Перламутрове порно - Карпа Ирена - Страница 19

— Цілком можливо, що справа тут у банальному зміщенні годин. Шрі Ланка живе на чотири години швидше за Україну — хто зна, може, для тебе це чотири роки.

— Може… — (я вже здатна лише та тупі короткі відповіді).

В голові непролазно застряг величезний срібно-корпусний настінний «Rоlех» із дванадцятою нуль-нуль на циферблаті. Цей дубайський-аеропортовий передвісник безподаткового шоппінгу російських та ін. споживачів мовчки відбив мою роковину. Він просто був першим, що я побачила на стіні, і першим, що подумало про мене. Хе-хе. Настало число. Відразу ж після тою мене змусили зняти черевики зі сталевими пластинками в носаках і обшукали. Копчені черевики. Незручні і шнуруються аж до колін. Фак. Зі злості попросила Аскольда купити мені на паспорт обкладинку Саудівської Аравії. Обов'язково з'їжджу з нею в Штати. Хоча вони там «Фаренгейта» не дивилися. Чого би тоді дружненько голосували за олігофрена? Хоча, може, пожаліли його просто.

— Це як із покемонами. Діти настільки заворожені тим, що хтось може бути примітивнішим за них самих, що не відходять від екранів. Кажуть, можна залишити дитину перед телевізором, а самому повіятись кудись на цілий день. Знайдеш її там, де й залишив. Те ж і з американцями. Якій нещасній целюлітній дупі не захочеться відчути себе справжнім супер-пупер розумником поряд із таким президентом?

— Угу, і Брітні Спірс сказала, що довіряє своєму лідеру, і що всі повинні довіряти своєму лідеру, бо він президент, і знає, що робити.

— Да…

— Шо — да? Це цитата була.

— Да.

— Да. А взагалі, при чому тут американці?

— Американці завжди при чомусь.

— Як і євреї, як і китайці…

— Як і москалі…

— Ну, не, москалі не завжди при чомусь.

— А українці завжди ні при чому.

— Не завжди. Згадай Оранжеву Революцію.

— Скільки можна її згадувати.

— До кінця.

А відтак ми з якогось дива затягуємо радісно: «Вlamе Саnаdа! Вlamе Саnаdаааа!» із улюбленого South Раrk-у.

…Величенька ігуана перебігає нам дорогу. Цікаво, чи мають ланкійці свої забобони стосовно того, в який бік із якого вона побіжить?

— Слєва направа — дєла прапала, справа налєва — дєла запєла.

Штучна ялинка в готелику на тлі справжніх пальм-магнолій-бла-бла-бла (ну, що поробиш, диференціюю я лише два ці види з усієї соковито-зеленої тропічної армії…) виглядає дещо дурнувато. Хоча ні — дурнувато виглядають пластикові пальми з гірляндами коло оболонських казино. А ця ялина, якось по-совковому прикрашена невпопадними кульками, виглядає просто вирізаною з листівки 89 року, яку ти слав своїй бабусі. Там іще такі твої поздоровлення корявим почерком.

З тераси готелику видно озеро і гору на тому кінці озера. А на тій горі видно білий високий дах і шпичку храму. Ще на терасі перебуває коричневий вентилятор і стара карта Шрі Ланки. Якби ця тераса була в Україні, я би точно знала, що карту спіздили в школі, а менеджер готелику — колишня вчителька географії.

Від катання на безресорному поіржавілому ровері, заморському відповіднику «України», страшенно болить дупа. Кожнісінький камінь і вибоїну нею прожито.

Попереду веселенько крутить педалі наш шестидоларовий гід (зазвичай у кінці екскурсії такі беруть 10), за ним щодуху навертаю я, а в кінці процесії струмочком жебонить украй зромантизований Аскольд, час від часу зупиняючись, аби сфотографувати який-небудь ні грама не нудний ставочок із водяними лініями (Аскольд твердо вірить, що це лотоси) чи білявий вершечок ступи.

