Облога Буші - Старицкий Михаил Петрович - Страница 17

 — Стривайте, дурноголові! — кричав сотник, піднявши скривавлену руку вгору. — Що то ви стрибаєте в прірву? Вже й жодного ворога не лишилося!

 Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась і вже почала була вимощувати на ранених свою ще не втихлу лютість, сотник підняв над головою пернач і грізно крикнув:

 — Годі! Ані з місця! Слухати мого наказу! Всі оточили сотника і, знявши шапки, тільки обтирали піт і кров з розчервонілих облич.

 — Дяка богові, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братці, значно зменшилось, люті ж вороги оточують нас необорним колом; підбито наші захисниці-гармати, розвалено окопища, випущено в Дністро наш став рідний, і от-от не мине й години, як цілі хмари сарани цієї налетять на нас... Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками і якнайбільше вирядити в пекло цієї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у містечко, за мури замкові: там і вали суть, і чотири баби, — все-таки трохи продержимось.

 — Розумне твоє слово, пане сотнику! — з ухвалою відкликнулися всі.

 — Ну, тож не гайте часу, братці, бо ляшки з татарвою нам відпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсім сконали вже, ми з собою не візьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання...

 — Не можна, не можна, пане отамане! — обізвались Шрам і старий запорожець.

 — А як і з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на світі годин зо три, не більше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручі в провалля, — поки долетять, то й кістки їм розсипляться, стало буть, і смерть буде приємніша!

 — Що й казати! — згодився сивий запорожець. — Що приємніше, то приємніше... Беркицьнутися разів зо два-три в повітрі, мов на релях, а потім і на перині лягти.

 — Вірно! — піддержав Шрам. —Але от тільки мені здається, що треба б про це поранених спитатися.

 — Ну й Шрам! — загомоніли навкруги. — Скаже слово — так мов тобі дратвою приточає!

 І козаки кинулись лічити трупи та зносити поранених на край провалля.

 — А що, панове-товариші й друзі, — звернувся до тяжко-ранених Шрам, — чи волите тут лишитися межи німотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останній раз от з цієї скелі і спочити козацьким сном на долині?

 — Не кидайте, братці, нас тут па муки! — застогнали одні.

 — Кидайте з скелі! — прохали другі.

 — Від братньої руки й смерть красна — рішили треті.

 — Ну так, славні лицарі й дорогі друзі, ми вволимо вашу останню волю, — сказав велебно сотник, — і перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чім: коли надійде наш останній час і вцілівша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звіра, то ми також не дамо нікого живим ііорогові в руки і вб'ємо один другого! Чи згода, панове?

 — Згода, пане отамане! Присягаємось! — шпарко відгукнулися всі.

 — Ну, тож попрощаємося з ними, — сказав сотник і поцілував першого пораненого в побілілі губи, витерши рукою очі й промовивши: — Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!

 А поранений теж шепотів:

 — Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!

 Найближчі козаки поцілували ще раз підхопленого на руки товариша, а за хвилину він уже з шумом летів униз, наближаючись до смертного ліжка...

  Х

 Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона поміж лежавшим бойовим припасом знайшла цілий жмуток гноту і поклала його у фартух; потім з цією ношею вона зійшла з муру до покою хорунжого. На порозі сиділа, наче статуя, Катря, склавши на підобгатих колінах руки й схиливши безнадійно голову, обважнілу від надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навіть, так далеко була вона в той час від цього місця.

 — Катре! — доторкнулась Орися її плеча. — Ти заснула і завмерла зовсім?

 — Чого треба? Хто прийшов? — спитала стурбовано Катря і скочила нервово на ноги.

 — Тебе мені треба, — заспокоїла її Орися, — ходімо поробимо вдвох, то, може, й на душі полегшає.

 — Куди піду? До нього?

 — Я поведу, візьми мерщій дві ліхтарні з собою, — командувала Орися.

 Катря вийшла покірно в сіни і зараз вернулась з двома засвітленими ліхтарнями.

 — Ну, одну держи, а другу дай сюди і йди за мною. Проходячи повз складниці всякої зброї під одною повіткою, Орися взяла два заступи і один дала Катрі.

 — На, неси!

 — Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? — сполохалась Катря і вся затремтіла.

 — От зараз побачиш!

 Орися підійшла до церковної огорожі, вийшла на цвинтар і почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

 — Шукай ось тут камінь! — запросила вона й подругу.

 Незабаром остання під корою наваленого пожовклого листя знайшла його.

 Після двох-трьох потужних зусиль камінь здвигнувся з місця і одним боком піднявся; трохи завалившоїся землі впало десь глибоко у відтуленому під каменем колодязі, і це в порожнечі відгукнулося довгою луною.

 Обидві подруги, сторожко ступаючи на щаблі старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.

 В круглих, видовбаних у глині боках в однім місці чорніли вроблені в кам'яну оправу низенькі залізні двері. Орися піднесла до них ліхтарню і почала вставляти ключ, а Катря тремтіла вся від вогкого холоду й цікавості.

 Дзенькнув замок, і після дужого натиску Орисі й Катрі важкі двері трохи відчинилися; у відкриту чорну пащу вдарила зверху течія холодного повітря і мало не загасила ліхтарні. Пройшовши, або, ліпше сказати, пролізши через вузький і низький прохід, наші подруги спустилися в осередковий льох, що містився під самою церквою; він уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його піддержувалася в двох місцях товстими палями, що підпирали простягнуті вгорі дубові бантини. Праворуч у стіні чорніли ще менші залізні двері. Орися відчинила їх і освітила ліхтарнею вхід; за дверима йшли вирублені з каменю східці і заверталися вузеньким печеровим хідником наліво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькі нори, нерівне вигинаючись і кінчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розміщеними під роговими вартовими баштами. В кожнім льоху навалено було стільки бочок і барил, що трудно було й повернутися, а в головнім, опріч цілої гори бочок, стояв посередині ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом і вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селітри і сірки; завдяки тільки вогкості порохнява не літала в повітрі, а лежала тихо на сирій долівці, бо інакше сміливість двох відвідачок з ліхтарнями не минулася б безкарно.

 — Ну, постав, Катре, ліхтарні он туди далі, до стінки. і бери заступа, — казала Орися, — роботи багато, а часу мало.

 — Що ж треба робити? — спиталася, не зрозумівши приказу, Катря з заступом у руках.

 — От від цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рівчаку.

 — Я думала, скарби будемо копати, — закопилила губу Катря, і в її голосі почулося журне невдоволення.

 — От скінчимо мерщій цю роботу, тоді й за скарби візьмемось, — заспокоїла її з усміхом Орися.

 І подруги з подвійною пильністю взялися до роботи.

 Докопавши рівчак до бочок у першім роговім льоху, Орися збила заступом обручі з двох-трьох бочок і висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гніт; потім протягла цей гніт по рівчаку до самого шаплика.

 А Катря сиділа, відпочиваючи, в осередковім льоху і нетерпляче ждала Орисю.

 Те ж саме зробила Орися і в другім роговім льоху, як і в першім, і, не спочиваючи, стала копати третій рівчак. Від надмірної напруги сил пекучі сердечні болі її непомітно німіли і мозок визволявся від бурі хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспіти довести задумане діло до краю і ошарашити радіючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її істоту, — це було солодке почуття близької помсти...