Перламутрове порно - Карпа Ирена - Страница 5

— Гроші на лікування?

— Вже потім. А спершу на наркотики.

— Цікаво, чи платив він за секс. Зажди було цікаво, чи платять красиві люди за кохання. І чи були в нього чоловіки.

— Цього я тобі не скажу. Я не знаю. Знаю тільки, що боргів до біса. І що Джоді всі їх хоче повернути.

— Боже… Вона свята.

— А ще вона придумала лотерею.

— Га?

— Таку, з тестом на СНІД. Щоби кожен, хто пройде тестування, отримував картонку. Відтак серед власників тих карточок-номерків розігруються призи. Три головні — поїздка в Мекку, поїздка на концерт Емінема в Канаду чи поїздка на гру «Манчестер-Юнайтед».

— Ог-го. Серйозно.

— В неї брат на британському радіо працює. Насправді, вона знає купу знаменитостей. Якось навіть Роббі Вільямс затягував її до себе в готельний номер.

— А вона?

— Відмовилася. Каже, він був п'яний в дупу.

— Хи-хи. І все-таки, прикольно співіснують Мекка з Емінемом…

— Ну а що ж.

…

— А знаєш, його друзі до останнього не вірили — думали, гигочучи, що то Теґу робить черговий перформанс перед майбутньою виставкою.

— Уроди.

— Митці…

— Угу. Вони самі. Добре, старий, піду я…

— Давай. До речі, я тобі казав, хто саме вбив Теґу?

— Га? Тобто?

— Його фактично вбила Ласрі, улюблена собачка. Якась там собача інфекція, що її здорова людина просто не сприймає.

— От маєш тобі. І Джоді… залишить її в себе?

— Напевно, так. Принаймні, до того часу, як повернеться в Канаду. Везти собаку в літаку так складно… Купа карантинів і все таке.

Але я чомусь твердо знаю, що Джоді забере Ласрі з собою. Люди не так уже й легко розлучаються з живими частками минулого.

Жили собі були. Всілякі різні люди й дурнуваті тьотьки. «Люди п'ють, жінки танцюють» — так мій тато казав про одне якесь місцеве весілля. Він мав на увазі, що все, як завжди. Ну, зрештою, воно все так і є. Але.

Якось одного дня всі начебто закохані в мене чоловіки розповіли про мене своїм дружинам. Було то правдиво чи ні. ВІН розповів правдиво — я таки кохала його — але дружина не повірила. Тоді я скинула їй повідомлення такого змісту:

«Я повільно тягну його в яму. ми обоє почуваємося трагічно щасливими. За смертю приходить воскресіння, я порубаю його на шматки, а потім знову вдихну життя через рот. Він любить мій рот».

Тоді в неї й поселилася думка про моє вбивство.

А в нас поселилася думка про який-небудь хитровиїбаний шлюб. Скажімо, мій мен (байдуже, розлучиться він на той час зі своєю законною чи ні) одружується зі мною десь в іншій країні. Скажімо, в Белізі, бо в Белізі можна все. А тоді ще в іншій країні оформить шлюб із Анджеєм, нашим другом. А я вийду за Анджея на Україні — і батьки будуть раді — такий порядний хлопчик. І тоді буде все красивезно. «Почекайте, ми зайдемо до нашої дружини!» — казали би мої чоловіки. А я би теж щось таке: «Упс, чуваки, вибачайте, мушу зготувати курку кеш'ю, бо приїздять із відрядження хазбенди…» Анджей запевняв мого хлопця (на той час іще просто хлопця), що їм навіть не обов'язково вступати в гомосексуальні зв'язки для цієї афери, хоча в очах у Анджея читався сум.

Мене ж хапався сум тоді, коли я думала про покинуту десь там у Прекрасному Дальоко красуню-дружину:

— Може, приведемо її сюди? — я вже й не пам'ятаю, кому першому прийшла в голові ця думка.

— Та ні, вона мене вб'є, я думаю… — це вже точно я сказала. — Буде мене повільно таї спроваджувати, щодня потроху пацючої отрути в чай підсипатиме.

— Відстань, я вб'ю тебе, ти тормознута, відстань, забудь мене, насиплю яду тобі в чай… — заспівав Аскольд, бо дуже любив СКРЯБІНА, хоч і зовсім не був українцем. Ні, мій мучачо таки був винятковим.

— І що ж вона буде робити тут? — недовірливо спитала я. Дивно, чому в мене не виникало такого питання стосовно Анджея.

— Нічого, — знизав плечима потенційний полігамник.

