Я, зомбі - Кононович Леонід - Страница 4

А з села довелося забиратись під три чорти. Оце так, недвозначно й без зайвих церемоній, заявив мені батько: він якраз почав головувать у колгоспі, й з нього по зав'язку вистачало своїх конфліктів. В місті я, звісно, теж нікому не був потрібен, а на бетоновому заводі платили копійки, й жити з них не можна було ніяк. Люди добрі, все це було геть не таким, яким я його бачив у своїх напівбожевільних снах, — і навіть більш: воно було до того безрадісним, до того убогим і сірим, що просто руки опускалися! І якби не «Тартар», котрий винюхав мене в тлумиську двомільйонного міста…

Тож-бо й воно, подумав я, сповільнюючи хід біля пасастого шлагбаума з двома багровими ліхтарями. Мою машину тут знали, й сержант — здоровезний гомеляка з пласкою, як корж, мармизою — махнув києм, пропускаючи мене геть. Тожбо й воно, подумав я, знову притискуючи акселератора. «Тартар» тільки-но розгортав свою діяльність. Була створена служба, котра вербувала людей, переважно «афганців», які вертались із війни. Тести я пройшов з найкращими показниками. Мені дали професійну кличку Оскар, і півроку я працював у бригаді командос… місяців зо два ми ошивалися в Ризі, охороняючи від рекету кооператив «Гангарт», потім мали діло з бандою Зелінського у Львові, а відтак на цілий сезон мене перекинули в Ялту… Помалу-помалу, а на білий світ я став дивитися прихильніше. Диво дивне: мені знову почало здаватися, що в ньому є не тільки чорні барви! Звісно, «Тартар» дав мені все, чого тільки душа може забажати: авто, дім у передмісті, грубий заробіток… а головне: я знову жив отим напруженим, зібганим у клубок життям, котре в'їлося в мою плоть і кров, потіснивши всі людські інстинкти. Врешті виявилося, що фірмі потрібні не тільки мої блискавичні рефлекси, воістину воляча сила і бойовий досвід, — інтелект у «Тартарі» цінувався передовсім і був на вагу золота! Через півроку хтось завважив, що я здатен виконувать не лише брудну роботу командос. Нам потрібні люди, які зуміли б провадити розшук, заявили мені. Правда, для цього в голові треба мати ще й трохи лою… Я його мав. Було це везіння, а може, й просто збіг обставин, але детективна діяльність пішла в мене блискуче. Через якийсь рік я працював у штабквартирі «Тартару». На мене дивилися з повагою й зі мною рахувалися, таких людей у Мурата було не більше двох десятків, і тримали нас для надзвичайно делікатної роботи… чи надзвичайно брудної, що було одне й те ж, зважаючи на специфіку фірми. Правда, такої справи… а радше такого поганого відчуття я ще не мав. Певне, щось відчував і Мурат… недарма він особисто взявся контролювати цю справу… та й мені її повісив на шию теж недарма…

Обіч забовваніла кав'ярня. Вулиця була геть захаращена машинами. На ніч тиснув мороз, і асфальт укрився кригою. Я звернув під кав'ярню й, припаркувавшись за бордюром, вимкнув мотор.

Дзиґарі на вежі показували десять хвилин до шостої.

Скількись часу я просто сидів і роззирався довкруги. Неспокій не покидав мене. Біля кав'ярні товклися якісь волоцюги. Ходили люди по тротуару. У ятці затойбіч вулиці продавали морозиво. Тут, на місці контакту, небезпека зросла. Я почував її кожним нервом, кожнісінькою клітиною свого тіла. Я глипнув на годинника: до зустрічі зоставалось дві хвилини. Дівча у спортивних штанцях, котрі туго обтягували його крутий задок, провадило на повідку лахматого пса. Пройшли хлопець із дівчиною. Вони йшли обнявшись… У ліжко, певне, повів, — подумалося мені мимохідь, — а тут сиди, як пес!.. Двоє бичів присіли за сусіднім авто й стали розливать одеколон. Один випив — і зразу ж став блювать. Він блював і блював. «Ох, на хрена ж я пил!» — приказував він з розпачем…

Я добував пачку «Морріса». Хуртовина густішала, й волоцюги поховались у кав'ярні. Малевича ніде не було видно. Так само не кваплячись, я висмикнув зубами сигарету й пошукав запальничку; вона валялася десь аж на задньому сидінні, й довелося вставати з місця; знову вмостившись за кермом, я натиснув кнопку й, коли блискучий нікельований ковпачок відскочив убік, став нагинатись, щоб припалити сигарету…

