Фройд би плакав - Карпа Ирена - Страница 14

Коханець як символ

«…А повертання до вмерлих кохань, — писала Марла в листі До знайомого, що парився через розрив із дівчиною, — як правило, ілюзорні. 1 ліпше хай ті кохання постійно живуть у нашій уяві, аніж знову й знову помирають у ріал-таймі. Тримайся. Твоя Марла». Вона відіслала цього листа, відправила в редакцію свіжу статтю і, нарешті, подумала, що життя — не лайно. Х'ялмар із Делі писав антисанітарні листи про всюдисущих блощиць, комарів, мишей і щурів: «Одна фінська дівчинка тут тиждень жила, йдучи на компроміс із блощицями, але, коли до неї в ліжко заліз щур, вона вирішила змінити готель». Марла мацала себе за зими стопи і притуляла долоні до обличчя:

— Прекрасна ж тут осінь. В середніх широтах.

І знову їй в уяві постала вчорашня стіна туману над Черкаським водосховищем.

— Таке чорно-біле фото. Шотландія без червоного вітрила. — (То про знимку Х'ялмара, на якій лише присутність червоної цяточки у сірому морі засвідчувала кольоровість фото). Вчора, переїжджаючи через дамбу, Марлі хотілося просочитися крізь шибку маршрутки, стекти в туманну воду і повільно плисти аж до тих корчуватих рудих островків, що визирали мокро з-під молочно-туманної шапки. Марлі здавалося, що нічого красивішого і більш хвилюючого вона у своєму житті не бачила.

— Плисти в тумані… Через усі вже змертвілі кохання, — вголос сказала Марла

— Мнє зєркала нє відна! — гримнув на неї водій. Марла відлипла від лобового скла і випрямилася на сидінні. Поклацавши трохи кнопками телефону, набираючи переклад пісні, котру планувалося пустити в розкрутку, Марла знову втупилася у вікно. Вода скінчилася й почався ліс. Такий самий хвилюючий і гуманний, як вода.

— Відчуваю тебе дуже гостро… — вже про себе мовила Марла. Слова ті адресуватися її колишньому (а чи колишньому? — вона тепер не була певна) коханню. Хлопчику-однолітку, відображенню самої Марли, трохи потойбічному і шизанутому, страшенно глибокому й проблематичному, важкому і, попри всю його ерудованість, неможливому до спілкування, а придатному лише і для мовчання і затяжних розлук. То був Марлин коханець-як-символ, Вічний Жид її перекрученого й заплутаного Внутрішнього, легка й незначуща згадка світлого і вдалого Зовнішнього.

— Дивно, чому я знову повертаюсь до думок про тебе. Я ж люблю Х'ялмара. Він мій чоловік. Ба навіть кохаю його. Більше за життя. А ти? Тебе я, видно, кохаю більше, ніж те життя ненавиджу…

Інакше Марла не могла. Два місяці тому, виїхавши до Південно-Східної Азії й розпрощавшись із останнім істеричним молокососом-коханцем, вона дала собі слово вже ніколи (ніколи!) не зраджувати того, з ким збиралася провести решту життя — Х'ялмара. Вона періодично втрачала себе, прагнучи якнайповніше забутися в ньому, вона переставала творити, сповзаючи до найпростіших потреб і кайфуючи від їх задоволення. Тепер Марла ніби пробудилася. і це пробудження якось дивно було схожим на засинання. Як і раніше, вона свідомо не збиралася зраджувати Х'ялмара — Ті коханець-символ викликав у неї що завгодно, тільки не плотські бажання, реальний секс міг би все брутально зруйнувати.

Ні, це кохання, до якого тільки дотикаються. Якщо вхопитися за нього і застрибнути в саму його суть, як у кишку чи сміттєпровідну руру — тебе просто вирве. Все перетвориться на кухонну нудоту (маю на увазі не готування їжі, а куріння на кухні ' довгі затяжні паузи в розмові). Все станс болючим обдумуванням планів на вихідні і підрахунком грошей на те, чи стане винайняти будиночок в Карпатах. Усе знову зробиться ретельним обмірковуванням того, що ми робимо в сексі не так і чому в мене все сухо, а кінчаю я, тільки тупо надивившись фільмів й сценами кривавих зґвалтувань чи начитавшись книжок Єшкілєва…

На згадці про Єшкілєва Марла написала йому sms з анонсуванням своєї тимчасової репатріації. Єшкілєв не відповів.