— Вона не зможе… — засумнівалася я.

— Ні, це спочатку не зможе, — він солодко потягнувся на ліжку, — але в силу своєї недалекості й стремління вчитися, вона на все погодиться. І звикне.

— Ага, просто скажи, що виконає будь-яку команду. Наплодив у кобіти умовних рефлексів…

— Ні, вона не така. — О Боже, зараз знову почне розсусолювати, яка вона «дерзкая» і все таке. Як вона побила якусь ліваху на дискотеці і як трахалася з якоюсь маніячкою-гречанкою під кокаїном. А потім, коли я скажу: «Ну от, вона гаки мене закатрупить!», він почне казати, що дівчинка зовсім не чорна (енергетично), що вона цілком нормальна і все у неї давним-давно пройшло й минуло.

— Ех, контраверсійність ім'я твоє, хазбенд мій… — зітхаю я й починаю розповідати страшні й правдиві історії гіпівських часів.

— Крім поширення венеричного щастя і буму молодих мам, ні до чого ті колонії кохання не призвели. Хіба що лиш до нового витка Всесильної Депресії.

— Угу, — погоджується він.

— Але, зрештою, заради експерименту й нового досвіду в житті я би на це пішла.

— Ти би на багато чого пішла заради свого досвіду… — він криво посміхається, натякаючи на мій нещодавній стрибок у гречку. Хоча ніякого стрибка там і не було, йому подобається так вважати. Часами його мазохізм перемагає його любов до мене, і тоді він пакує мої речі.

Скажімо, поки я, п'яна в дупу, відвожу додому приятелів-геїв, він виходить із себе через те, що я безвідповідально взяла його машину і безвідповідально вірю, що на випадок ментів він мене по-любому визволить. От наглота я, нє?! Водійського посвідчення в мене, ясна річ, нема. Ну, тобто, є десь, але його ще треба знайти. Не кажучи вже про довіреність на цей розкішний мерседес. Мій любий взагалі мені недовіряє — має, вочевидь, на те підстави. Дико боїться оформляти на мене щонайменшу власність. Все на маму. Мама надійна, мама хороша, мама — єдиний його друг. Я дуже люблю його маму. Себе часами не люблю, а її завжди. Отож, поки п'яна я розвожу п'яних геїв по хатах, він запихає мої лахи в рюкзаки й валізи. Лахів неприємно багато. Я морщуся — моє перманентне відчуття бездомності ускладнюється наявністю баласту.

— Все, тут усі твої речі, — каже він. Обличчя навдивовижу бліде.

— Га? — не розумію я. Ба навіть переживаю шок. — це ж бо чого? Можна, я хоч і переночую тут?

— Ні, вали ночувати до своїх друзів. До геїв іди, до поетів… Іди. Зараз викличу таксі.

— А можна я па машині? — тиць-пиздиць і питаю я. Він трохи припухає від такої геть не романтичної наглості.

— Чому? — знову питаю я, щоби заповнив дурнувату паузу Мені й насправді страшно Він починає перелічувати свої образи «ти ставишся до мене, як до тупого предмета, як де кретина, а твої друзі сидять І вийобуються тут у мене вдома, показують, які вони мудрі й начитані!» (ааааа!!!! Я перебувала в такому темному канабісно-алкогольному отруєнні за тим столом, що запам'ятала хіба що наявність стола ), «ти не буваєш щирою», «ми ніби вдвох із тобою, але ти ніколи не поводишся так, ніби існую я!», «інтимні речі, про які нібито знаю тільки я, ти розказуєш геть усім — найлівішим своїм знайомим мальчікам і читачам твого грьобаного журналу!»

Я мовчу Не так від своєї мудрості чи стервозності Не так від того, що погоджуюся з ним — з образою номер один зовсім не погоджуюся більшість моїх «друзів» І в бук йому не вперлися — як від того, що в мене вже починаються вертольоти, й обертати в такому стані язиком стає все важче

— Гм… — видушую з себе в кінці кінців — то ти таки хоч, щоб я пішла… Ну чому ж? — кажись, іще раз питати — це вже явний перебір, а він, як відомо, горить.

— Того що в мені вже все перегоріло! -о, точно, горить — В мене до тебе вже нічого нема!!!

Аргумент вагомий. Мене від нього хнюпить. Іду й покірно мацаю ручки валіз зі своїми дахами Роблю поступальні рухи «Бурлакі на Волгє» до дверей. Тут він, ясна річ, кидається до мене, хапає за руки. І шепоче, що, звісно, ще на ніч я зможу залишитися.