Феміністка - Кононович Леонід - Страница 7

На сидінні задзеленчав коморковий телефон.

— Ну? — поспитав я, притискаючи слухавку до вуха.

— Це я! — обізвався на тому боці шеф. — Ти з чергування?

— Ну… можна сказати й так!

— Результати?

Я понуро мовчав.

— Це був чоловік з маскою на обличчі! — нарешті сказав я сухим, протокольним тоном. — Він вимкнув світло у всенькому будинку, спустився по линві з даху й перерізав гільйотиною віконні ґрати. Я намагався його затримати, але ця тварюка садонула мене під дихало й ушилася геть.

Все це прозвучало настільки дико, що мені зробилося не по собі.

— Й що ж він шукав у кабінеті? — спокійно поспитався шеф.

— Грабіжник намагався відімкнути сейф! — буркнув я, пильнуючи за дорогою. — Звичайно, ми не дали йому цього зробити…

Скількись часу Мурат нічого не казав.

— Ти будеш зустрічатися з клієнтом?

— Та певно! Треба ж звітувати…

— Гадаю, вона відмовиться від наших послуг… — замислено сказав шеф. — Одне слово, звітуй — і відразу ж до мене! Треба поговорити.

— Угу! — буркнув я.

Попереду була зупинка тролейбусів. Кинувши слухавку на сидіння, я зненацька уздрів, як від узбіччя з шаленим виском стартує якесь авто; я щосили навалився на гальма, пропускаючи його перед самісіньким радіатором, і тої ж таки миті червоний фольксваген, який ішов за мною сливе впритул, з брязкотом врізався у захисну решітку мого рейндж-ровера.

Машини обабіч обурено засигналили.

— Приїхали! — буркнув я, вилазячи надвір. Фольксваген зім'яв передок і потрощив фари. Решітка

трохи погнулася, але таки прийняла на себе удар, і джип зостався неушкодженим. Із фольксвагена вискочило двоє дівчат. Вони були в спортивних костюмах і шкірянках.

— Ну що, зайки, — сказав я насмішкувато, — порушуємо? За скільки права купили, зізнавайтеся!

Невисока білявка з твердим поглядом сплюнула мені під ноги.

— Во ездит казьол, да? — сказала вона подрузі. — Да здесь ремонта на целых две штуки, если не больше!

— Хрен там… больше! — озвалася друга. Тоді подивилася на мене, і я побачив, що їй років двадцять п'ять і в неї великі темні очі з крапинками й чорне волосся, зібране в хвоста на потилиці. — Гля, крутой какой-то!

— И цепура голдовая на шее! — докинула білявка, розглядаючи мене з ніг до голови, мов жеребця.

— И гайка есть… тоже голдовая! — здивовано констатувала чорнявка.

— Послухайте, кошечки… — почав було я.

— А ездить не умеет, уродина! — хором закінчили дівчата й подивилися одна на одну. — Поучим, что ли?

Я криво посміхнувся. Ситуація була нестандартною й розвивалася за якимсь безглуздим сценарієм — так, начеб усе це коїлося на сцені театру, а не посеред мокрого шосе, де раз-у-раз шугають забрьохані авта.

— Дєвочки… — лагідно сказав я. Білявка знову зміряла мене поглядом.

— Слышь, дядя! — процідила вона крізь зуби.

— Ну?

— Вон, гляди… птичка пролетела! — тицьнула вона пальцем угору.

Я мимохіть зиркнув туди й на якийсь мент утратив її з поля зору, а коли знову опустив погляд, то уздрів, як це ніжне створіння буквально летить на мене, виконуючи удар ногою з переворотом через голову. Ійя-я-я! — мов кішка, завищала її подруга і метнулася вперед, синхронно наносячи мені удар між ноги. Автоматика спрацювала й цього разу: ще не усвідомивши до ладу, що ж, власне, коїться, я блискавично поставив жорсткий блок, і білявочка підлетіла високо в повітря й, перевернувшись, гепнула в брудну снігову кашу коло узбіччя. Одночасно я ребром ступні блокував той випад, якого завдавала чорнявка, й підставленою долонею — удар в горлянку, званий в карате «дзьоб журавля», котрий ламає борлака й розриває дихальне горло. Чорнявка заверещала й відскочила, мов обпечена; сього ж менту її подруга зірвалася на ноги, й обидві кинулися на мене, мов богині помсти. Ні, сумовито думав я, блокуючи їхні удари, це не ті мрійливі створіння, котрі покликані приносити втіху, беззастережно віддаючись тобі душею й тілом, — це справжнісінькі стерви, та ще й навчені якимсь дурнем рукопашної! Обидві працювали так добре, що за якусь хвилину я навіть перейнявся до них повагою: їхні тіла були неначе з гуми, вони закручувалися в вузол і розпрямлялися мов пружини, руки й ноги розтинали простір, як мечі… але, звичайно, жодна з них так і не зуміла дістати мене бодай пальцем. Я відступав, присідав, ухилявся з лінії атаки і блокував удари, пильнуючи, щоб не скалічити якусь із цих істот, — аж за кілька хвилин побачив, що вони ухоркалися й насилу зводять подих.

