Повісті і оповідання - Пригара Марія - Страница 10

Мов один, загукали з радощів січовики, забувши про небезпеку.

Полетіли козацькі шапки вгору.

Усміхнувся і Хведір, блиснув очима, махнув своїм рукою.

Але тут підвівся в стременах одноокий турецький кіннотник,— він стежив за герцем, хижо шкірячи зуби. І ту ж мить свиснув у повітрі кинджал, вгородивсь отаману в груди...

Не встиг джура й метнутися — підхопити. Мовчки впав козак на втоптану копитами траву.

І загуло, застогнало в плавнях, мов заклекотіли разом усі дніпрові вири. Вже не вгадаєш, де козаки, де турки,— кинулись одні на одних, не тямлячи себе, зіткнулися, зійшлись навмируЩе.

А вгорі лопотить крильми вороння, поналітавши звідусюди, кружляє, мов підхоплене бурею чорне лис- тя, спускається нижче й нижче — дожидає, коли-то скінчиться січа.

Недовго й дожидало. Ще трохи — і впала тиша на березі.

Усіх поклала покотом смерть, склепила уста й очі, вгамувала навіки.

Блукають бойовищем осиротілі коні, сумно іржуть, обнюхують полеглих — чи не озветься господар. Але де там! Тільки вороння важко здіймається з-під копит та шумить Дніпро, здійма хвилі на бурю.

А хто там лежить горілиць на піску, пустивши чуба на воду? Плескотить хвиля, обхлюпує молоде лице. Ще й вус не засіявся над пухкими вустами... То Ярема. То джура Ярема.

Де не взявся білогривий кінь, хилить голову, диха

в лице, як не скаже: «Вставай, хлопче! Не чуєш? Я ж тут!»

І раптом застогнав Ярема, ворухнув рукою. Ось уже й підводиться, хапаючись за кінську гриву, роздивляється навкруги каламутним зором. Ні крові на ньому, ні ран — лише синя смуга на лобі: хтось ударив по голові ручкою ятагана. Онде й уламок на піску валяється: видно, зломив турок у бою гартоване лезо...

Заверта Ярема назад, іде бойовищем, нахиляється над козаками, заглядає кожному в обличчя. Десь тут упав його отаман з кинджалом у грудях... Де ж він?

Не відстає від Яреми білогривий кінь, гне лебедину шию, придивляється вологими очима — теж шукає.

І раптом заіржав тривожно, рушив до гіллястого явора, де між купою тіл щось червоніло. Підбіг і Ярема до явора. Отаман! Лежить, розкинувши руки, з кинджалом у грудях, і кров закипіла на пошматованім жупані. А очі розплющені, незгаслі, й груди ледве здіймаються. Дихає! Живий!

Батьку отамане* — припав Ярема.— Батечку!

Ширше розплющились очі, ворухнулися побілілі губи.

Ярема... Не вбитий?

Ні! Ні! — заквапився хлопець.— Тільки по голові ятаганом зацідили. Вже й не болить зовсім!

Ледь осміхнувся отаман, заплющив очі. І раптом жах охопив Ярему.

Батечку! Водиці вам?.. Ось кинджал цей... Дайте я витягну.

Не розплющивши очей, Хведір хитнув головою.

Не чіпай... кинджал... умру зразу... А водиці... дай...

Метнувся Ярема.

Ковтнув Хведір води.

Яремо! — шепнув.— Нахилися ближче! Хто з наших живий?

Не чути нікого. Усіх побито.

Коли умру, їдь шукай наших. Приведи сюди — нехай Доховають, пом’януть. Вони за Січ загинули, за товариство. Чуєш?

Чую...

Ярема кусав губи, стискав кулаки — не витримав: схлипнув і припав до землі головою.

Отаманові заклекотіло в грудях. Він шепотів ледве чутно, мов крізь сон:

Нахилися... Важко мені... вмирати... безрідному... один ти в мене був... Хотів я, щоб козаком став...

Батечку...— схлипнув хлопець.— Голубчику!

Тихо... не встигну я... Білогривий тут? Не бачу.

Тут, осьдечки...

Білогривого собі забери. На ньому, в тороках, жупан мій червоний... Вдягни, хай я подивлюся. Шаблю припни до пояса й пищаль за плече. Сядь у сідло... який з тебе козак буде?

Ще він не скінчив, а Ярема, за сльозами не бачачи світу, вже вдягався, застібався тремтячими пальцями. Припнув шаблю, сів у сідло.

Щасливий усміх торкнув білі губи.

Проїдь трохи. Поверни коня! Тільки вусів... немає... а так... запорожець. Гляди — шануйся... старих слухай.

І змовк, збираючи сили.