— А чи доходить все це — пес його знає… — Марлин телефон явно мав занадто розкішні технічні параметри для такої розсшяної особи. Марла заплющила очі і відкинулася на спинку крісла.

Відразу їй під повіками замерехтіла темно-синя картинка (улюблений колір коханця-символа). Темна кімната, велике дзеркал навпроти ліжка, двоє людей у тому дзеркалі нестримно кохають ся — чоловік позаду жінки, стоячи на колінах, вигинає її, при тискаючи до себе, пестить їй груди, дивлячись на відображення Жінка закинула голову, але очей не закрила — вона любить власне тіло і з задоволенням спостерігає, як те тіло кохається. Чоловік попри власну красу, до свого тіла ставиться цілком прохолодно милується лише тілом жінки. Він знову й знову гладить їй округлі груди, пружний живіт, вигини стегон, він божеволіє від оксамитової шкіри, він кохає її не як символ, а як єдину справжню реальність, без якої його життя — лише набір розпорядків, дат і часу на квитках. Жінка думає лише про власну сексуальність у цьому темно-синьому дзеркалі, чоловік думає про смерть, що має прийти до нього в 24 роки. Тобто, через шість років. Жінка каже, що він дурний, але думка про смерть коханця додає їй пристрасті і от уже вона кінчає, уявляючи, як сама вбиває це тепле тіло, як здригаються його сильні м'язи, як тонка цівка крові сповзає із кутика вуст йому па шию і як вона ту кров злизує, а потім лежить біля коханця-символа, аж поки він не зникне зовсім. Саме так, він має зникнути зовсім, а не просто захолонути і задубіти. Тоді би жінка встала, одяглася і теж розчинилася. А одяг на ній був би з того самого туману…

Маршрутка зупинилася — зупинив дорожній патруль. Марла виплюснулася зі згадок про події чотирьохрічної давності.

— Перший курс, порожній гуртожиток… ну і скільки це мене ще переслідуватиме?

Марла не знала, що вона скаже цій людині при наступній зустрічі. А зустріч наближалася — Марла сама подзвонила йому і повідомила про свій приїзд. Він нічого не знав про Х'ялмара, і Марла мусила змінити ситуацію. Вона не могла залишити все так, як було — чим далі, тим частіше розв'язок проблеми вимагався від неї у снах, у наркотичних (алкогольних) видіннях, у простих розмірковуваннях на тему «Яку ще хуйню я не скінчила?» тощо.

— Ну невже він ні про що не здогадується? Ну яким би робом взяла і сама собі поїхала у сраку світу? (Добре, що не чує цього Х'ялмар…) Все як завжди — знають усі, крім нього. Може, взагалі розказати йому про всі мої зради? Скільки їх було, тих коханців у темпорері-папках? Десять? П'ятнадцять? Один нікчемніший від іншого. Музи, бляха, недоскубані…

В якийсь момент тієї круговерті швидкоплинних стосунків (швидкоплинність жодним чином не заважала «серйозності, глибині й неповторності» кожного зв'язку) Марла збагнула, що спустошується. Так, ніби вона має у власності величезний коштовний спадок, частину якого віддає кожному новому коханцю. Відтак той пускає коштовності в рух, отримує з них відсотки і підіймається вгору, а Марла, знудившись бавитися з ним, чекає іншого, щоб і його наділити скарбом, а потім усе повторюється.

— Так, ніби розбазарюєш власну удачу, чи що… Харизматичність якась ніби їм переходить.

Отож було вирішено все припинити. Марла кохала Х'ялмара. В цім їй навіть не треба було себе переконувати. Х'ялмар був надто гарним, надто розумним, надто сексуальним і надто хвилюючим, щоб його не кохати. Марла постійно боялася втратити його — а яка може бути надійніша запорука втримання закоханої людини, як не страх утрати об'єкту її кохання? Марла все це усвідомлювала. Вона з усіх сил звела колишні «площини почуттів» докупи, в одну площину, і тепер сама, як велетенський тюлень на крижині, лежала на тій площині, сподіваючись захистити її від нового розшарування. Тепер уже вона не була впевнена у бодай найменшому результаті своїх намагань: площина, крижина, монолітне Марлине кохання всупереч усьому мало відображення самого себе у воді, на якій воно плавало. і лише по тій воді, як по натягнутому на п'яльця полотні, Марла могла вишивати всі ті заготовлені орнаменти з назвами «Нове життя», «Постійність», «Гармонія в коханні».

— Раз тільки гак воно й можливо, значить, так воно цікавіше… — зітхнула Марла, вже вкотре намагаючись відігнати від