Наша радість від того, що день проживання (готелик, сніданок, водій, бензин) на Шрі Ланці коштує всього-на-всього 19 баксів на людину, дещо компенсується потребою башлянь на кожному кроці. Залишив капці перед храмом — заплати жевжику, що крутитиметься тут, їх «охороняючи». Пришвендявся в музей — для іноземців спеціальний прайс, хочеш подивитися окремий вельми цінний об'єкт — будь ласкавий, залиши окремі гроші. Щоправда, гід робить вигляд, що здає тобі нички, де ти можеш щось урвати на шару… ну-ну. Ми ж знаємо, що вся та шара ввійде потім у його «ну, наскільки ви оцінюєте мою роботу?…»

Але все це до сраки. До сраки під зіркою Анурадха, що в сузір'ї Скорпіона. Древнє сакральне місто, що стояло столицею 1400 років, ростило в собі паросток дерева Бо — того самого, під яким Сіддхартха Гаутама зробився просвітленим, мало за корону сім колосальних дагоб, палаци і монастирі. А якось було не витримало навали південно-індійських завойовників, здалося і поволі заросло собі джунглями. Аж поки геть зовсім недавно, році в 1820-му, якийсь сіромаха англійський мисливець, що безсовісно стріляв по тих краях дичину, не взяв та й не приперся спиною до якоїсь бозна-звідки в джунглях взятою колони. Він її: шкряб-шкряб, а там же мармур!!! (Ну, не знаю я точно, з якого будматеріалу була та сама колона, і чи на колону він натикнувся взагалі… Просто «мармур» звучить кавалок шляхетніше).

Аскольд залипає на барельєф храму Сурумунія. На ньому — відомі на ввесь світ коханці -високий принц Салія і його любов із нижчої касти, що ніжно звернулася в нього на колінах. Легенда каже, що син короля заради свого ненормативного кохання послав під три чорти можливість помахати скіпетром. Ну і правильно, я би теж так зробила. Навіщо така дика суспільна відповідальність? Кохатися і приємніше, і корисніше. А ще тут викликали дощ. Цікаво, чи тутешні жерці кричали так само, як кричать гуцульські пастухи під Попом Іваном.

У мене не проходять шмарки. Родом вони із Москви — ідеального місця для хапання зарази. Шмарки і ровер — це романтично. Ви не пробували?

— Ввечері обов'язково приходьте до дерева Бо, — каже наш гід. — Зараз там купа туристів, а ввечері буде служба з барабанами і безплатним входом.

Я питаю його, чи можна торкатися до дерева Бо, і він бреше, що можна. Ми потрапляємо під дощ і ховаємося під смішною кольоровою парасолькою. Велосипеди скриплять, люди в хатинках посміхаються, черепахи медитують коло води, ЮНЕСКО неякісне реставрує дагоби, пиво подається в велетенських пляшках із левом на етикетці, рис із каррі смакує гостро, але гастрит буває не від нього, кокосове молоко тут висушує і продає у жовтих коробочках «Маggі», одяг продається страшний, як у наших районних центрах, жінки в сарі куди звабливіші ніж у пісному європейському одязі, чоловіки по-ідіотськи заправляють сорочки в штани й носять сандалі зі шкірзамінника, діти ходять до школи в сніжно-білій формі, авокадо теплі і стиглі, як щока когось, кого кохаєш і хочеш, життя аж ніяк НЕ лайно.

Вечір. Купа невидимих тварин і їхні голоси Служба в храмі дерева Бо. Солдати з дароносними подушечками в руках, на подушечках квіткові пелюстки. Війна на Шрі Ланці не припиняється от уже 25 років. Солдати співають молитви і ходять довкола храму. Вимовляють щось, що схоже нашому лохівському вухові на «Цар, цар, ца-а-ар…» Двоє музик екстатичне б'ють у барабани. Ми з Аскольдом за ними підглядаємо з-за рогу храму.

Можна доторкнутися, але не можна осягнути, — кажу я пошепки. Аскольд мене не чує.

— Ми надто тупі і надто молоді, — кажу я, — аби хоч на сантиметр по-справжньому заглибитися в їхні таїнства. А ті європейські «апологети» буддизму чи індуїзму, що довго й нудно ялозять поверхнею сакрального знання під виглядом його «осягнення», достойні хіба що щирого співчуття індуса найнижчої касти.

Дерево Бо огороджено трьома огорожами, за останньою з них стоїть служка (ні, то не напівбожевільний і не напівсвятий, він просто працює в цивільній поліції) і приймає дари від вірних. Жінки моляться над дзбаночками з водою, над пелюстками квітів. Співають, б'ють поклони, надовго залишаються перед зображеннями Будди та святих. Відтак передають ті дзбаночки служці, служка виливає ту воду (чи просто ставить їх — ми ж того не бачимо) під дерево Бо. — А до нього — ніяк? — з коров'ячими очками питаюся я в нашого водія Ніхала. Він поводиться геть якось по-батьківськи і по дружньому, і поки що я навіть не підозрюю, що все це лишень заради: «Ні… 30 доларів чайових -мало. Хоча би 50… Моя жінка… ресторан треба… діти подарунки… Га?!» А може й не «лишень», може «попри».