Повісті і оповідання - Пригара Марія - Страница 15

Михайлик скоса блимнув на товариша.

Кажу тобі — сам бачив! Ось ходім завтра на баштан: може ж, якраз приповзе. Ти вовка поцілиш з лука?

Як не дуже далеко — поцілю. Орла оце недавнечко встрелив.

Орла? Брешеш! Хіба ж до нього сягнеш стрілою?

Якби в небі — певне, що не сягнув би. Та він, дурний, у Дніпро на рибину кинувся. Я його на бистрині й поцілив. О-отакецька щука в пазурах була, десь би й не злетів з нею.

Як же ти витяг його?

Дніпро переплив і витяг.

Івашкові жучки-оченята так і забігали.

А я жовтобрюха вбив! — захлинаючись, похвалився він.— Здоровецького! Побачив мене, як свисне та за мною! А я ломакою його, ломакою! А тоді ножем порубав і шматки геть порозкидав. Був би задавив мене та з’їв, якби я злякався.

Правдою було тільки те, що Івашкові, як пас із хлопцями в степу череду, привидівся на могилі сплячий змій полоз. Озброївшись ломакою, він безбоязно підступив до нього, та зразу ж і побачив, що то недогорілий терновий кущ химерно вигнувся на могилі.

Але зараз Івашкові щиро вірилося, що все було, як він казав: і змій гнався за ним з лютим посвистом, і він його бив-рубав, і шматки розкидав у степу, щоб не ожили та не позросталися докупи.

Івашку-у! Іва-ашку! — загукав раптом десь поблизу тремтячий старечий голос.— Ти куди ото забіг, бузувіре? Івашку-у!

Тут хлопці перезирнулися і, не змовляючись, грудками покотилися вниз, просто в купу бузини, що росла на схилі. Ледве вони шугнули в кущі й причаїлися — над балкою зачапали шурхотливі кроки.

А не вражої віри хлоп’я! — гомонів сам із собою сухорлявий, горбатенький дідусь, заглядаючи в балку.— І само десь повіялося, і того знайду за собою по~ тягло. Добігаються, доки й ординці десь у степу вхоплять. Іва-ашку!

Але ніхто не озивався з балки, й дідусь, плюнувши спересердя, почапав назад.

Михайлику! — захлинаючись од цікавості, зашепотів Івашко.—А чого-то дідусь тебе знайдою кличуть?

Сірі Михайликові очі враз посмутніли.

Того, що знайшли мене...

А де?

В степу.

А хто ж знайшов?

Не знаю.

А коли?

Та Михайлик тільки похнюпився і, хоч як смикав нетерплячий Івашко, більш не сказав нічого.

По-правді, він нічого гаразд і не знав про себе, хоч інколи здавалось йому, що пам’ятає.

То виділася мати, молода, білява. Носить його по дворі, кута квітчастою хусткою, забавля, щоб не плакав. А батько, високий, чубатий, цюка сокирою коло дровітні й приказує влад:

Ой гоп, ту-ту-ту!

Вари кашу круту!

Підсипай молочка,

Погодуй козачка!

І ще бабуня ввижалася — маленька, сива, в рябому очіпку: чисто така, як Івашкова.

А були вони чи ні — хто ж його знає.

Правдою було одне, що знайшли Михайлика немовлям, серед степу, в ковилі, як він уже ледве квилив з голоду й спеки.

Сто смертей чигало на нього, і всі обминули. Не спалило променями люте сонце, не нагледіли в ковилі круки та вовки, не затоптали копитами дикі коні, що табунами гасали по степу, шукаючи води й пасовиська.

Сталося так: їхали на Січ валкою чумаки, везли возами-мажами сіль, натрапили на кинуте дитя й забрали з собою. Дорогою ворожили над ним, вигрівали в кожухах, напували цілющими степовими зіллями, й доки приїхали на Січ, хлоп’я оклигало.

А там і названий батько знайшовся — одноокий кобзар Мехтод, чоловік не старий ще, та відлюдкуватий, небалакучий, тяжко покалічений колись у турецькій неволі.

Жив він самотою в хатці-мазанці на околиці Січі, про дітей, звісно, й гадки не мав ніколи, та як побачив сірооке хлоп’я, закутане в чорну, як смола, чумацьку сорочку, щось наче обірвалось йому в серці. І не хотів, а взяв малого на руки, незграбно торкнув пальцем за- мурзану щічку.

Ану, хлопці, давайте його мені. Якось-то воно буде...

І справді, як було, так було, але знайда ріс, мов з води. Мехтод і незчувся, як прикипів до нього серцем.

