Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 12

— Братан, я тебе должен! — сказав Хобот, приклавши руку до серця. — Ты меня выручил, рубишь? Эти казлы верняк замочили б нас… еще минута — и кранты! А стекло купим, это хреновина…

— Ни хрена себе хреновина! — вигукнув Барабаш. — Да на хрена мне такая струя! Нет, че за дела — еду себе, как порядочный оттянуться в кабаке, никого не трогаю. и попадаю в мочилово! Да на фиг мне все это надо, пойми!

— Братан, ты не въезжаешь! — озвався один з бойовиків. — Это Короля отморозки танк тебе изувечили!

— Ко… Короля?! — вигукнув Барабаш, озираючись. — Где они, пидарасы? Да я им сейчас фейсы буду чистить, блин! Я их сейчас на куски буду резать, уродов!

Хобот поклав йому руку на плече. Оддалі все це здавалося якимсь жаским фарсом: палаючі авта, що викидають у небо стовпи чорного диму, мокре асфальтове шосе, на якому танцюють відкиди цегельно-рудого полум'я, нудотний сопух смаленого людського м'яса — і кремезні постаті в спортивних костюмах і шкірянках наопашки, неначеб ці люди на хвилинку вибігли з квартири по цигарки.

— Да не вспапашивайся ты, братан! Ну че ты, в самом деле.

— Да че «не вспапашивайся»! — заревів Барабаш, вимахуючи руками. — Я их на счетчик поставлю, блин! Они у меня дерьмо будут хавать, казлы вонючие! Это стекло пятнадцать кусков стоит, понял!

Дурний-дурний, а хитрий, подумав я… добре грає свою ролю! Однак цю комедію треба закінчувати.

— Э братуха! — сказав я, вилазячи з-за джипа. — Какого хрена мы здесь торчим, слышь?

Барабаш озирнувся.

— Не понял юмора?

— Менты же сейчас нагрянут… ты че! Уходить надо, блин! Один з бойовиків раптом загилив себе по бритому черепу.

— Ебать мои веники… кого я вижу! Братан, это ты?

— Ну, я! Дальше?

— Да ты че, забыл? Не помнишь меня, да? — й до Хобота: Это же Кавказца человек… я еще у Алекса пахал, так его знаю!

— Группировка? — здивовано витріщивсь я на нього. Тоді дико заіржав і ляснув його по плечу. — Братуха, вот не ожидал!..

Групіровка обернувся до Хобота.

— Вот это дела! Слушай, бригадир, нам крупно повезло, что он здесь оказался!.. Это же боец — на все сто! И такой каратист… Брусли рядом с ним отдыхает!

— Погоняло? — глянув на мене Хобот.

— Оскар. А это — Барабаш! — показав я на Барабаша, котрий тут же грізно скорчив свою звірячу мармизу. — А че это у вас за разборки? Мы едем себе, едем…

— Да вы че, в натуре, не знаете? — здивувався Хобот. Я дико посміхнувся.

— Братан, да откуда же! Мы катим себе, как порядочные, в «Шинок», никого не трогаем… а тут вдруг какой-то урод киздячит нам из калаша в лобовое стекло! Ну, мы и вспапа-шились, как звери…

— Потому шо шо ж! Ведь это стекло пятьдесят кусков стоит! — знову встряв Барабаш. — Я этого Короля на уши поставлю, казла!..

— Да какие пятьдесят, братуха! — посміхнувсь я своєю коронною посмішкою. Й до Групіровки: — Так они мочилово хотели здесь устроить, что ли?

— Ну! — кивнув той. — Кизданули из «мухи» в первую тачку, а затем из трех стволов как накрыли… А у нас че, у нас макары, — против калашей не пляшут ни хрена! Я Хоботу и говорю: уходим, на хрен… замочат, блин, как мамонтов!

Я озирнувся.

— Да, братва. уходить надо — мусора, наверное, уже подъезжают! — і до Хобота: — Ладно, братан… как-нибудь встретимся! Шарик-то круглый, сам знаешь!

Він подав мені руку. Вона була здорова й тверда мов лопата.

— Держи кардан! Короче, я тебе должен, понял? Если че надо — так сразу! Идет?

— Об чем базар, братуха! — я знизав плечима. — Само собой вышло, как видишь.

З того боку шосе грюкали дверцята авт. Барабаш висадив прикладом рештки лобового шкла й заліз за кермо. Тоді глянув на мене.

— Ну й що?

— Все йде за планом, — я вмостився на задньому сидінні й затріснув дверцята. — Погнали!

— Куди?

— До Бені в лавку — сирі вареники їсти! — гаркнув я. — В автосервіс, куди ж іще… шкло ж треба вставляти, обревку!

Ми вже вертали з автосервісу, коли в кишені у мене задзеленчав комірковий телефон.

