Повісті і оповідання - Пригара Марія - Страница 3

Чи шкода стало старшому, чи ні — змовчав, не сказав на те ні слова.

То не гуси летять, не журавлі сурмлять над битим шляхом. То їдуть брати до батьківської хати, поганяють наморені коні...

Почули тупіт батько з матір’ю, вибігли за ворота. Глянула стара мати й руки заломила:

Сини мої, чого ж вас тільки двоє?! А де ж третій? Чи ви його в неволі покинули? Чи, може, віддали бусурменам за цю дорогу одіж, за золоту зброю?

Сполотнів старший, насилу слова вимовляє:

Ні, мамо, ми не віддали його бусурменам. Він сам не схотів з нами тікати, в неволі лишився...

Глянула мати на середульшого:

Чи це правда, сину?

Не витримав середульший та як заплаче!

Ой мамо, неправда! Ми свого брата в степу покинули, без води, без хліба! Не схотіли й між коні взяти...

Ударився старий батько об поли руками:

Ідіть же ви геть од нас, братовбивці! Бодай вас сира земля не прийняла, бодай люди забули, що ви козацького роду!

Не кляніть його, тату! — понуро озвався старший.— То я вчинив... то я винен...

Повернув назад змиленого коня, згорбившись у сідлі, й рушив дорогою, сам не знаючи куди.

ПРО ІВАСЯ-ВДОВИЧЕНКА КОНОВЧЕНКА

Гуде-гомонить суботнього дня славне місто Черкаси, роїться народом, як бджолами вулик. Наче й ярмарок тільки взавтра, а людей на торговищі — не протовпитись! Хто хліб косив у полі, хто порався в садку чи біля коней — усе покинув, прибіг не оглядаючись. І є чого!

Стоїть на торговищі довбиш \ скільки сили в руках, калата в бубон, а біля нього, під хрещатою корогвою, красується на коні чорновусий козацький сотник і гука, взявшись у боки:

Гей, винники, броварники, лазники, гречкосії! Годі вам по винницях горілку курити, по броварнях пиво варити, собою мух годувати, молодецькими плечима сажу витирати! Хто хоче козацької слави зажити, кому турок сала за шкуру залив, ходім з нами воювати! Смерті не бійся, від неї не вбережешся...

Знає, вражий сотник, які слова людям казати! Спалахують очі в парубків, притакують бувалі козаки, котрі ще з весни знали, до чого воно йдеться. Ходили поголоски, що збива полковник корсунський Филонен- ко охоче військо — іти на турка, десь у Молдову. Отож не один бідний нетяга, що робив до солоного поту в якогось пана чи підпанка, а сам тільки й дожидав походу, щоб чкурнути з наймів світ за очі,— не один такий козак вже припас тайкома куль ще й пороху і сухарів насушив повну торбу та заховав у соломі, щоб, крий боже, не вгледів господар.

Нуте ж, хлопці! — гука сотник.— Хто перший?!

І вже протискується крізь юрбу плечистий козарлюга, б’є дірявою шапкою об землю.

Пишіть, пане сотнику, Демида Жежерю! Де наше не пропадало!

1 Довб иш —козак, що бив у литаври, сповіщаючи про якусь подію.

А за ним слідом товпиться ще п’ятеро таких самих здорованів.

Пишіть, пане сотнику, й нас! Ми всі одного роду, усі Жежері.

І тут оточив сотника гурт парубків. Попереду заводіяка — Івась Коновченко. Ще й п’ятнадцяти нема Івасеві, а вже вславився на всі Черкаси.

Хто в неділю вигравав конем на торговищі, потовк гончареві горщики й миски? Івась!

Хто мина жінок, дідів — шапки не скидає, добридень не каже? Івась, ніхто інший!

Але зараз паливода чемно скинув шапку, уклонивсь, як належить:

Пишіть мене, пане сотнику: Іван Коновченко.

Глянув сотник, примружив око.

Записати, парубче, недовго. А ти ж у батька спитався?

Нема в нього батька, пане сотнику! — загукали хлопці.— Тільки мати...

Удовиченко, значиться,— моргнув бровою сотник.— Е-е, мабуть, діла не буде... Одинак?

Одинак...

Та хто ж таке бачив, щоб мати одинака у військо пустила! Зажди, а кінь козацький у тебе є?

Нема...

Бач — нема... Який же з тебе козак? А років скільки?

Сімнадцять...— збрехав Івась, аж вуха почервоніли.

Он як! Ну, коли вус під носом почне засіваться — приходь, запишемо. А зараз біжи до матері.

