Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 6

— А раз все согласны, — значит, не фиг базарить, блин! — я погладив Більбонського по спині. — Плохая печенка, да? Знаю, знаю… человеческая лучше — да где же ее, в хрена, взять!

— Ні, — сказали мені вслід, — це все-таки нардеп… отой, що реформами керує! Тільки вуса збрив, а так — ну, тютілька в тютільку!

Я посміхнувся. Отакі комедії ми з Більбонським улаштовували на ринках разів з десять на рік, — і зразу ж довкола мене збирався натовп. Найдужче ж полюбляв я ролю народного депутата: робив розумне обличчя, просторікував про ринкові реформи та розбудову держави, розмовляв при цьому літературною мовою, — аж одного разу мене замалим не відлупцювала тичба голодних пенсіонерів!

— Садизм, — сказаз я Більбонському, — найліпший відпочинок! Ходімо, друже, далі…

Ззаду хтось штурхонув мене в спину. Я крутонувся, відбиваючи випад зап'ястям, — і просто перед собою вздрів бритий череп зі слідами численних шрамів. У крейдяному світлі ламп, котрі горіли під стелею рундука, він видавався синім, як боз.

— О, — радісно заревів я, розкриваючи обійми, — ебать мой лысый череп… кого я вижу! Череп, братуха, это ты?

— А какой же хрен! — радісно вигукнув Череп. — Какая же скотина здесь еще будет шататься, кроме как я? О, блин, и Барабаш здесь!

Ми з Барабашем посміхнулися. Череп — це був наш колега, ще з тих часів, коли ми працювали простими биками й займалися охороною кооперативів. З часом дороги розійшлися, й він пристав до групи такого собі Ломідзе, котрого всі прозивали просто Ломом.

— Ты че, шухер здесь наводишь?

— Да ты че, братан… буду я руки пачкать, блин! — Череп здивовано глянув на мене. — Для шухера же быки есть, ты че! Я же на повышение пошел — бригадиром пашу, поял?

— Ну, — встряв Барабаш, — это да! Это канешно… потому шо шо ж! Вот это — круто, ни хрена не скажешь!

— А нас вот выгнали, на хрен! — сказав я, притримуючи Більбонського за нашийник.

Череп широко посміхнувся, і його спотворена багряно-синя фізіономія розтяглася, немовби маска з пластиліну.

— Слыхали, братан… да вся братва на ушах стоит, блин! Ну ты учудил — стольких быков отметелить… Эт же ж надо — брусли[1] каким-то быть!

— Наехали, блин, — сказав я, дико посміхаючись, — беспредел начали творить… ну, я им, казлам,[2] и дал оторваться!

— Все нормально! — сказав Череп і глянув на мене уважніш. — Так ты типа безработный, да?

— А че?

— Да нам такие бойцы нужны, блин… И Барабаша тоже взяли бы! Ты как?

Я струснув головою.

— Не до этого мне, братуха… душа болит, понимаешь? Ведь пахал я на них как папа Карло… Разборки, охрана, базар какой или непонятка — все я! И вот… благодарность, на хрен!

— Да, болит душа! — підпрягся Барабаш і собі. — Лечим ее, лечим, — він показав здорову пляшку горілки, яку придбав на базарі, — а толку с гулькин хрен! Как не было толку, так и нет! Эт как дедушка Крылов писал когда-то:

Однажди Лебедь, Рак и Щука Устроили квартет: Поставили Мартышку раком, Ебут, ебут — а толку нет! Череп заіржав як коняка, — аж люди налякано сипонули од нас врізнобіч.

— Ну ты даешь! — ляснув він Барабаша по плечу. Й до мене: — Короче, братан… если шо, — приходи, э? Или на сотик мне звякни, слышь?

— Не знаю, браток, — покрутив я головою. — Ни хрена тебе не могу сказать… Одно знаю: душа болит… душа, врубаешься, или нет?

— Вот если вылечишь, так сразу и звякни! Идет?

— Об чем базар, братуха! — дико посміхнувсь я. — Как только, так и сразу… сам понимаешь!

Ми пройшли рядами і спинилися ще коло одного прилавка. Більбонський знову став на задні лапи й уважно оглянув м'ясо.

— Ну? — поспитав я його. Собайло подумав і коротко гавкнув.

— Батя, скоко эдо? — поспитав я чолов'ягу, молодшого від мене принаймні років на п'ять.

— Шо? — не втямив той. — Га?

— Ты че, не въезжаешь? — устряв Барабаш. — С мозгами, наверное, не дружишь? Ну эдо ж… усе эдо, слышь, да?

— Усьо? — перепитав чолов'яга.

