Bitches Get Everything - Карпа Ирена - Страница 2

Тож легше розповідати, як воно виглядало в кадрі, а потім вже перелізати на власні відчуття… Так, певне, робить кожен режисер, такий заміс із плоті й крові, з того, що виставляєш перед глядачем, і того, від чого ладен померти сам.

Майстерня художника. Якась напівлегальна квартира у напівзруйнованому столітньому будинку. Нікому не можна казати, до кого ти йдеш і на який поверх. І особливо не можна казати цього після восьмої – ніколи після восьмої! Лункі сходи і старі сині двері, що, здається, мали б завалитися від найменшого поштовху. Вам би страшно було за такими спати: весь час увижалося б, що от-от якась зла і незнайома сила прорве своїми пазурами дірку і ковзне досередини, просочиться в шпарки або тихо вийде голою жінкою з однієї із сотень картин. Наблизиться до вашого ліжка і стане над вашою головою просто в темряві, дихаючи вогким теплим подихом. Із пащеки в неї тхнутиме. Дочекається, поки ви самі прокинетеся. Ви не встигнете закричати, не ввімкнете світло, вона тихо-тихо візьме вас за руку й заведе до себе в картину.

Але облишмо. Такого інтро і близько нема в моєму фільмі, це я так, аби ви зрозуміли настрій. Хоча, насправді, я й сама його не розумію до кінця. Тому, либонь, і не змогла його відтворити на екрані. Тільки от про це ніхто, крім вас, не знатиме.

Нагорі майстерня художника. Внизу злі консьєржки, і ти почуваєшся нелеґалом-панком, навіть заробляючи пристойні гроші. Колись одна подруга мала необережність мені сказати: «Навіть заробляючи десять тисяч на місяць, ти знайдеш причини почуватися нещасною». Ну і що таке десять тисяч у порівнянні з гострим, еротично звабливим, ниючим в самій твоїй середині почуттям нещастя? Щастя тупе і статичне. Нещастя рухається саме і змушує рухатися тебе. Отже, подружка й сама не знала, яку цінну ідейку мені підкинула. Десять тисяч – це шоста частина мого колишнього авта. Почуття нещастя – половина мого теперішнього життя. І не вкладайте у слова «нещастя» і «життя» цей довбаний common sense.

Мій маленький, мій хлопчику, mein lieber Junge Daflish – мене збуджує вже саме твоє ім'я, твоя клейкувата юність, що стікає моїм тілом і долонями. Якби ж ти знав. А ти знаєш лише те, що я тебе не кохаю, бо нікого ніколи не кохаю, але ж, вважаєш ти, не можу я отак просто геть нікого не кохати – значить, щось від тебе приховую. Однак ти єдина істота, від кого я нічого не приховую. Принаймні так мені здається.

Актори сліпі, їх треба за ручку вводити в цей мій довбаний брудний потік свідомості. Вода з акриловою фарбою, нічого особливого. Ванна – старе корито й один умивальник. Все заляпане тією ж фарбою. Щойно закінчилося чи то шоу, чи то студійна сесія? Молода гола жінка з гарним тілом. Прикрита абияк шматою, що служить драпіровкою в натюрмортах, нею ж витирають сперму випадкові коханки художника чи миють підлогу – однаково все мистецтво. Жінка тримає шмату двома пальцями, обережно. Жінку вимащено білою матовою фарбою. Де-не-де та фарба заскорузла, стягує шкіру, робить їй боляче. З крана гаряча вода не тече. Нагріто з десяток чайників. Художник задоволений роботою. Його асистентка пропонує жінці допомогти змити фарбу. Та хитає головою і кличе за собою хлопчика, котрий був прийшов із нею і тинявся назирці по майстерні. Цілком зріла натурниця і зовсім юний «я-ще-не-знаю-хто-я». Хлопчик закоханий у неї, це бринить в кожному порусі його довгих вій, у тривожному погляді, і це додає її жорстокості виправдання. Він несе за нею

чайник до ванної, воду тут розводять у великій пластмасовій мийниці. Хлопчик причиняє двері. Жінка ступає через край брудно-кольорової ванни. Тепер вона вже вся у колись емальованому кориті. Ніби у лоні великої злої квітки. Ніби у тимчасовій владі хлопчика. Чи, радше, він у її владі, бо те, що в цій квітці, мусить з'їсти його, і він про це знає. І сумно й серйозно йде назустріч своїй загибелі. Вона розвертається лицем до нього. Заплющує очі. Він зачерпує скляної банкою теплої води і ллє їй на голову. Акрилове молоко струменить її обличчям, шиєю, грудьми, животом, стікає і скапує вниз.

– Допоможи мені, – глухо звучить її голос.

Він дуже спокійно торкається її волосся, починає змивати з нього фарбу. Довго й обережно. Любов до дорогих машин. Ретельно. Ніжно. Вона тихо посміхається. Обполіскує собі вуха, шию, груди. Розвертається спиною:

– Тут.

