1Q84. Книга друга - Мураками Харуки - Страница 29

«Цей чоловік проголошує щось схоже на мантру, — подумав Тенґо. — Повторенням подібних слів він досі захищав себе». Цей упертий талісман Тенґо мусив розбити. Зза такої огорожі мусив витягти живу людину.

Він перебив батька:

— Якою людиною була моя мати? Куди вона пішла? І що з нею сталося?

Батько раптом замовк. Перестав виголошувати своє замовляння.

А тим часом Тенґо провадив далі:

— Я втомився жити з ненавистю, огидою і злістю до когось. Утомився жити неспроможним когось любити. Я не маю друзів. Я — сам-один як палець.І найгірше, що навіть себе самого не здатен любити. Бо не можу любити когось іншого. Я знаю, що себе самого можна полюбити, якщо когось полюбиш, а хтось тебе. Ви мене розумієте? Хто не може полюбити когось, не здатний полюбити й себе. Ні, я не скажу, що ви в цьому винні. Якщо добре подумати, то й ви, можливо, — одна з жертв. Ви самі, напевне, добре не знаєте, як треба себе самого любити, чи не так?

Міцно стуливши губи, батько поринув у мовчання. З виразу його обличчя Тенґо не міг зробити висновку, наскільки він зрозумів його слова. Мовчав і Тенґо, вмостившись у кріслі. Вітер, подуваючи з відчиненого вікна, гойдав вицвілими на сонці шторами, дрібними пелюстками квітки в горщику й вилітав через розчинені двері в коридор. Запах моря став набагато відчутнішим. Сюрчання цикад змішувалося з м'яким шурхотом соснової глиці.

Тихим голосом Тенґо провадив далі:

— Я часто бачу видіння. Здавна, одне й те саме. Думаю, що, мабуть, це не видіння, а реальна картина, що збереглася в моїй пам'яті. Поряд зі мною, півторарічним, лежить мати, яка обіймається з молодим чоловіком. І той чоловік — не ви.А хто — не знаю. Але не сумніваюся, що не ви. Бозна-чому ця картина назавжди закарбувалася під повіками.

Батько нічого не сказав. Але в його очах явно проглядало щось нове. Щось нетутешнє. Обидва зберігали мовчанку. Тенґо прислухався до вітру, що раптом подужчав, але не був певний, чи батько щось чує.

— Ви мені чогось не почитали б? — сказав офіційним тоном батько після довгої паузи. — Я не можу читати, бо очі болять. Не можу довго зосереджуватися на ієрогліфах. Книжки на полиці. Виберіть ту, яка вам сподобається.

Тенґо покірно встав з крісла й переглянув корінці книжок на полиці. Здебільшого історичних романів, серед яких були й усі томи «Перевалу Дайбосацу». [7]Однак Тенґо не мав охоти читати вголос батькові старі романи, в яких використовується лексика славетних минулих часів.

— Якщо не заперечуєте, я хотів би прочитати вам оповідання про котяче місто, — сказав Тенґо. — Я взяв його із собою, щоб самому почитати.

— Оповідання про котяче місто, — повторив батько й хвилину роздумував над цими словами. — Почитайте, якщо це не завдасть вам клопоту.

Тенґо зиркнув на наручний годинник.

— Ні, не завдасть. До відходу електрички є ще час. Це оповідання дивне, а тому я не впевнений, що воно вам сподобається.

Він добув з кишені книжку й почав голосно читати оповідання «Котяче місто». Все ще сидячи в кріслі біля підвіконня в незмінній позі, батько прислухався до того, що читав Тенґо повільно, зрозумілим на слух голосом. Під час читання разів два-три Тенґо відпочивав і переводив дух. І щоразу поглядав на батька, але на його обличчі не помічав жодної реакції. І навіть не розумів, чи оповідання зацікавило його, чи ні. Коли ж дочитав оповідання до самого кінця, то побачив, що батько сидить незворушно, із заплющеними очима. Здавалось, ніби заснув. Однак він не спав. А просто занурився глибоко у світ оповідання. І минув певний час, поки він з нього вибрався. Тенґо терпляче цього чекав. Пообіднє сонце трохи ослабло, й навколо почали домішуватися надвечірні барви. Вітер з моря все ще погойдував сосновим гіллям.

— У тому котячому місті, напевне, було телебачення? — передусім з професійного погляду спитав батько.