Краще б він рубонув Івася шаблею! Гучний регіт гнався слідом за хлопцем, поки він тікав з торговища, біг, стрибав через чужі перелази, без жалю толочив огудиння на чужих грядках. Перескочив у свій город, вибіг на подвір’я.

Мамо, де ви?

1402-7

Але ніхто не озвався в низенькій хаті, що від старості аж мохом припала, увійшла в землю.

Івась шаснув туди-сюди, заглянув у хлів, у клуню.

Нема! Ніколи їх нема, як треба!

Мамо!

Ні, є. Стоять за ворітьми. Вже чуди! Його виглядають!

Що тобі, сину?

Глянула вдова на сина й злякалася.

Весь побілів, очі блищать, мов у хворого.

Мамо, я у військо йду! Мені коня козацького треба!

Сплеснула мати руками.

Ти? У військо?! Схаменися, хлопче! П’ятнадцяти ж немає! Ще й шаблі у руках не тримав.

Аж скинувся Івась.

Звідки ви, мамо, знаєте?! Отже тримав, ще й не раз! Дядько Микита вчили... І стріляти вмію — ластівку з рушниці на льоту вцілю!

І не тонкосльоза була Коновчиха, а тут сльози покотилися.

Ой сину, сину! А матері не шкода?! Кохала... ростила... думала: може, хоч на старість поміч буде, бо усе ж сама та й сама! Оце тобі поміч! Оце діждала!

Та Івасеві зараз нікого не шкода.

Ой мамо! Ну й чого ви плачете? А батько вдома багацько були? Як не в Крим, то в Туреччину ходили бранців визволяти, як не бусурменів, то ляхів били. По два роки з походів не верталися. А на Січ коли вони втекли, хіба ж не змалечку? Я хоч до зросту дійшов, а вони ще такі були, як вузлик. Чи не ви казали — там і на коня не було кому сідати... І не сушіть собі серця, продавайте воли та купуйте доброго коня. Батько козакували — і я буду!

Від таких синових слів Коновчисі враз висохли сльози.

Воли продавати?! Та ти, хлопче, чи не блекоти об’ївся?.. Скільки ж то я напрацювалася, доки ту па- ровицю придбала, а тепер на пустоти твої збуватиму? Коня, бач, йому закортіло! Віжок тобі добрих, а не коня! Підростеш, тоді й козакуй, а зараз геть мені з очей! Ще й зброю всю поховаю, щоб і не бачив!

І, крутнувшись бурею по дворі, побігла до світлиці, де на стінах висіла козацька й заморська зброя, котру чоловік, батько її й дід попривозили з далеких походів.

Ой мати, мати! Погано ж ти знаєш свого сина! Що запало йому в серце — того не вибити ні лихим, ні ласкавим словом...

Доки сонце зайшло, пересидів Івась у бур’янах, а ледве зачув, що рипнули ворота й мати вийшла з двору, прямуючи, мабуть, до церкви,— метнувся до хати.

Зігнала матінка злість! Нема в світлиці на стінах ні самопалів, ні цяцькованих візерунками рогових порохівниць, ні кутих сріблом шабель, ні кривих ятаганів. Лише батьків козацький молот-келеп у кутку .валяється. А на дверях у коморі — величезний замок- ко лодка.

Наліг хлопець плечем — тільки зарипіли дебелі дубові дошки. Ударив келепом раз і другий, гахнув спересердя, аж загуло в хаті, розбив колодку.

Не треба й шукати: лежить зброя оберемком на дідівській скрині. Ухопив Іван семип’ядну пищаль, припнув тремтячими руками шаблю до пояса. Постояв, поміркував... Еге, ще не все! Поліз у скриню, витяг ріг з порохом, черес із кулями.

Батькову гостроверху шапку на голову — тепер можна в дорогу!

Як ховався в бур’янах, чув, ішли хлопці, сміялися. Казали — жартував сотник: кому материних неділіш- ніх пампушок шкода — хай пообіда вдома. Шукай тоді пана полковника за десять миль од Черкас: до вечора з військом стоятиме.

Івасеві вдома не обідати — дожене того пана полковника й пішки...

Вибіг пригинцем у город, перескочив перелаз їа на дорогу — тільки закуріло за ним!

...Стоїть Коновчиха в церкві, хреститься, б’є поклони, а з голови не йде думка про сина.

У батька вдався, завзятий — але що з того! Батько з коня не злазив, ганяв світами, доки й убили десь у поході... І синкові те саме сниться. До господарства кийком не заженеш: нащо я, каже, мамо, буду в чоботи пил набивати, руки за плугом каляти? Побачать козаки, будуть пічкуром, гречкосієм взивати...

Ой Івасю, Івасю, недобра моя дитино,— шепоче мати гірко.— 3 чого ж ти хліб їси, як не з того плуга?