Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід - Страница 3

— Значить, вони пильнували за нами… І вийшли на нього, як на одну з найслабших ланок у системі «Тартару».

— Ну, — сказав шеф, — не таку вже й слабку… щоб витягнути інформацію, їм довелося різати його на шматки!

— От же ж покидьки, га! — сказав я з несмаком. — Адже ж існують цивілізовані способи розв'язати язика… скополамін хоча б! Ні, треба калічити!..

Мурат мовчки дістав зі скриньки сигару, акуратно відрізав кінчик срібними ножицями й запалив.

— Так чи йнак, — сказав він, — а витік пішов з «Тартару». Відділ безпеки займається цією справою, але в них і без того справ по горло: Кучма призначив у міністерства нових людей, і тепер на нас знову починають наїжджати спецслужби… Крім того, виникають проблеми з конкурентами, зокрема, з корпорацією «Термінатор», яка відмовляється з нами співпрацювати… Одне слово, з'ясувати їм пощастило таке: Хреста викрали люди, котрі працюють на росіян.

— Хто? — поспитавсь я.

Мурат поліз у теку, котра лежала перед ним на столі.

— Десь тут був звіт відділу безпеки… А, він же ж в референтурі! Коротше, ситуація така: знайшлися свідки, котрі бачили, як Хреста було викрадено біля ресторану «Акрополь». Він сідав у своє авто, коли троє осіб, — таких собі зарізяк років по двадцять п'ятьтридцять, — вдерлися у салон і наставили на нього зброю. Після цього один з них сів за кермо, й авто відбуло в невідомому напрямку. Співробітник інформаційної фірми «Міст лтд», який спостерігав цю сцену, впізнав серед викрадачів такого собі Глобуса, — подвійного чи навіть потрійного агента, котрий свого часу працював і на ЦРУ, й на Моссад… а нині, за непідтвердженими даними, працює на СЗР.

— Звідки ж відомо, що він працює на росіян?

— З конфіденційних джерел.

— Я можу ними скористатися?

Мурат покрутив головою.

— Це випадкова інформація. Взагалі, якщо ти візьмешся за цю справу, то працювати тобі доведеться з мінімальною кількістю даних. Сливе нульовою. Ми не маємо жодних відомостей про діяльність росіян в Україні. «Тартар» просто не збирав такої інформації.

— Що ж, — буркнув я, — тепер доведеться збирати… Ти доручаєш мені розслідувати цей випадок?

Мурат зітхнув.

— Відділ безпеки все одно завалений роботою. Крім того, я вважаю, що кому ж як не тобі й розкручувати цю брудну історію!

— Та певно! — буркнув я. — Хто ж іще командував транспортом…

— Отот! Так що берися до роботи. По суті, треба діяти з далеким прицілом, — слідство має розкрити агентурну мережу Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації в Україні.

— Не було такого, щоб хтось замахнувся на «Тартар» і не поплатився за це головою! — сказав я. — Тим паче що загинули наші люди… Ну, а за Хреста я віддячу їм окремо!

Мурат пихнув сигарою.

— В цій справі, — сказав він, — існують і деякі політичні моменти… Можливо, наші спецслужби з огляду на ці моменти й не будуть тобі ставити перепон. Нещодавно якийсь вояка, з тих, що працюють в Грозному, нахвалявся по Радіо «Свобода», що це тільки початок. Мовляв, дамо лад у Чечні, — а тоді підемо на Крим. А то що ж виходить, — Крим у нас забрали, то ще заберуть і Чечню?!

— Нічого собі апетити!.. — здивувавсь я. — Хай зразу в Грозному справляться, — так само вони нахвалялися за десять днів покінчити з армією Джохара!

— Мы еще поработаем по полной схеме, — недобре посміхнувшись, процитував Мурат. — И никакие миротворцы в Москве нам не помешают!

— Хто це?.. — глянув я на нього.

— Заступник Грачова. — Шеф крутнув головою. — Кепсько ж вони знають чеченів, коли отаке кажуть!

Я посміхнувся. Мурат вже вісім років жив на Україні, навіть говорив понашому не згірш од мене, — а все ж зоставався чеченцем, таким, якими вони були, мабуть, ще років двісті тому, коли росіяни почали інтервенцію на Кавказ. Двоє отаких драбів я бачив на Антибільшовицькому конгресі народів минулого року, — здоровезні, по самісінькі очі оброслі цупкою чорною вовною, вони сиділи в президії як два вовки. Коли один з них сказав: «Нефть у нас есть. Хлеб у нас есть. И все у нас будет, если президентом у нас останется Джохар Дудаев», — то вся зала вибухнула оплесками.

