вона уявила собі їхні постаті. Голомозий, попиваючи каву, думає про се про те. Думати — його обов'язок. Думаючи, оцінювати. Можливо, він запідозрив, що лідер спить занадто спокійно. Лідер завжди спав тихо, не хропів і не сопів. Однак завжди якісь ознаки цього подавав. Зрештою, вона сказала, що він міцно спатиме дві години. Для відновлення м'язів треба на такий час залишити його у спокої. Минула тільки година. Однак щось нервувало його. Можливо, слід заглянути в сусідню кімнату. «Невже щось сталося?» — тривожився він.

Але насправді небезпечним був Кінський хвіст. Аомаме виразно пам'ятала, як однієї миті він був готовий вдатися до фізичної сили. Він мовчазний, але з гострою інтуїцією. Мабуть, добре обізнаний з прийомами рукопашного бою. Набагато спритніший, ніж вона сподівалася. І її знання бойового мистецтва не допоможе. Він не дасть їй вихопити рукою пістолет. Та, на щастя, він — не професіонал. Перед тим, як пустити в хід інтуїцію, думає головою. Звик отримувати від когось накази. На відміну від Тамару. На його місці Тамару, напевне, насамперед затримав би й обеззброїв супротивника, а тоді думав би. Спочатку діяв би. І тільки потім, використовуючи інтуїцію, робив би логічний висновок. Бо знає, що одна мить вагання — це поразка.

Згадуючи недавні події, Аомаме відчула, що під її пахвами виступив рясний піт. Мовчки хитнула головою. «Мені пощастило, — подумала вона. — Принаймні уникла затримання на місці злочину. Далі треба бути обережною. Як казав Тамару. Найголовніше — обережність і терпеливість. Одна мить розслаблення обертається катастрофою».

Таксист, чоловік середнього віку, говорив ввічливо. Зупинивши автомобіль і вимкнувши мотор, розгорнув карту й старанно розшукав на ній потрібний будинок. Подякувавши йому, Аомаме вийшла з автомобіля. Новий сучасний шестиповерховий будинок стояв у центрі житлового кварталу. Перед його входом не було ні душі. Аомаме набрала цифру 2831, і вхідні двері автоматично відчинилися. Сівши у чистий, але тісний ліфт, вона піднялася на третій поверх. Покинувши ліфт, насамперед перевірила, де запасні сходи. Потім під килимком перед дверима взяла ключ і відімкнула двері. Коли відчинила їх, автоматично спалахнуло освітлення. У кімнаті відгонило характерним для новобудови запахом. Меблі й електроприлади були цілковито новими, без жодних слідів користування. Видно, щойно вийняті з коробок і звільнені від вінілових обгорток. Здавалось, їх куплено разом, як рекомендував дизайнер, для облаштування показової квартири в будинку, приготовленої для здачі в оренду. Все в ній було простим, функціональним, без запахів попереднього мешканця.

Відразу за дверима ліворуч була їдальня, яка водночас правила за вітальню. Коридор вів до туалету й до ванної кімнати. В глибині містилося дві кімнати. Спальня із застеленим ліжком королівського розміру. Заслонене вікно, що виходило на вулицю. Відчинивши його, Аомаме почула гуркіт транспорту на 7-й кільцевій дорозі, схожий на шум далекого моря. А коли зачинила його, гуркіт майже пропав. Вітальня виходила на маленьку веранду. Звідси по той бік вулиці виднів маленький парк з гойдалкою, дитячою гіркою, пісочницею і громадським туалетом. Високий ртутний ліхтар неприродно яскраво освітлював усе навколо. Висока дзельква розпустила навсібіч свої віти. Квартира містилася на третьому поверсі, а по сусідству не було високих будівель, тож побоюватись людських очей не доводилося.

Аомаме згадала свою квартиру в районі Дзіюґаока, з якої щойно перебралася. У старому будинку, не дуже чисту, іноді з тарганами й тонкими стінами. Не можна сказати, що вона їй особливо подобалася. Однак зараз вона була для неї рідною. У цій новій, бездоганно чистій квартирі їй здавалося, ніби вона стала анонімною особою, позбавленою пам'яті й індивідуальності.

Відчинивши холодильник, побачила в ньому чотири банки пива «Heineken». Відкрила одну й випила один ковток. Увімкнула телевізор з широким екраном і, сівши перед ним, дивилася останні новини. Повідомлялося про грім і локальну зливу. Про те, що зупинився рух поїздів метро на лінії Маруноутісен і Ґіндзасен, що вода стікала по сходах, як водоспад, що працівники станції в дощовиках клали мішки з піском перед входом до станції, але було вже запізно. Поїзди метро все ще стояли, й не було надії, що їхній рух відновиться. Репортер телебачення з мікрофоном у руці запитував людей, які не потрапили додому. Дехто з них нарікав: «А в ранковому прогнозі обіцяли, що сьогодні цілий день стоятиме гарна погода».