— Гало! Гало! А, це ти, братан… Ну, як справи? А… а, ти про наші справи, чи що? — («Хобот говорить», — звістив я Барабашеві, прикривши мікрофон долонею). — Та нічого, все о'кей! Так, без роботи… Викинули нас, к їдрьоній матері! Мєнтів одлупцював — от і опинився на вулиці. Мєнт, розумієш, людина, а я — ні! Одне слово, така вона селяві, як люблять казати французи… Селяві, кажу! Ну, фраза така є: життя — річ хрінова… це по-французькому! Роботу? Та як тобі сказати… Треба б, звичайно. Залежить од того, які гроші. У тебе? В бригаді? Ну, не знаю… Треба подумати. Добрі грошенята, кажеш? Навіть так?! А, це інша справа… Тоді згоден, звичайно. За братана відповідаю. Куди я, туди й він! Незгірш од мене, до речі. Боєць — на всі сто! Та ти ж сам бачив — звір, а не людина! На кого покажеш, того й мочить. Тільки вчасно зупинить треба, — бо як розбушується, так мочить всіх підряд… перехожих в тім числі! І навіть маленьких діток, уяви собі! — (Барабаш озирнувся й посваривсь на мене своїм здоровим кулацюрою). — Отакі справи… В спортзалі? Де це? А, знаю… двадцять четверта школа! Це навіть в кайф — розімнемось як слід. Ми ж пиячимо вже два тижні… скоро бєлка почне хапати, в натурі! Значить, завтра о десятій? Будемо.

Я сховав телефон у кишеню й подивився на Барабаша.

— Ти, обревку… слухай уважно!

— Шо? — не втямив Барабаш.

— Слухай, кажу! — гаркнув я. — Від сьогодні пити зав'язали, ясно?

— А якого це хріна?!

Я поважно надув щоки.

— Ми прийняті на роботу… в бригаду Хобота, як і передбачалося оперативним планом!

3

За вікном сірів похмурий убогий досвіток. Насилу відірвавши голову від подушки, я роззирнувся доокруж і побачив, що ліворуч од мене виглядає з-під ковдри кудлатий писок Більбонського, а по праву руч — оливково-жовта хвостяка Зоряни. Сама ж кімната у вбогих ранкових сутінках була, неначе якась бичовня: купи порожніх пляшок по кутках, недоїдки, розкидані долі, брудні подерті штори… На додачу до всього під батареєю щось жахливо хропло… ну як сапою по стінах, ото так!

— От же ж клятий Барабаш! — пробурмотів я, хапаючись за голову. Перед очима все пливло, а в роті немов би колгоспна свинарня ночувала. — Треба ж було так надудлитися. А все цей обревок: давай обмиємо та давай обмиємо… було б що обмивати — шиби до авта! Більбонський подивився на мене й гавкнув. Учора він вижлуктив цілісіньку миску «Мартеля», й тепер йому теж хтілося похмелитись.

— Переб'єшся! Хитрий ти дуже… — я сів на край ліжка й тут же схопився мов обпечений: піді мною шалено заборсалося щось живе! — А сказ на тебе… ще й анаконд повна квартира!

Зоряна вислизнула з-під ковдри й, ображено глипнувши на мене, поплазувала в куток. Більбонський глянув на неї й позіхнув.

— Позіхай, позіхай… — сказав я йому. — Як хлебтати коньяк, то перший, — а хазяїна від пітонів охороняти немає кому! Цікаво, що це за худобина хропе під батареєю?

Я підійшов до матраца, де лежало щось замотане в сіру солдатську ковдру, й загилив його носаком. Згорток заворушився, й з-під ковдри виткнулися здоровецькі брудні лапи. Ну певно ж, це був не хто інший як Барабаш!

— Ти, обревку… вставай! — хропіння ущухло, але реакція була нульовою. — Рота, підйом! Тривога!

Барабаш блискавично відкинув ковдру й, вихопивши з-під матраца автомат, зірвався на ноги. Скількись часу ми, кліпаючи очима, дивилися один на другого, мов два телепні, потім він допер, що й до чого, і розчаровано почухав свого волохатого живота.

— За такі жарти й кулю можна заробити! — буркнув він, укладаючись під батарею.

Я знову стусонув його носаком.

— Вставай, обревку! Вся країна вже на ногах: заводи гудуть, фабрики димлять, шахтарі видали на-гора перші сотні тонн вугілля, мартенівці вже третю плавку пустили… а ти хропеш, скот безрогий? — Барабаш не озивався, і я продовжував просторікувати, ходячи по кімнаті й натягуючи джинси та сорочку. — Дивися, щоб не було з тобою так, як з одним їздовим, котрий звався Куделя. Він теж полюбляв хильнути, й це врешті привело його до реченця. Якось цей Куделя так налиґався, що замість свого обійстя втрапив на колгоспну свинарню. Загороду він, либонь, переплутав із власною хатою, бо заліз туди й уклався спати разом зі свиньми. І що ж ти гадаєш? До ранку ці тварюки зжерли його геть. Ото тільки чоботи вдалося відшукати… ну, й ноги в чоботях. Так ті ноги й ховали з музикою та з попом…