— Старий, — засміявсь я, — мені відомо, чого варті чечени! Значить, справу доручено мені?

— Ти повинен її розкрутити, — кивнув шеф. — Другої кандидатури немає.

— Методи?

— Будьякі. В цій справі я даю тобі повну свободу дій.

— Люди, озброєння?

— Все, чого душа забажає. — Мурат посміхнувся. — Можеш використовувати весь потенціал «Тартару», — аж до бойової групи Дядька Пацюка!

– І водночас в цій справі немає жодної нитки, за котру можна було б вхопитися… — Я покрутив головою й став гасити сигару в попільничці. — Гарне завдання, нічого не скажеш!

— Жодної… крім Глобуса хіба що! — Мурат подивився на годинника. — Ну добре… до роботи! Як треба буде, то мобілізуємо тобі на допомогу всі сили.

Я підійшов до вішалки й зняв з гачка свою куртку.

— Звідки починатимеш?

— У мене свої джерела інформації, — відказав я, зашморгуючи аж під горло мідну блискавку. — Так само конфіденційні, між іншим!

ІІ

Сніг продовжував сіятися, й місто було білимбіле мов на різдвяній листівці. За шибами авто мигтіли бетонні опори ліхтарів, зростали й провалювалися десь убік червоні тролейбуси, розмазаним оранжевим зблиском спалахували помаранчі, котрі продавалися з лотків, — дивно було їхати по відкритій місцевості, котру можна завиграшки прострілювати з будьякої позиції, бачити спокійний колихкий рух юрми, котра котиться по хідниках… і заразом гостро й чітко усвідомлювати, що ти іще учора лежав на снігу, конвульсивно ковтаючи гар підбитого бетеера, а в повітрі прикро свистів безжальний меткий свинець!..

Я спинив авто коло телефонної будки. Тоді зайшов зайшов досередини й, щільно затріснувши двері, набрав номер.

— Алло? — сказав я. — Петя, это ты? Слышь, мне надо двести баксов, здесь привезли товар…

— Брось трубку! — гаркнули на тому кінці дроту.

Я задоволено покивав головою. Тоді заліз у авто й, притиснувши газ, прикро рвонув з місця.

Ще шість років тому, коли мене зняли з командос і призначили детективом для особливих доручень при штабквартирі «Тартару», я втямив, що епоха геніальних одинаків, інтелектуалів на зразок Шерлока Холмса, відійшла в минуле. Щоб орієнтуватися в кримінальному середовищі, оперативно отримувати інформацію про пересування, кількість і загальну ситуацію противника, потрібно мати цілу агентурну мережу, причому, в усіх сферах цього абсурдного суспільства, — од мистецьких угруповань до найгрубішої мафії. З роками інформацію стає отримувати легше, — розкрутивши з десяток кримінальних, а надто ж політичних справ, починаєш обростати зв'язками, знайомствами, здобуваєш популярність серед рекетирів, килерів і співробітників спецслужб, одні люди починають працювати на тебе, бо ти не скупий і добре платиш, інші знають, що до тебе можна буде звернутися за допомогою й ти не відмовиш, треті зобов'язані тобі, інколи навіть і життям, й ладні хоч зараз стати в пригоді. Що не кажіть, а світ, в якому мені доводиться працювати, в якомусь розумінні кращий від цивілізованого, мирного середовища — хоч справу й доводиться мати з жорстокими, аморальними людьми, але зате вони люди слова й зазвичай виконують свої обіцянки. Два роки тому я витяг з поважної халепи майора контррозвідки, якому загрожувала найвища міра покарання; коли справу було закрито за відсутністю складу злочину, він потис мені руку й сказав, що я можу звертатися до нього з будьякими — він ще й підкреслив: з будьякими! — проханнями по службі, й усі вони будуть виконані. Од тої пори він став для мене найціннішим джерелом інформації; звертавсь я до нього лише в нагальних випадках і якщо вже не міг здобути відомості іншими способами; виклик ми здійснювали по коду, й кожного разу міняли його, щоб не привертати увагу служб, які прослуховують його телефон. Цей чолов'яга й на мить не забував, що відомство, якому він роками служив вірою й правдою, хотіло підставити його винуватцем брудної афери, щоб вигородити впливових людей; і якби не втрутивсь я, такий собі чоловік з мафії, то він давно вже годував би хробаків на тюремному цвинтарі.