Ледве дійшов зросту Михайлик — став навчати його всього, що сам знав,— а був колись неабияким козарлюгою, доки не покалічила клята неволя. І з лука стріляти навчив Михайлика, і з мушкета, і шаблею орудувати не згірше — виміняв для нього на січовому гасан-базарі в знайомого купця-вірменина хтозна-як добуту невеличку хлоп’ячу шаблю.

Не дурно кажуть: не та мати, що породила, а та, що викохала. Дав би Мехтод і руку врубати задля свого годованця, хоч за звичай ледве озивався до нього словом. Зате вже співали вдвох! Вечорами козаки товпилися коло мазанки — послухати, як дзвінко виводить Михайлик у парі з названим батьком:

Та по гор ах свіги лежать,

По долинах маки цвітуть.

Та то ж не маки, то козаки,

То козаки у Крим ідуть...

А оце не дуже давно стрів Мехтод на базарі в Січі свого побратима Матвія, з котрим бідував колись на турецькій каторзі-галері та про котрого думав, що давно вже тліють його кістки як не на морському дні, то десь у кам’янистій землі між Кафою й Стамбулом.

Та живуща козацька кістка! Стільки муки прийняв Матвій, що на трьох стало б, а вижив — не зломився і додому повернувся разом з братчиками-січовиками, як вони років з п’ять тому вдарили на Кафу, спалили її дощенту й випустили на волю півсотні тисяч бранців.

На Січі Матвій не лишився, бо вже не здужав козакувати, а знайшов у рідному селі на Черкащині стару жінку й дочку з дітьми, підмовив з собою ще гурт сусідів, яким остогидло робити на пана, та й подався нищечком у степи на Дніпрові пороги, щоб хоч решту життя дожити біля сім’ї, на волі.

Там побудували собі втікачі хуторець-зимівник над балкою, прийняли в підсусіди ще десятків зо два таких самих бідолах, що втекли світ за очі від своїх панів, і стали хазяйнувати потроху.

Орали родючий масний чорнозем, що зроду-віку не знав плуга, сіяли жито, ячмінь, гречку. Розвели гурт здоровезних круторогих волів, отару довгорун- них овець, а над усе повикохували коней — баских степових гривунів, що могли без перепочинку скакати з ранку до ночі. Як уродить хліб, хуторяни разів зо два на рік возили його валкою на Січ, гнали коней, волів.

Так воно велося на всіх хуторах, розкиданих без ліку в запорізьких вольностях-степах, в усіх козацьких слободах понад правим і лівим берегом Дніпра, понад Бугом, Самарою, Оріллю, Інгулом, Інгульцем та понад іншими великими й малими степовими річками, де лише селилися та бралися до господарювання втікачі з панської неволі, що їх на Січі прозивали ко- заками-гречкосіями, бо вони й козакували — ходили в походи разом з усім запорізьким товариством і хліборобили — годували Січ.

Траплялося, правда, й так, що дехто з хуторян, на диво сусідам, починав через декілька років багатіти не згірш од якого шляхтича і вже тримав десятків зо три наймитів, які за харчі та за сорочку з шароварами на рік засівали йому неміряні лани, випасали тисячні гурти худоби, ловили на продаж рибу, що аж кишіла в річках та озерах.

У багатія й хата була добра — дубова, а не глиняна, й світлиця обвішана килимами, і чималий горщик золотих дукатів заритий у відомій йому одному схованці: в очеретах над річкою або під кущем терну в байраці.

В зимівнику над балкою таких достатків не водилося. Але хто приїздив чи приходив — нікому не було відмови: і в хату пускали, й пригощали всім, що є, аби тільки крикнув тричі «пугу!» під ворітьми — дав знак, що він — козак з Великого Лугу: такий був у ті давні роки січовий запорізький звичай.

Відколи стрів побратима, став і Мехтод приїздити до нього з Михайликом, бо запримітив, що хлопець горнеться до чужого тепла та й з Івашком заприятелював одразу. Оце й тепер приїхали й загостювалися, хоч Мехтод кожного вечора бурчав, що треба вертати додому.

Стривай, Михайле! — схопився раптом Іваш- ко.— Чого-то собаки гавкають? 0, чуєш, як валують! Чи, бува, не напав хто в степу на череду?

Схопивсь і Михайлик. Тепер і він почув, як десь далеко захлинаються-гавкають люті степові пси-вов- чуки, що їх завжди з десяток стерегло хутірську череду й табун, на підмогу чабанам, озброєним важкими гирлигами, а дехто й луком чи мушкетом* бо в степу завжди можна було сподіватись розбійницького нападу.