— Дівчата, — гукнув я, відскакуючи вбік, — перекуріть! Розім'ялися — й досить на сьогодні… Давайте краще побалакаємо, га?

— С тобой нам не о чем говорить, казлина! — крикнула білявка, знову плигаючи вперед.

Я поставив такий блок, що вона гепнула на асфальт і поїхала по ньому спиною.

— Як це — «не о чем?» — поспитав я, спритно перекидаючи через голову її подругу. Та дригнула ногами й, пролетівши кілька метрів, шубовснула в калюжу. — Про любов давайте побалакаємо… про секс! Ви читали книжку «Первый поцелуй»?

Обидві схопилися на ноги й стали заходити з боків, ніби вовчиці. Обліплені грязюкою, з розпатланими кісьми, вони були сповнені нестримного бажання провалити мені голову.

— Зачекайте! — крикнув я, простягаючи руки долонями вгору. — Гей ти, стій! Ну ти… ти, білява! Он, подивися…

— Шо такое? — не втямила вона. Я тицьнув пальцем униз.

— Шо, шо… прокладка випала, от шо!

Вона здивовано зиркнула собі під ноги, а тоді підвела очі на мене й, уздрівши її лице, я заіржав, ніби коняка, — мало руками за живіт не вхопився, ото так!

— Да он еще издевается, падла! — обурено закричала чорнявка.

Білявка дивилася на мене, і її лице наливалося кров'ю.

— Ну, сука, — нарешті прошепотіла вона, — да я тебе щас дырку в голове сделаю!

Вона глибоко вдихнула повітря й просто-таки злетіла над асфальтом. Це був чудовий стрибок, якого не посоромився б навіть сенсей карате, — її тіло розпанахало простір, породжуючи балістичну хвилю, а коси майнули й стали сторч, ніби у валькірії. Я зустрів її простісінько на льоту, щосили відбиваючи вбік дуже добре виконане маваші гері, котре в однісінький мент вибило б усі мізки з моєї довбешки; поруч мигнув кулак, яким чорнявка хтіла зацідити мені в скроню; перевертаючись у повітрі, її подруга махнула рукою, й наче в сповільненій зйомці, я побачив, як з рукава її шкірянки випадає нунчака, як випрямляється шнур, котрим з'єднані палиці, як наближається до мене ця смертоносна зброя, ріжучи простір, мов блискавиця: ухиляючись із лінії атаки, я ступнув крок назад, по тому ще один, а тоді крутонувся на лівій нозі…

… й уперся спиною в своє авто. Нунчака здогнала мене; палиця черконула по шиї, але цього була доста, щоб я упав на коліна, а тоді поволі завалився набік, паралізований больовим шоком, який пронизав мене мов струм.

Подальший перебіг цієї дурнуватої ситуації згадується дуже невиразно. Пам'ятаю тільки, що це була професійна робота: ніяких ударів по голові, гамселили ногами й ціляли по печінці, в сонячне сплетіння й по нирках, причому з таким розрахунком, щоб назавжди травмувати ці органи. Все воно тривало хвилин із п'ять; авта захоплено сигналили, а юрма на зупинці бурхливо коментувала кожен удар. Во дают оторваться, стервы! — долинало до мене крізь глухе бухкання. Так его, так его, девочки! — вищав тонкий істеричний голос. Вот и тебе то же самое устрою, если не будешь выполнять супружеские обязанности! — казала якась фіфа своєму чоловікові… Врешті удари припинилися. Мене перевернули на спину. Я розплющив очі й побачив тяжке похмуре небо, а на його тлі — чорнявку, яка поволі наступала мені ногою на горло.

— Ты, — процідила вона крізь зуби, — падла! Я захарчав, хапаючи повітря.

— Слушай внимательно, паразит! Если ты еще раз полезешь в наши дела, то мы тебе яйца оторвем — и сожрать заставим… понял?

— Ка… кие дела? — насилу прохрипів я.

— Ты че, сука, шлангом прикидываешься? Ты че, кашалот, пургу здесь гонишь, э?! — Чорнявка навалилась ребром ступні на мою горлянку, і я відчув, що починаю пливти. — Те самые дела, в которые ты залез, казьол! Ты понял? Понял или нет, я спрашиваю?