Феміністка - Кононович Леонід - Страница 11

— Отже, — пахнувши сигарою, сказав Мурат, — справа ускладнюється… Твої міркування?

—Існують дві ворогуючі групи, — сказав я, випустивши кільце диму й замислено наглядаючи за тим, як воно пливе до відчиненої кватирки. — З одного боку, ця Леся зі своїм товариством, з другого — безіменна особа, й із нею якісь каратистки… дідько їх узяв би! Між ними існує якась ворожнеча чи конкуренція… Плюс оцей негр, який треться коло них!..

—І злодій, котрий невідомо що хтів знайти у сейфі… — докинув шеф.

— Ну, — сказав я, — Леся добре знає, що він там шукав! Вона знала й те, що він практично невловний, от і звернулася до «Тартару», як до фірми, де працюють суперпрофесіонали… Але завдання виявилося мені не по зубах!

— Коньяку жлуктиш багацько, бугаїно! — суворо сказав Урилов. — Розтовстів, от і перестав миші ловити…

— Може, й так! — відмахнувсь я від нього. — А якраз оця шантажистка й була зацікавлена в тому, щоб дізнатись, як буде організовано охорону… для того й було встановлено радіозакладку! Значить, грабіжник — її посланець. Коли ж пограбування провалилося, мене вистежили й для початку відлупцювали, щоб я не втручався у їхні справи. Одне слово, все це просто…

— Як основи термодинаміки! — закінчив Урилов.

—І навіть ще простіше! — махнув я рукою. — Нічого складного тут немає…

— Який план ти пропонуєш? — поспитався Мурат.

— Передовсім, — сказав я, випускаючи ще одне димове кільце, — потрібно взяти під контроль офіс цього товариства. Ми підключаємося до телефонної лінії й прослуховуємо всі розмови, контролюємо проходження інформації факсом, електронною поштою й за допомогою коморкового зв'язку. Окрема група буде відстежувати контакти Лесі поза офісом. Що ж до шантажистки, то тут буде все простіше: ми візьмемо під контроль Мацюцьку і врешті-решт дізнаємось, хто це її шантажує й для чого…

Мурат постукав пальцями по столу.

— От тільки невідомо, коли ж ця особа з'явиться… Тримати Мацюцьку під зовнішнім наглядом вийде задорого — це як мінімум троє оперативників, та ще й авто!..

— Значить, встановимо цей об'єкт через Лесю! На всяк випадок, я загадав зробити комп'ютерні портрети — й тієї шантажистки, і негра… — Я трохи подумав. — А мені, звичайно, треба взяти в розробку основний об'єкт. Оцю-от Лесю… Біографія, психологічний портрет, знайомства… Група стеження підкидатиме інформацію про її контакти, от і буде поле для діяльності!

Двері прочинилися, й у щілину зазирнув Пітон.

— Можна?

— Заходь, заходь… — відгукнувся Мурат. — Що в тебе? Пітон підійшов до столу й поклав переді мною два

комп'ютерні портрети.

— А та фігурка? — поспитав я.

— Робимо… — буркнув Пітон. — Хвилин за десять буде готово!

— До речі, як там наш таємний агент?

— Випила чаю з медом і попросила ще… Послухай, в якому дитсадку ти її вкрав?

— Вона вже повнолітня! — відмахнувсь я, розглядаючи фотороботи. Й до шефа: — Що в нас є на чорних іммігрантів?

— Геть нічогісінько… ми не збирали такої інформації. Ніхто й думати не міг, що вона згодиться.

— А де вони взагалі кучкуються, ті негри?

— Барабаш знає! — озвався Пітон. — Здається, він мав з ними якусь сутичку…

— О, — сказав я, вдаривши себе по лобі, — слухай… Дав би ти мені Барабаша на це діло, га! Удвох воно веселіше, та й на випадок чого завжди буде кому з тилу прикрити. А то він сидить тут у тебе сиднем і скоро мохом укриється…

— Зустрів я його якось у місті — йшов і на людей падав, такий був п'яний! — буркнув Урилов.

Мурат подумав і махнув рукою.

— Бери… дідько його взяв би! А то він уже допився до того, що з ведмедями на поєдинок стає…

— Як це? — не втямив Урилов.

— А просто, як же ж іще! Забрів напідпитку в міський звіринець, дивиться, — а там білий ведмідь у вольєрі! Ну, він огорожу переліз, рачки став і почав на того ведмедя гарчати… А ведмідь звівся на задні лапи й на Барабаша, звичайно… Ну й почали боротися!..

—І що ж? — з цікавістю поспитався Урилов.