На чортомлицькому Дніприщі[1] я казана в очеретах закопав... з сріблом... у поході добув... Там каменюку червону покладено... для признаки... Сто ступнів од розбитого дуба... в ліву руку... Чи знайдеш?

Знайду.

Роздай братчикам... у курені...

Шепіт тихшав, ніби згасав...

Побачиш козаків, уклонися... Перше... отаманові... тоді війську... Скажи...

А що сказати — того й не доказав.

їде Ярема плавнями, січовиків шукає. Тихо ступа під ним білогривий кінь, понуривши голову: він і сам знає дорогу.

Коли це заіржав кінь, нашорошив вуха — щось чує. Скочив Ярема з сідла — припав вухом до землі: десь далеко чути тупіт.

їдьмо, коню, назустріч. Може ж, то наші...

Так і є... Тільки виїхали в степ, щось зачорніло

вдалині, наче хмара!

Вийшов хлопець на пагорок, придивився з-під долоні. Свої! Це ж січове військо вертає з Криму — десь воно там орду било.

Вже видко попереду хорунжого з червоною корогвою, а за ним кошового на білому огирі. їде, роздивляється навкруги.

Далеко розтяглися козацькі полки, затопили степ, як повінь.

Мабуть, поталанило в поході, гримить пісня, полохає птаство з трави.

Торкнув Ярема коня стременами, поскакав назустріч. Трохи не доїхав, скинув шапку, вклонився, як навчено,— спершу кошовому, потім усьому запорозькому війську.

Здоров, хлопче! — мовив кошовий, глянувши з-під сивих брів.— А ти ж чий будеш?

А це, батьку, із Стебліївського куреня хлопець, курінного Хведора Безрідного джура! — похопився молодий козак з обв’язаною головою, котрий їхав зразу ж за кошовим на гнідому татарському коні- бахматі.

Он як! А чого ж це ти, хлопче, в червоний жупан убрався та й козакуєш? Може, вбив свого отамана, забрав і коня, й зброю?

Ні, батьку, не вбивав я свого отамана! Його турки вбили...

І розказав усе, як було.

Полетіла звістка з уст до уст. І змовкла пісня, похилилися чубаті голови.

Півсотні запорожців помчало в плавні слідом за Яремою.

Шаблями яму копали, приполами землю носили й насипали над Дніпром високу могилу. А зверху козацьку короговку поставили, щоб далеко було видко.

їде козак — шапку скине. Пройде кобзар — думу заспіває: лицарям на вічну славу!

З НЕВОЛІ

Тривожно шумить Чорне море край турецьких берегів. І вітру нема, а сунуть і сунуть на обрій білі баранці, наче десь хазяйновитий пастух гукає, кличе до себе їхні неслухняні отари.

Колишуться на хвилях утлі човни: де не глянь, шукають у морі щастя півголі турецькі рибалки. Та море неохоче ділиться свощ^добром. Риба ходить косяками: маєш доброго човна — запливай далі, виглядай косяк, закидай сіті, став перемета з гаками — може, й наб’єш човна рибою-баламутом та лобанем- кефаллю, витягнеш, як пощастить, гладкого осетра- виризуба чи лупооку білугу.

Але як човен не твій, а хазяйський, та ще й дірок у ньому стільки, як латок у тебе на шароварах,— тоді не дуже попливеш на глибочінь, будеш снувати коло берега.

І пливе над. морем сумна рибальська пісня: не вгадаєш, чи море стогне, чи квилять чайки, загубивши пташенят у хвилях.

Аж ось розітнулися вдалині глухі удари, сполохавши пісню. Гримнуть і примовкнуть, гримнуть і знову примовкнуть. Що за диво: чого це над морем б’ють тулумбаси?

Та рибалки глянули з-під долоні й одвернулися,— мабуть, нема тут великого дива. А калатання ближче* ближче... З-за скелястого мису випливає велика галера, прибрана, мов на свято.

Зелено-золотий оксамитовий намет, жовті й червоні стяги на щоглах: з усього видко, що їде галерою не- абихто,— пишніше судно є хіба в самого султана. Сім гармат вигляда з-за розмальованих облавків [2] — на морі всяк буває.

Отож і пливе красуня галера з усім бойовим припасом: є на ній і порох, і ядра для гармат, і мушкети, й луки. Є, звісно, добрі стрільці та меткі гармаші — про все подбав молодий Гусейн-ефенді, рушаючи з Трапезунда. Була галера батькова, а стала його: місяць тому раптово помер старий і залишив синові без ліку всякого добра — самих тільки маєтків п’ять чи шість — не об’їдеш і за тиждень. Та Гусейн не маєтки об’їздить, пливе в місто Гезльов на заручини.