Пафос - Ешкилев Владимир - Страница 16

— Дійсно, біда… — зітхає Папертюк.

— Це той старій циган з Майзлів, — впевнено визначає Єрульчак.— Мені лікарка з їхньої дільниці казала, що довкола його хати за два роки повмирало семеро сусідів. Від раку, інсультів. А один горопаха повісився.

— Немає теперка твердих отців, як от були у часи Шептицького, ексерцистів! — присуджує, хрумкаючи крекерами, Папертюк.— Всі сатанисти обходили наш край десятою дорогою…

— А мольфари, — нагадує Корват.

— А що мольфари? Це ж не зайди були, а ворожбити, вкорінені у Карпатах з діда-прадіда. Вони там сиділи собі тихо, навіть деяким людям добро робили. Нащадки наших українських жерців.

Роман Теодорович звертається до Корвата: — Зробили ми першу коректу твоєї повістини.

— Дякую Вам…

— Почекай ще дякувати, — здоровань піднімає широку долоню. — Не все в твоєму творі є зрозумілим. Мені, принаймні.

Він витягає з шафи теку з рукописами. Папертюк наливає у стаканчик пиво і каже:

— Я хочу зробити велику ікону для консисторії, — він показує на приперту до стіни стару дошку, що її Корват бачив У сквері, — і освятити її у отців-студитів у Посіцькому скиті.

— А що буде за образ? — цікавиться Литвин.

— Угодника Пантелеймона.

— То добра, потрібна, духовна справа, — згоджується Роман Теодорович, розгортаючи рукопис повісті. — Я так розумію, що це має бути історична оповідка про козацьку Добу? Ти тут, приміром, пишеш, — він показує Корватові відповідну сторінку, — про Збаразьку баталію…

— Знали б ті козарлюги, що їх пообписують разом зі всьою требухатиною, бляха! — нервово шкіриться Папертюк, обтираючи зволожене пивом підборіддя.

— Чекай, Павле Івановичу! — головний редактор суворо дивиться на художника. — Це серйозна справа. Ми не є якийсь самвидав, адже кожне наше нове число прочитують, і дуже уважно прочитують, в обласній держадміністрації. Мусимо бути на відповідному рівні фаховості. І жодної партикулярної безвідповідальності…

— Перепрошую, шановне панство, але ж моя повість, — перериває Корват, — формалізована, дійсно, яко історична оповідка про битви під Збаражем і Зборовим. Але…

— А ти у самому Збаражі коли-небудь бував? — цікавиться редактор.

— Не доводилося.

— Треба тобі поїхати. Мусиш, то письмакові як закон, знати місцину, про яку пишеш. Подихати збаразьким повітрям. То обов'язково. Там величезні підзамкові печери. їх тепер спелеологи повідкривали. Мій небіж там два сезони був з експедицією, знайшов золотий дукат з портретом Ракоція і стару козацьку порохівницю із срібними медальйонами. Йому тепер за ту порохівницю канадійський мільйонер дає дві тисячі долярів.

— Щось забагато, — похитує головою Литвин.

— Забагато? Чоловіче! Краєзнавці вважають, що то порохівниця реєстрового полковника.

Литвин посміхається.

— Даруйте, але для того типу оповідальності, котрий я сповідую, — пояснює Корват, — обставини і перебіг самих історичних подій є другорядними текстовими преференціями…

— Як другорядними? — дивується Папертюк. — А що ж тоді головне?

— «Преференціями», кажеш? Сповідуєш? — з притиском перепитує Роман Теодорович. — Ну то зрозуміло. Не дивись на ім'я від наймення його… Сьогочасній молоді наша історія нецікава. Хіба що яко тло для їхніх модернізмів. Що їм Гекуба! То ми з вами дбаємо про втишення народного болю, про правдиву, зрощену з власних ґрунтів, духовність, вишуковуємо порохівниці, дошки для угідників Божих… А вони нас за рогулів мають… Чи не так щось кажу, Стасю?

— На то вони й молоді. Нехай собі експериментують. — Литвин обмацує Папертюкову дошку. — Столітній дуб! Ось де сила вічна…

Роман Теодорович далі гортає рукопис:

— А назва повісті? «Море Ясности». До чого це «море» тут пришпандорене?

— Назва контекстуальна. — Корват зауважує, що рукопис рясно покреслено. — Вона не стосується сюжетного наративу.

— Але слова які розумні! — Папертюк знімає зі столу порожню пляшку. — «Наративу»!

— Ну ми це все розуміємо. Не таке вже ми й село далеке бурячкове, як декому б хтілося… Ой б'хтілося!… а нема! Тільки от замість чужинецького «наратив» ми говоримо «оповідальність». Але ж, щодо назви: не може такого бути, щоби у творі не було жадної причепки до його назви. Нехай там що, але вже така модернізація є неприпустимою… А цей твій «китаєць Чунь»? Він до чого тут? Що то у тебе за персонаж? Чи в Україні у сімнадцятому столітті мешкали якісь китайці?

— У старі часи багато було в нас китайців, — підтримує Корвата старий Литвин. — Коли був я ще малим, до війни, вони у Житомирі гас продавали. Ході-ході… Зранку прокинешся, а вони вже фірою приїхали під вікна, кричать: «Кєлісін! Кєлісін!» Вони «р» не вимовляли… Вулицями, пам'ятаю, китайчата бігали.

— То ж вже у двадцятому столітті, — не відступає від свого Роман Теодорович. — А в часи Богданові? Звідки?

— З Ордою прийшли, — каже Корват.

— Добре, — Роман Теодорович перевертає сторінку Рукопису. — А цей персонаж — Ґермаго. Що за масон незрозумілий? Ім'я дивне. Непрояснене.

— Тлумачення цього імені, — прояснює Корват, — потребує розуміння імен і назв, котрі сконструйовані у міфономінативній розмірності. Можливі різні способи його Деконструкції. Ґермаго — від «Ґермоген», наприклад. Або ід німецького Ьегг Ма§оп. Також середньогрецький суфікс «-аго» був популярним для слов'янських словоутворень у Середньовіччі. В рукописах зустрічається, зокрема, давньоруський епонім Константинополя — Седмихолмаго. Себто: той, що стоїть на семи горах.

— Читач то все має знати? — дивується Папертюк. — То хіба на всю Україну три професори зрозуміють. А народ?

— Що їм Гекуба! — скрушно констатує Роман Теодорович. — То ж він'єтки, мудрагелія, схоластика викладацька, книжність. Справжня література ж дещо іншого… Але, що тепер казати. Авреоля народницького служіння вважається перевченою нашою молоддю за кумедну.

— Вона вважалась кумедною ще Домонтовичем, — нахабніє Корват.

— То найлегше: сховати свою бездуховність за мертвий авторитет. За надгробок страждальця. — Головний редактор закриває рукопис. — Русизми всі я тобі виправив, всі ці твої «між іншим» та «саме краще». Відмінкові закінчення так само. Налагоджено. Але мене все ж таки турбує загальний, я б сказав — духовно-філософський, бік твору. Все ж таки йдеться не про що-небудь там, а про славетну козацьку баталію, про граничне оприявлення духу звитяжництва, про діамантовий кіш геройських душ, більш не воскреслий в нашій історії. І мені цього небайдуже.