50 хвилин трави - Карпа Ирена - Страница 7

Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та ще й пика рельєфною стала. То я, певно, кураги шарової переїла. Біда і геть фотографів… Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться — лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм… Дивись, як хочеш. Аби лиш це не перетворилось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи… так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш крім тебе в ньому нікого не було…

П. С. в мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаєш про це?

Може, тут доцільно вжити слова на кшталт “парапсихологія” чи “метафізика”? А потім — “гостра шизофренія”. Це вже коли я досить чітко почую її голос в себе в голові. Знов моя зашкарубла друг-я-концепція. Але Боже збав мене казати такі слова при ньому (не-Дані). Його це страшенно роздратує і він скаже: “Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту — кому потрібні ці понти”. Клятий невротик”.

Зате Даня добре розумів сенс кожного слова. Інколи навіть на відміну від Євки, котра й дійсно частенько просто “рисувалась” мудрими словами, не дочитавши якогось матеріалу. Так було легше вчитися, так найчастіше й будується успішне навчання в університеті… Цікаво, чи вміла Євка робити хоч ще щось, окрім СЛІВ?

— Ну чому то я мовчу? — (Данині слова півторарічної давності). — Просто дуже люблю слухати тебе. Дивитись, як ти міняєшся, як за місяць-два маєш вже зовсім інші погляди… Просто люблю тебе пізнавати. В тебе все так швидко…

І Євка, знизавши плечима, продовжувала варнякати на глобальні теми. Таким чином діалоги відбувались дуже рідко.

А потім Дані не бувало так довго… Євка дзвонила йому в Те Місто щовечора, виводячи з себе Данину маму, в якої за кілометр від Євки починалась алергія наперебій із серцевими нападами. Шкода, що безрезультатно…

Євка плакала і ходила з напухлими губами. Ходила з плямистим обличчям і страшними очима. А Даня надсилав їй листи, що пахли яблуками. Все, як у Прохаська. Лиш колір яблук, може, трохи інший. Зовсім трохи:

Такий— от сірий смуток, і вовки-сіроманці виють ночами. Мабуть, на осінь. Завтра візьму свою мофу і піду їх в ліс стріляти. Лляти якщо не буде. Або буде.

Мені тут не вистачає чогось веселого і кольорового. І теплого. Бо тут холодно і кожен ранок мерзнуть пальці на ногах. Тому довго й здивовано дивишся на градусник в тіні, і бачиш, що температура чомусь не “около 0 С”. не вистачає міста Л. (насправді, про Л. Я згадав щойно, але відчуття, ніби думав весь час), і багатьох червоних дахів (цікаво, дахи дійсно були червоними?), і вузенької вулички під вікнами… можливо, в минулому житті я був дитям катакомб. Або каналізацій.

Та мені тут взагалі нудно і до хєра чого не вистачає. А насправді все через тебе, бо якщо б ти була поруч (тобто, разом), така дурня мені би в голову не лізла. Лізла би зовсім інша дурня.

Насправді, ноги починають мерзнути ще вночі, і тому довго не вдається заснути — аж до самого ранку, коли температура мала б бути 0 С. А ранком треба брати мофу і йти полювати в лісі на вовків. Бо телевізор не працює, а час сказився, і дві години проминають повільніше за сім днів, що проходять куди скоріше, ніж один. Але я про це, здається, говорив. Про осінню меланхолію — велику, як Монсерат Кабальє, і, напевно, таку ж липучу.

…

пробач, Сонечко, за невдалий лист, і нічого іншого я не напишу зараз. Все це погано тхне. Я про те, коли намагаєшся переконати себе чи іншого, що справи чудово, але кожне слово — це непомітний плювок всередину. Він з часом починає нестерпно смердіти.

… (Щиро, я би не радив дочитувати до кінця цю сторінку)

…

Якось у збудженому стані уявився лабіринт. Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри — вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися — зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.

Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент — мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою…

Це все бридко те що я роблю склавши цей аркуш вчетверо і поклавши до конверта. Для кого буде приємно, засунувши туди руку, виявити, що вона вся в гівні.

…репетую, як навіжений флагелант про свої гріхи.

… порвати це все на дрантя…

… заспокоююсь.

… сподіваюся, мій спокій не від того, що в когось зіпсується настрій на кілька хвилин.

… і єпитимія (треба якось проводити час). І ще мені приснилось, що я тебе втратив. Якось незрозуміло. І місяць геть-чисто новий.

Я не годен позбавитися думок про тебе. Але це небезпечно: я боюся тобою насититись.

Сервус. Цілую твою ніжну шкірку.

Ось так. Євка читала ті листи в метро. Читала з таким страшним обличчям, що люди ледь не вступали їй місця. Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки залишились там, де й були — світ косив під константу, вдаючи, що нічого не змінилось.

“… Якщо не фокусувати зір на його фотці, він починає бавити своїм обличчям…” — Євка болюче примружувала й розкривала очі. — “Ага, стає навіть трохи страшно: диви, які очиська. І так темні, а тут ще й починають провалюватися…” Ось уже вони стали такими глибокими дірками, що пропалили книжку на 600 сторінок (де та фотка з ними була закладкою), пропалили Євці коліна, пропалили товсте крісло і паркет. “Починається, мабуть, пожежа: СО2 і засинання. Хоча як — усе разом?” Євка сфокусувала зір назад (тобто, просто сфокусувала) і закрила книжку. “Там випав сніг. Даня сказав, що потрапив у бурю. Він тоді саме висів (летів? сунувся? ) на канатній дорозі в Ворохті. Певно, з ним була ще пляшка коньяку і друг Коля з Дніпропетровська…” А Євка в той час ловила сніг всередині себе. “Це як сніжить у телевізорі,” — сказала вона киплячому чайнику. — “І в облом перемикати на інший канал”. Стрибки температури тіла, шкала градусника, перегони температури з тіла в тіло. Перегони. “Ставлю 200 у.о. на номер 8”.