… і тоді безформне відчуття, що точило мене цілісінький день, вибухнуло в моїй свідомості, як бомба, й мені стало страшно і безпритульно, як ніколи в житті, і я сахнувся, й підняв голову, і побачив — чітко й статично, мов у стопкадрі: спочатку машину — низьке попелясте авто, яке щойно виринуло з пітьми й, гальмуючи, котиться до пішохідного переходу, — й зразу ж по тому — височезну, кощаву фігуру Малевича, який ступив на асфальт із тротуару й пішов через дорогу, махаючи дипломатом, й водночас — зелений вогник світлофора, який ввімкнувся секунди зо три тому…

… а далі все почало розвиватися з блискавичною швидкістю: Малевич ступив ще крок — і порівнявся з радіатором попелястого авто; дзиґарі на вежі загули, й пролунав перший удар, гучний і врочистий, неначе поклик сурми; а та машина, з місця взявши розгін, вискочила на червоне світло, повалила Малевича з ніг — й підім'яла під себе, мов ганчір'яну ляльку.

Багажник підкинуло; в якийсь момент мені здалося, що авто перевернеться; задні колеса, з'їхавши з тіла, неначеб зависли в повітрі, а тоді грюкнули об асфальт. Авто викотилося у лівий ряд; чутно було, як заскреготіла коробка передач; по тому знов, коротко й злісно, гаркнув двигун.

На вежі одгримів і почав згасати останній удар дзиґарів.

ІІІ

Дорога була як шкло. Я зігнувсь над кермом, закусивши мундштук цигарки. В очах сахалися й гасли вогні: громадисько універмагу, магазин з неоновою вивіскою, якийсь кінотеатр, де біжить і біжить світляна реклама, — й зненацька середхрестя, залите оранжевим сяєвом, з фігурою регулювальника в грубому форменому кожусі.

Я сіпнув ручне гальмо. Шосе було забите машинами. Видно було, як сіється сніг, брудний і жовтий у сяйві ліхтарень.

Попереду, в заверті хурделиці, насилу мріло попелясте авто.

Я задоволено ошкіривсь. Мої припущення підтверджувались: вбивця мав фори у двітри хвилини і водій з нього був такий собі. Я зумів виграти у нього той час. Він тільки й потрапив, що проїхати бульвар, — попід узбіччям копалася снігоочисна машина, й розрив між нами зразу ж поменшав, — тоді переминув ресторан і, вихопившись на площу, почав спускатися лабіринтом поплутаних, звивистих вуличок. Йому не вдалося втекти непоміченим. Я виграв у нього ті три хвилини. Я наздогнав його і йшов тепер за ним слід у слід, ані на хвилю не тратячи з поля зору.

Регулювальник махнув палицею. Машини рушили, гаркаючи й товплячись одна поперед одної, мов худоба. Я пропхався в лівий ряд і, не спускаючи очей з попелястого авто, ввімкнув рацію.

— «Дельта», «Дельта»… я — Дванадцятий. «Дельта», я Дванадцятий. «Дельта», як чуєте мене?..

Погода була кепська. Я працював на ультракоротких, і в таку хуртовину зв'язок міг пропасти геть.

— «Дельта» слухає! — озвалося раптом з динаміка. Крізь тріск ефіру я впізнав, що говорить Цуцичок, і в мене аж од серця одлягло. — «Дельта» слухає, — повторила вона. — Дванадцятий, що у вас?

— Аварія, — сказав я у мікрофон. — Аварія. Викликаю «трійку». Повторюю: виклик «трійки», терміново.

Якусь мить Цуцичок мовчала.

— Дванадцятий, я вірно зрозуміла… у вас — аварія?..

Я сумно покивав. У сленгу детективних служб «Тартару» це слово було кодовим, і означало воно — провал.

— Повторюю… — знову став я тлумачити, але Цуцичок вже оговталась: — Ваші координати, Дванадцятий?..

— … Аварія. Аварія, — монотонно повторював я у мікрофон. — Терміново давайте «трійку». Координати: Старе Місто, в районі домініканського монастиря.

Я кинув мікрофон на сидіння й притиснув газ. Вбивця їхав за якихось сто метрів попереду. Він їхав повагом, не кваплячись і дотримувався всіх знаків. Схоже було на те, що погоні він не сподівається. Ми проминули базар. На ніч зривався вітер. Сніг падав і не танув. Я плентав у правім ряду, намагаючись не трапляти тому драбові на очі. Ми проїхали монастир домініканів і звернули в глуху, сливе безлюдну вуличку. Тут попелясте авто так наддало ходу, що за хвилю його на силу Божу вдалося розгледіть. За два квартали попереду, притулившись до хідника, стояло таксі, й авто, блимнувши поворотом, гойднулось і, об'їхавши таксі, вкотилося у якийсь двір.