— Оповідання написав у 30-х роках німецький автор. А в той час телебачення ще не було. Тільки радіо.

— Коли я перебував у Маньчжурії, там і радіо не було. І радіостанції. Газети майже не доходили. Ми читали їх із півмісячним запізненням. Доводилось харчуватися нікудишньою їжею, і жінок не було. Іноді з'являлися вовки. Це було щось схоже на край світу.

Замовкнувши, він про щось думав. Мабуть, згадував своє гірке життя переселенця, проведене в молоді роки в Маньчжурії. Однак ці спогади відразу тьмяніли й пірнали в порожнечу. Такі порухи душі Тенґо прочитав за зміною виразу батькового обличчя.

— Цікаво, чи те місто побудували коти, чи колись давно люди, а коти в ньому осіли? — обернувшись до вікна, промовив батько наче сам до себе. Однак здавалося, що це запитання звернене до Тенґо.

— Не знаю, — відповів Тенґо. — Схоже, що побудували колись давно люди. А коли людей не стало — скажімо, повмирали від заразної хвороби, — там оселилися коти.

Батько кивнув.

— Коли утворюється порожнє місце, щось мусить його заповнити. Бо так усі роблять.

— Усі так роблять?

— Саме так, — підтвердив батько.

— А ви яке порожнє місце заповнили?

Батько нахмурився. Довгі брови опустилися вниз і заховали під собою його очі. І трохи насмішкуватим голосом він відповів:

— Ти цього не зрозумієш.

— Не зрозумію, — сказав Тенґо.

Батько роздув ніздрі. Одна брова піднялася злегка догори. Такого виразу набирало його обличчя завжди, коли він був чимось невдоволений.

—  Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.

Примруживши очі, Тенґо намагався прочитати, що написано на батьковому обличчі. Ще ні разу батько не висловлювався так дивно, з натяками. Зазвичай користувався конкретними, практичними словами. Його непохитне визначення розмови полягало в тому, щоб у потрібний час говорити коротко лише про потрібну річ. Проте так нічого на його обличчі й не прочитав.

— Ясно. В усякому разі, ви заповнили якесьпорожнє місце, — сказав Тенґо. — Ну а хто заповнить порожнє місце, яке ви залишили?

— Ти, — коротко відповів батько й, піднявши вказівний палець, прямо вказав на Тенґо. — Так ведеться, хіба ні? Порожнє місце, яке хтось зробив, заповнив я. А ти заповниш порожнє місце, яке я зробив. За своєрідною чергою.

— Так, як коти заповнили збезлюдніле місто?

— Пропадаємо, як місто, — сказав батько і в задумі подивився на вказівний палець, як на щось дивне й недоречне.

— Пропадаємо, як місто, — повторив Тенґо батькові слова.

— Жінки, яка тебе народила, ніде нема.

—  Ніде нема.Пропала, як місто. Тобто ви хочете сказати, що вона померла?

Батько промовчав.

Тенґо зітхнув.

— То хто ж мій батько?

— Просто порожнє місце. Твоя мати народила тебе, злигавшись з порожнім місцем. А я це порожнє місце заповнив.

Сказавши ці слова, батько заплющив очі й стулив губи.

— Злигалася з порожнім місцем?

— Так.

— І ви мене виховували. Ви це хочете сказати?

— Тому-то я, здається, вже казав, — неквапливо відкашлявшись, мовив батько, ніби напоумляючи непутящу дитину, — що без пояснень не зрозумієш або, точніше, хоч би скільки я пояснював, усе одно не зрозумієш.

— Так що, я походжу з порожнього місця? — спитав Тенґо.

Відповіді не було.

Сплівши пальці обох рук на колінах, Тенґо ще раз глянув прямо на батька й подумав: «Ні, цей чоловік — не порожня шкаралупа, не порожній дім, а жива людина з упертою, обмеженою душею і похмурими спогадами, що сяк-так доживає на примор'ї. І хоч-не-хоч співіснує з порожнім місцем, що поволі розширюється в ньому. Поки що порожнє місце й спогади змагаються між собою. Але згодом, незалежно від його бажання, порожнє місце, напевне, цілком поглине залишки спогадів. Це лише питання часу. І порожнє місце, до якого він тепер прямує, таке саме, з якого я походжу?».

Тенґо видалося, ніби він почув шум далекого моря, змішаний з надвечірнім вітром, що пролітав крізь вершини сосон. А можливо, це йому тільки причулося.