Повісті і оповідання - Пригара Марія - Страница 37

Щедро полив пахучою олією одірваний клапоть, поклав на рану, під колючими поглядами дідів спритно обмотав плече. Всміхнувся, вщипнув Михайлика за щоку: «Oh, tu es brav garcon!» [17] — і пішов до своїх возів, колишучи пухким черевом.

Михайлика зморив гарячковий сон, схожий на марення. Знову маячив перед ним Криворотий, накидав на шию зашморга, душив, волочив за собою по землі — хлопець стогнав, здригався всім тілбм. І вже здавалося: він став Івашком, зв’язаний висить на коні вниз головою, мчить, мчить кудись... Скрикнувши, Михайлик прокидався.

У розплющені від жаху очі світив розжарений добіла місЯць. Ворушився під його промінням, бачив тяжкі сни, важко дихав, хропів багатоголовий козацький табір... Бігцем простувала на схід серпнева ніч, задихалась од спеки, сіяла тривогу.

У ЗМІЇНІЙ ПЕЧЕРІ

Буває — доля ворожить шаленим: харциз не схопив Івашка. Несподівано його бахмат трапив ногою в борсучу нору і з розгону беркицьнув на землю — скрутив собі в’язи, придушивши всім тілом господаря.

Івашко горішком скотився з сідла, шарпнув з піхов шаблю і вже підскочив був до розбіййика, коли зненацька над головою гримнуло: «Стій!» Кільканадцять мушкетів націдилися в нього з кручі.

Од такого дива зарябіло в очах: майнула думка, що вже кінець,— Криворотий зумисне завів його в засідку... Але ту ж мить один з нападників гукнув: «Стривайте, хлопці!» Мушкети опустилися, ошелешений Івашко побачив, що на кручі — свої. То були козаки, які вертали до війська, розгромивши на березі Пруту невеличкі татарські чати.

Зо два десятки своїх під’їздів Бородавка виряджав кожного ранку на розвідини, а також щоб при нагоді шарпали турків і татар, які сунули позаду.

Втомлені запорошені козаки й попереду всіх високий рудий сотник почали помалу з’їжджати в долину, дивуючись, як це відразу не вгадали джури, котрого щодня бачили в таборі.

І тут Івашко спохопився: «А де ж харцизяка?!»

Криворотий у сум’ятті щез: певне, виборсався з-під мертвого коня й шугнув у кущі поповзом, як змій: лише кучмата молдаванська шапка валялася на землі, біля кінського черева.

Обнишпорили всі чагарі в долині, зазирнули в кожну нору — ніде немає!

Івашко слізно благав, щоб гналися далі, та сотник одмахнувся: де там! Вже вечоріло, хіба ж вистежиш у присмерку душогуба, котрий, може, й не тікав зовсім, а спокійнісінько лежав собі в схованці під якимось каменем, що їх багато, великих і малих, стриміло з землі по той бік долини, аж до скелястого берега Пруту.

Отож вирішили вертати до табору. Коли виїжджали з долини, вже добре смеркло, небо запнули щільні дощові хмари, почали кресати блискавки. Синясто-білі спалахи сліпили очі, збивали з дороги.

Коні почали харапудитися, хропти, ані руш не хотіли йти далі. Кленучи похід, коней і самих себе, козаки шарпалися то в праву, то в ліву руку — і незчулись, як, замість табору, опинилися знову над Прутом.

Тут приткнулися цід скелею й задрімали ненадов- то, поставивши варту. Світанок збудив їх пострілами вартових, шаленими криками: «Алла!» Козаки посхоплювались — на них звідусюди сунули турки...

...Темінь і темінь: лише сприходу часом сіріє — можна вгадати, коли настає день. По кутках змії, ціле збіговисько змій. Бити — марна річ: вони знову звідкілясь наповзають. Тільки ляжеш спочити, вже лізе під тебе, звиваючись, слизьке холодне тіло, ховається в одіж, шукає тепла.

З правого кутка чути срібний булькіт: якимось дивом просотався в камені струмок, розлився озерцем, рятує козаків од спраги. Ось уже п’ятий день одбива- ють вони ворога в цій печері...

Тоді, на світанні, не розгубилися: зустріли турків таким вогнем, що ті відступили.

Івашко стояв позаду, притулившись до скелі, заряджав і передавав переднім стрільцям мушкети.

Раптом сприснула нога, він схитнувся і мало не впав у якусь яму серед тернини. Миттю нахиливсь, розгорнув колючі кущі: не яма, а хідник. За ним глибока розколина в скелі — печера!

Перш ніж турки встигли збагнути, в чому річ, козаки один за одним зникли в цій розколині й звідти знов так сипонули кулями, що аскери-піхотинці, які

поткнулись були за ними, полягли всі до одного, нагромадивши коло печери цілий вал трупів.

Але на тому не скінчилось. Звідкілясь надійшли нові загони і з того часу все йдуть і йдуть, облягають скелю, лізуть, мов навіжені, силкуються взяти козаків живцем.

Та ба — спробуй узяти! Хідник вузенький, більш як один не пропхнеться: летять і летять з пліч турецькі голови.

Непереливки й козакам: уже на третій день не стало куль і пороху, не стало й харчів,— гаразд, що води є досхочу!

Івашко досі ніколи не думав про їжу, вминав, що було: сухарі, то й сухарі, саламату з водою, то й саламату. А зараз день і ніч пахтить йому хутірський куліш з салом, стоять перед очима золотисті пухнаті хлібини — аж млоїть під серцем. Щоб задурити голод, він тихцем одріза од пояса шкуратки й жує: їжа не їжа, а зубам робота є!

Братчики не скаржаться, ще й жартують: мовляв — дуже припече, їстимем змій, як чорногузи; от уже й не пропадем — гадюк у печері досить.

Багатьом голодувати не першина: траплялося тікати з турецької й з татарської неволі, тижнями блукати в мертвім степу, гинути од безхліб’я та безвіддя.

Щоночі по двоє, по троє, на одчай душі, повзуть з печери, нишком скрадаються до турків.

Та кляті бусурмени пильнують добре: одразу в таборі здіймається несамовитий гвалт, лемент: «Алла!», постріли,— назад вже не повертається ніхто.

На п’яту ніч не витримав сотник Гаврило, махнув рукою: «А, чи пан чи пропав!» — і поповз перед світом сам один, узявши в зуби нагостреного ножа-запо- ясника.

І не пропав козак — повернувся та ще й припхав поперед себе сповитого ременями напівживого вартового з повстяним ковпаком у роті.

Коли одіткнули рота й облили водою, вартовий, ледве дихаючи, розказав, що аскери недарма отак лізуть: про козаків-печерників уже знає сам султан; він начебто тупав ногами на великого візира, гримав, що як не виб’ють нечестивих гяурів з-під скелі та не притягнуть до нього живцем, посідають на гострі палі й сотники, й тисячники, й сам Арслан-бей, паша полку Білого Яструба, що облягає зараз печеру. Хоч від того полку, по правді, не лишилося й третини...

Через те взавтра привезуть гармати й почнуть обстрілювати козаків у печері. А спершу порозпалюють вогнища коло хідників, спробують викурити їх ще й димом.