— Канешно! Потому шо шо ж… Во, — показав Барабаш на Більбонського, — песика, блин, кормить нада! Песик голодный, кушать, блин, просит, э?

— Усьо… — сказав чолов'яга, неймовірно глипаючи то на мене, то на Барабаша, то на Більбонського, — ну… п'ятсот гривень!

— Берем? — поспитав я в Більбонського. Він ствердно гавкнув.

— Значит, берем, — сказав я, дістаючи з кишені грубу пачку грошей. — Возьми, батя… и грузи все сюда, блин… в сумку, на хрен! А ти, зверюга, — глянув я на собайла, — хавать будешь?

Більбонський потягся до м'яса.

— Ну так угощайся… какие проблемы, корефан! — я взяв шматок м'яса й підкинув угору. Більбонський тут же плигнув і, клацнувши зубами, проковтнув їдло. — Жри, жри, скотина… и еще вот, и еще, на хрен!

Довкруг знову став збиратися натовп.

— Поял, батя, как хавает! — дико посміхаючись, сказав я продавцеві. — Эдо прорва какая-то. в месяц пятьсот баксов на него трачу!

— Дак а нашо його годувать, оце такого обревка! — сказав чолов'яга, з острахом зиркаючи на Більбонського.

— Ну, — посміхнувсь я, по-блатному викривлюючи лице, — ты, батя, так не скажи! Эда тварь меня уже сто раз виручала… слышь, да! Эдо, слышь, — я знову посміхнувся, цього разу своєю коронною посмішкою, й побачив, як чолов'яга зблід, — захотели как-то двое крутых выставить меня на баксы! Ну, казлы, короче. Залезли ко мне в хату, блин, шоб захавать меня, когда из офиса приеду… а он их взял й урыл!

— Шо? — не втямив чолов'яга. — Де?

— Ну, замочил, короче! И, слышь, пока я приехал, так он, падлец, — я поплескав Більбонського по загривку, — одного казла успел сожрать, блин… Кишки ему выжрал, печенку схавал, на хрен… слышь, да!

Якась бабуня в юрмі перехрестилася.

— Да-а! — протягнув хтось за спиною.

— До чого ми дожилися! — буркнув огрядний дядько в кухвайці. — Собаки людей їдять… такого й після війни не було!

— И представляешь, батя, — я взяв сумку з м'ясом і повісив на плече, — теперь требует только человечину — и хоть ты лопни, на хрен! Вынь да положь, блин! А где я тебе возьму, — поторсав я Більбонського за вухо, — где, спрашивается? Вот мяска купили… будешь хавать, блин.

Ми вийшли з рундука, й Більбонський потяг мене убік.

— Ти що? — не втямив я.

Собайло підійшов до дядька, котрий стовбичив за прилавком, заставленим лотками яєць.

— А-а, — сказав я, — он воно що! По чім твої яйця, діду? Він глянув на мене й приплющив одне око.

— Це не мої.

— А чиї ж? — не втямив я.

— Курячі, от чиї!

— Ти диви! — вражено сказав Барабаш. — А ми думали — собачі!

— Скіки?

Я глянув на Більбонського. Він трохи подумав і гавкнув п'ять разів.

— П'ять десятків, — переклав я.

— Він у тебе дірехтор, — з повагою сказав дядько. — Накази дає й ці самі… ракумендації!

— Собака, — проголосив Барабаш, — ето человєк! Дядько незворушно кивнув.

— За харошого собаку, — проголосив він у свою чергу, — мона й жизь оддать!

Я відкрив рота, але не знайшов що сказати.

— Н-ну, — крутнув я головою, — з тобою, діду, на язики не позмагаєшся!..

Він знову приплющив одне око.

— Я, — сказав він мені, подаючи пакет, — на ринку вже десять год кантуюся, поняв? Усяких бачив: і блатних, і при-блатньонних, і нових руських, і демократів, — і кажна скотина щитає тебе дурнішим од себе. Кажна сволоч говорить з тобою, наче ти далі свого прилавка й світа не бачиш! Бо ти, мовляв, сидиш тута день при дні, — а вони в джипах да в беемвухах катаються…

— … да баб жарять! — вставив Барабаш і собі.

— Да за баб немає балачки! — махнув він рукою. — В мене своя баба єсть… хоч кажний день взувай, ще й мало їй буде! В грошах діло, от в чому! Вони ж думають, як у кого гроші — той і Бога за бороду вхопив! А не знають, придурки, одного…

— … шо Бог дивиться-дивиться, — а тоді як шарахне з неба по голові! — кинув я.

Дядько здивовано глипнув на мене.