Його долоні ніжно рухаються по шкірі її шиї, спини, талії. Він лише змиває фарбу. Вона повертається знову обличчям, піднімає руки, каже:

– Давай, вимий всюди, де залишилося, я ж нічого не бачу.

Навмисне не відриває від нього очей. А він навмисне все робить довго і ретельно. Ось її груди, такі нереальні під цими ручаями води, якісь наче не плотські, а по той бік дзеркала. Він тре їй соски, фарба з них злізає не так легко, вони тверднуть, у ванній не тепло…

Ой, вибачте, мені тут хтось дзвонить. Роздуплилися, курва. Два тижні в цій дірі – і ні тобі сигналу, ні букви. OK, почекайте.

– Мгм, так, Тріша.

– …

– Ні, цього недостатньо.

– …?

– Недостатньо.

– …?!

– Hi.

– …!!!

– Тому що ти – тупа вівця. А партнер твій козлик.

Бляді. Скуз мі май френч, це я про роботодавців. Принаймні їм хотілося б такими себе називати. В роті у мене гіркий присмак, і залишається він там геть після всього: пива, кавунів, суміші яблучного соку з крижаною мінералкою. Вже й не знаю, що робити. Я не люблю, коли моє тіло – зовні чи зсередини – викидає такі коники. Я люблю виходити з пляшкою пива на балкон берлінської квартири мого приятеля і тішитися тим, що нікому немає діла до того, що я без майки. Я можу купити собі смаженої картоплі, навалити в тарілку кетчупу, голосно чавкати, вимазувати в кетчуп пику, ненароком розливати з балкона пиво й уявляти мій портретний кадр збоку – автентичний White Trash [4]. Тріша майже Треша. Яка різниця?

Страшним є те, що жодної речі на світі я не люблю дуже сильно. Раніше он відтягувалася від дико смердючого ханкезе [5], що полежав деньок-другий на сонечку. Жити без нього не могла. А от тепер – байдуже. Взагалі, знаєте, є чудовий спосіб боротися з надлишковою любов'ю чи залежністю від речей: МАТИ ЇХ ОДНОГО ДНЯ ЗАНАДТО. Натриматися, начудуватися, наїстися чи накохатися так, щоб аж нудило. Повірте – все як рукою зніме. І не скоро вам захочеться повернутися до цієї колишньої речі «А» знову.

Говорячи про пункт «А», відразу ж згадую про точку «С». Вибачте, я вам ще й про неї трохи попатякаю, перш ніж повернуся до перерваної еротичної сцени в ванній – а ви ж бо лише заради неї ще тут, зі мною, правда? Так от, точка «С» (не плутати з точкою «G», хоча вона теж нічо'). Мені вона приснилася в англійській транслітерації і лексичному підлізанні до неї. Ну, наскільки там можна мою англійську вважати англійською. Я раптово прогнулася з завислою на язику сентенцією про те, що:

Кожна людина обов'язково мусить мати свою омріяну точку «С» до якої вона тягнеться, волочиться і йде. А коли вже доходить, то мусить обов'язково проапґрейдити свої мрії і переставити точку далі. Інакше вся система деградує і нічого, крім форматування її хард-диска, цій людині не допоможе.

Ну, ясна річ, оригінальна сентенція зі сну була лаконічнішою. Однаково дивно, звідки у моїй образотворчій голові вигулькують комп'ютерні алюзії. Але це не важливо. Головне, щоб ви мене зрозуміли. Ви, а не хтось інший. На інших мені начхати.

00:00:00:02

Учора була на якомусь геть нудному перформансі. Відкриття виставки… ммм… а – «Невро-Треш». Типу, тьотька (ну, не зовсім тьотька, років так на 7 за мене старша) працює в напрямку «Невротичний Реалізм». Ха-ха! Така класика жанру – велетенські портрети лисих людей, великі кольорові мазки, різані об'єми. Все в ліпших традиціях випускників-відмінників художньої академії. Типово, одне слово. Для відповідності духові «невротичного реалізму», якщо вони вже так це називають, роботам бракувало лише двох речей: реалізму і неврозу. Бо якось не зачіпали ні її мальовидла, ні напіводягнені закривавлені ляльки з пап'є-маше, які мали просто шкіру замість очей. Зазвичай відсутність очей – найстрашніше, що може бути в такому образі, а тут ці манекени, обклеєні в когось відстриженим волоссям, скидалися просто на черстві булочки, викинуті на смітник, що поряд із перукарнею. Сам ґалерист виглядав мені куди цікавішим, ніж те, що він виставив у своїй галереї. Уже принаймні тому, що був дуже схожим на одного вчителя баяна з часів мого дитинства у школі мистецтв. Мені тоді його чомусь було дуже шкода, бо його білявий синок вчився зі мною на паралелі в художці. Якийсь такий Папа Карло, їй-богу. Цікаво, чи є якийсь зв'язок між Папою Карло і Фридою Кало. Мабуть, таки є, якщо думки про них з'являються у Східному Берліні…