— Насилу водометом їх розборонили, от що! За травми, котрих цей обревок завдав білому ведмедю, доведеться заплатити дві тисячі доларів… Міліції я вже дав на лапу, так справу обіцяли не порушувати. Ну, не придурок, от скажіть!

— Придурок натуральний! На що вже в нас у міліції придурки, — а таких нема! — Урилов підвівся й глибше натяг на голову свого червоного картуза. — В міністра сьогодні нарада, то я буду повзти… А ти працюй, коняко з яйцями! — Він заліз у скриньку й узяв жменю сигар. — Це я друзям своїм…

— Бери, бери… хіба шкода! — підбадьорливо сказав Мурат.

— Та візьми вже й ворогам заодно! — не стримавшись, буркнув я.

Урилов з підозрою глипнув на мене, тоді взяв ще з десяток сигар і став розпихати їх по кишенях мундира. Одна сигара вже геть нікуди не влазила, й він, подумавши, вкинув її за пазуху.

— Ну, — задоволено сказав він, — цього, мабуть, хвате… Як буде яка інформація, то скиньте мені по цьому самому… по емемему, коротше, скиньте!

— Як-як? — не втямив шеф.

— Ну, по тому… по мемелу… — Урилов затнувся. — Ото, що в комп'ютері сидить, ну!

— По емейлу? — здогадавсь я. — Електронною поштою?

— Ну, а по чому ж іще! — Урилов позвірів на лиці. — І який оце піддирас таких слів понавидумував, — ні вимовити, ні написати… убивать треба за такі слова! Я ото щоб спірвав його до рук, то зразу вгатив би носаком під дихало, а тоді повалив на землю…

— Та скинемо, скинемо… — урвав його шеф. — Ти нерви бережи, зрозумів?

— Ну, ото й скиньте, як буде що, а я поповз… А то як запізнюєшся, то міністр так матюкається, що аж надворі чутно!

Коли двері за ним зачинились, я підвівся з фотеля й ляснув Пітона по плечу.

— Ходімо, друже… Малюнок того талісману, мабуть, вже зробили, — так що я заберу свого таємного агента й теж поповзу в якомусь напрямку!..

— … а він тоді як не зареве — та на мене, бляха! Голова — мов казан, очі як денця фужерів, лапи як дрова… а пазуряки, ніби мої пальці, їй-право! Я стойку прийняв та як загилив його по черепу ногою, — один-нуль, коротше! Він тільки головою струснув і хап мене обома руками… Я йому тоді коліном по яйцях, н-на! Він тут і заревів, як скотина, лапами за яйця вхопився і давай по землі качатися. Качається і виє, мов собака, на місяць, качається і виє, гад такий проклятий…

Я дав Барабашеві щигля по загривку, й він аж підскочив од несподіванки.

— Привіт борцям із тваринним світом! Ти наче живий… і навіть не покусаний? А мені казали…

— Та, — знітився Барабаш, — трохи заробив лапою! Воно на спині, то не видно…

— А як же це ти дозволив себе подряпати?

— Та я ж хотів заламати йому лапу за спину… а він другою як морсне по плечу! Я його тоді — в глаз! Він як ревоне — й до мене! Я розвертаюся на лівій нозі, пропускаю його по прямій і ліктем по черепу як загилю — з усієї сили, поняв? У нього й кров носом бризнула! Але прудкий, скотиняка, і спритний мов кіт — як махонув рукою, то я насилу встиг блок поставити! Він тоді давай боковими гилити мене… я пірнаю під лікоть, виходжу в тил — і п'ятою по шиї! Він зарепетував, як людина, і давай кругами бігати по вольєру! А народу ж зібралося, — в долоні плещуть, пальцями показують, свистять…

Я постукав його по лобі.

— Йолопе ти, йолопе! Знайшов, з ким битися… з ведмедем! Не соромно, га?

— Чого б це, питається?!

— А того, — сказав я повчально, — що ведмедя зловили, посадили в клітку, їсти йому не дають… а тут прилазить отакий бритоголовий дебіл і починає гилити цю нещасну, зацьковану звірину руками й ногами! Ти краще Урилова відлупцював би, коли вже руки сверблять…

— Й не шкода йому, головне! — підтримала мене Цуци-чок. — Ні краплі совісті в людини немає! Ти піди в зоопарк та поглянь на тих звірів — всі вони сумні, вовна скуйовджена, сидять і дивляться з-за ґратів на тебе… Жаліти їх треба всіх, а не бити!

Барабаш зацьковано роззирався доокруж.

— Бідні вони… нещасні! А верблюдиця он як плюнула на мене!

— Так ти ж, мабуть, їй дулю скрутив? — докірливо поспиталася Цуцичок.