Фройд би плакав - Карпа Ирена - Страница 26

— Це місто дахів.

Кожен ресторанчик називав себе «The Best Roof Top Restaurant» [34] і обіцяв найкращу в місті панораму Тадж-Махалу. Можна було тихо чекати просвітлення, безкарно знімаючи людей у їхньому побуті, що провадили життєдіяльність ярусами нижче. Можна було мружити очі на білі кам'яниці зворушливо-прекрасного мавзолею, що набував рожевого відсвіту Alpen Gluhen [35] від променів передвечірнього сонця. Можна було їсти баранячий мозок-карі і хухати собі в рота від такого надміру спецій. Можна було, завмерши, спостерігати юну красуню на одному даху і красиву бабцю на іншому, як вони повагом вичісують чорні коси. Можна було гасати за всюдисущими мавпами, що крали в тебе зі столу апельсини, втікали на недосяжну висоту, а потім глузливо чухали яйця чи показували червоні дули..

Агра була казкою з грубої книжки «Казки народів світу», залапаної жирними після бутербродів з ковбасою дитячими пальцями.

— Знаєш, Х'ялмаре, — Марла гучно засмоктала півсклянки солоного лассі [36] через соломинку — деякі країни потрапляють у наш культурний резонанс, а деякі — ні… Штампи Індії у свідомості совкової дитини — за інших просто не розписуюся — звичайна річ. Приїхавши сюди, почуваєшся, ніби в бабці з дідом, просто в іншому обласному центрі, де ти був колись дуже давно, але все відчувається однаково знайомим і близьким.

— Тут не страшно посміхатися людям. А вони не бояться тебе.

Останній Марлин коментар значною мірою завдячував її новій хитрості в знімальній справі. Вона тепер запросто робила фотки кого завгодно і де завгодно, під виглядом того, що знімає просте відео вулиць Агри. Чомусь при «мимобіжній» відеозйомці люди встилаються куди менше, ніж при фіксовано-позованій фотозйомці. Воістину, DV-камера із флеш-картою — велетенське досягнення в психології людських комунікацій.

Марла спокійно знімала вуличних торговців спеціями в їх довгих халатах і коротких камізельках, дітлахів, що бігли зі школи, махаючи руками до чужинців і страшенно тішачись від свого зображення в дисплейчику цифровика, ровери, навантажені бідонами з оливою в дверних пройомах, стіни будинків 19-го століття з аркоподібними нішами, по-мистецькому запаскуджени-126 ми фресками «кока-коли», водяних биків та їхніх погоничів, що поверталися вузькими вуличками зі збору рису на полях…

Агра нагадувала розламаний стиглий гранат. Дивитися в її нутро з даху було так само заворожуюче, як дивитися згори на макет лялькового містечка і заздрити життю ляльок, які зовсім § ніякі не ляльки, а куди справжніші людські істоти, ніж ти сам. Пізніше, зо три місяці по тому в Києві, женучи проспектом Перемоги на гей-вечірку до приятеля, Марла думала, що всі образи, взяті з реальних місцин і речей, всі рефлексії на реальні події й емоції з часом прикро помішуються в одній-єдиній площині. Байдуже, в якій — у художньому тексті, двадцятибаксовій статті чи музиці, але завжди їм однаково бракує об'єму. Це навіть не барельєф, це так — замацаний різними фарбами шматок мішковини. інколи замацаний навіть дуже здібно, інколи — реально талановито, але в кожному разі літографія подій не равно події. Марла боялася, шо одного дня її життя може видатися їй самій чимось на кшталт стосів миль-ничних знимків, що їх насильно вам демонструють знайомі, припхавшись із Криму чи з іншого задроченого місця. На тих фотках -здебільшого вони самі в обнімку (є такий особливий вид обнімки для любительської фотографії) на тлі квіткових клумб, псевдоантич-них колон, пластикових статуйок левчиків-песиків-письливих хлопчиків, позолочених чи пофарбованих під мармур, заходів сонця та світанків (оооо, це особливий вид занудства — тупорилі пики, підсвічені фотообойним сяйвом) тощо тощо.

— Не приведи Господи…

Пізніше Марла сидітиме в київському ліжку, прислухаючись до обережних кроків наступниці-депресії, й думатиме, шо зараз вона б із задоволенням і захватом здерла з якої-небудь виставки те саме велетенське полотно з відбитками її життєвих плям і, загорнувшись у нього, як у незграбний плащ-намет, бігла би світ за очі куди-небудь у вітряне поле чи гірськими луками на волю, бігла би й кричала щосили, щодуху…

Втім, бажання бігти й волати в Марли виникало із дуже чіткою циклічністю.

— Якщо чесно напружити пам'ять, можеш згадати точнісінько такий самий стан у будь-якій країні й за будь-якого соціального статусу…

— Ну от бачиш! — відповідав їй Х'ялмар, Ілля чи ще хтось третій-четвертий-п'ятий.

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога-ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх — за ґратами.

В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств — уся лілово-позолочена, як кічові образки в гуцулів.

— Знаєш, Х'ялмаре, тут взагалі до біса схожого… Починаючи від цього смороду в автобусі, від немитих людських тіл і кислотного кольору реліквій, аж до рис облич… Гуцули пішли з Азії, цигани — десь теж із околиць Індії…

Х'ялмар упіввуха слухав пустотіле Марлине патякання, втикаючи в одну зі своїх вічних книг із тендеру, жорстокості й убивства прав Людини. Марла гортала величезну широкоформатну ілюстровану «Мітологію Індії».

— Дивися, і Вселенський потоп тут є, і ковчег… і богиня, що народжується з голови батька. Шлях героїв завжди схожий. Ти чуєш?

— Ага.

— Тобі це нафіг нецікаво. Гад паршивий.

— Марлочко, мені цікаво… — спробував було відірватися від книжки й обійняти її за плечі, але Марла випручалася й відразу забула, на що вона ображалася, її тепер займаїо щось кардинально інше. Марла слухала музику.

— Гм… Якшо в міжобласному розбеханому ЛАЗІ «Тернопіль — Срака-Мотика» з заїздом до Франківська грає почергово затягнута касета з записом Служби Божої й гака ж касета з «Голубі лєтят над нашей зонай», то що ми маємо тут? Знову дуже схоже.

— О, так. Цукровий поп — то вічна кара всіх народів.

— Та ні. Тут зовсім інше щось. Є щось зовсім невловиме в цьому циклічному завиванні співака й циклічному затягуванні плівки. Хоч і музика тут будується за іншими канонами, ніж європейська… Втім, саме тому її й не так жахливо гидко слухати. Дратує ж бо тільки те, до чого ти сам потенційно причетний.

На цих словах сухошкірий дідок з отакееенними нігтями на босих ногах смачно втоптався у Марлині речі, приперті до її колін. Слідом за ним товста кобіта, що нестерпно тхнула рибою, зробила те ж саме. Марла промовчала.

— Однак вони не тицяються в тебе органами — це не може не тішити, — зітхнувши, підсумувала вона.

Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально-національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди — здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя-здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань-звірянь-дзвінків-розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з'ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник — це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…

— Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.

— Відразу видно країну буддистів, — Х'ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн-тично.