Я, зомбі - Кононович Леонід - Страница 24

— На якій платформі ви стоїте? Яку ідеологію сповідуєте… ану відповідайте… Відповідайте негайно ж! Та ми вас просто зімнемо… Не ставайте нам на дорозі, бо все життя будете каятися… Не дозволимо! Не допустимо!.. — Очі, які горять, мов у вовків, чорні діри ротів, здоровезні, вгодовані пики, що так і дихають чесністю, пильністю й принциповістю… — «Ми чисті перед совістю, нащадками й планетою і правду цю освячуєм… своїми партбілетами!» — Юна комсомолочка, типова українка… з червоними щічками, карими оченятами й медовою посмішкою на вустах: — О, постать дуже оригінальна! Органічно не може терпіти ідеї колективізму… ненавидить партійну ідеологію… Опинившись по той бік барикад… Відщепенці нам не потрібні! Яка з ним ще може бути розмова? Вирвати цей бур'ян з корінням!..

А мерці в кагатах обертають до мене голови, і якесь прикре світло ллється на них згори, і вони щось балакають до мене, та слів їх не чути… аж кидаєшся зі сну, облитий зимним потом, і бачиш, як у вікна дідової хати цідиться убогий досвіток… — Про нас партія подбала — кадри в село послала… Приїхало гепеу — гонить людей в кропиву. Спасибі Іллічу — в нас їсти досхочу… Ленін і Троцький забрали хліб сиротський. Партії голос — це вугілля і колос… А на хаті серп і молот — а у хаті смерть та голод… — Як, ви не знаєте?! Та він же в тюрмі сидить… еге, і давно вже! Гарного, гарного ви синочка виховали, нічого не скажеш… А певно що посадили — бо ІНФОРМАЦІЮ американським кореспондентам передавав… Он і по телевізору показували: ведуть у бранзулєтах, а кругом міліціїї… та все з говчарками, та з ножами, та з пістолетами! Ні, сама не бачила… бачитьто не бачила, — але ж люди балакають… — Комуністична партія Радянського Союзу — це розум, честь і совість нашої епохи. Крім неї, в нас нема і не може бути жодної політичної партії, яка б враховувала інтереси й особливості усіх існуючих у нас класів і соціальних груп… — А ти не дуже… не дуже тут! А то в нас інші методи знайдуться, — з тобою як побалакають в спеціальному приміщенні, то все життя потім будеш печінки випльовувать… втямив, ти?!

Господь за свідка: я не чіпав їх. Я не ставав їм на заваді. Я не сповідував жодної ідеології: я не був ані монархістом, ані націоналістом, ні толстовцем, — і навіть свідком Єгови я не був. Я просто жив і хотів справедливості. Але їм справедливість не була потрібна. Їм потрібна була оця здоровезна азіатська держава, у котрій всі убогі духом знаходили собі шмат хліба і сякетаке прихистя. Саме тому вони й випхали мене на смерть, як стеклого пса. Ну, та тут вони схибили. Я вцілів. Я вернувся. Вони послали мене вбивать і я став машиною для вбивства. Я не можу карати мертвих, але я можу покарати живих. Я, зомбі, прийшов на землю своєї батьківщини гвалтувати комсомолочок з медовими посмішками, виривати язики партійним секретарям і різать горлянки сексотам. Я не вірю в гуманізм. Я не вірю в демократію. Краса порятує світ… Звідки ви узяли цю ідіотську фразу, панове?! Ніщо не зробить його людянішим. Ніщо не змінить його на краще. За дві тисячі літ од розп'яття Бога світ не змінився ані на йоту. Тільки шибениці й трибунали, танки й бетеери, кумулятивні гранати, пластикові бомби й стінгери… лише вони, здійснивши акт помсти, відновлять гармонію світу, яка зветься — СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

Я отямився. Довкруг стояла тиша. Ледве чутно шуміли сосни. Дзвінке синє небо висіло вгорі ідеально правильною сферичною чашею. Ми з'їхали з шосе й стояли радіатор до радіатора у якомусь видолинку. Мотори наших авто захлинулися майже водночас. Злежаний зернистий сніг захрупостів у мене під ногами, коли я важко підвівся зза керма, виліз надвір і спинився коло машини…

… і все загорілося навкруги незримим пульсуючим полум'ям, котре стало бігти й бігти вгору, аж сягнуло голубої чаші неба, — і тоді сонце бризнуло сліпучобілим промінням, і верховіття лісу тисячами голосів заспівали хорали, а я зробив перший крок і пішов, не чуючи під собою землі, ступаючи в порожнечі, котра держала незгірше як твердь.

Він сидів, неприродно вивернувши голову вбік і заплющивши очі, ще більш подібний до грифатрупоїда. Я спинився коло машини. Він був непритомний. Він утратив тяму, коли двигун захлинувся і тікати уже не було куди і не було як.

Мені було зимно. Верховіття сосон гойдалися і шуміли. Я постояв і взявся за ручку дверцят. Тоді потяг до себе.

Дверцята м'яко розчахнулися.

Лице його було обдерте. З правого боку багрянів суцільний синяк, — певне, од удару об асфальт. Увесь він був, як глиняна лялька, облитий грязюкою, заляпаний брудом і кривлею, що бігла з розквашеного носа. Я озирнувся. Поруч стояло моє авто. Певне, треба буде міняти обшивку, мимохіть подумав я, розглядаючи пом'ятий корпус. Тоді знову глянув на чоловіка у форді.

Я НЕ МІГ ЙОГО ЗАБИТИ.

Для чого ж була оця комедія, думав я, сидячи на снігу. Фраєр… дешевий фраєр!.. Я робив це — заперечив я сам собі. Я робив це багато разів… Ти вбивав на війні — озвалося щось у моїй підсвідомості. Озброєних людей. Ти мусив це робити, тобі не зоставалось нічого іншого. Ми вбивали, сказав я. В бою. І полонених… коли я ходив з белуджами. І там робилися ще гірші… далеко гірші й паскудніші речі! А тут той самий випадок… і я мушу це зробити, бо так вимагає справедливість… Я мушу помститися хоча б за Малевича!.. Он як, сказало в моїй підсвідомості, коли я підвівся й рушив до машини… Он як, Оскаре! Ти хочеш зрівнятися із ними, правда? Ти просто хочеш стати таким, як вони… але в цьому випадку не говори про справедливість!.. Вони захопили владу… чинять зло, убивають, давлять автомобілями, роблять з людей божевільних зомбі!.. Ти хочеш стати таким як вони?.. Ну, то ж стань… стань!..

Форд стояв у видолинку, малий і насилу помітний між соснами. Шістка, буксуючи, задом виїжджала на шосе. Я сидів за кермом і пильнував, щоб не врізатися у дерево. Голова моя була порожньою. Я нічого не думав. Я відчував тільки втому. Поруч на сидінні валявся мій ніж. Скількись часу я дивився на нього, — а тоді взяв і, покрутивши в руках, викинув у вікно.

Коли я звертав до села, мене раптом занудило. Я загальмував на узбіччі й вистромився з машини. Щось дивне почало коїтися зі мною: вмент сліпучобілим спалахом скипіла лють, по тому вона переросла у чорну депресію, а далі відчай, тваринний жах, біль, знеохота, спустошеність — все закрутилося, мов у рурці калейдоскопа, міняючи одне одного.

Пустка була останнім відчуттям. Коли я запустив мотор і подався геть, я вже нічого більш не відчував.

… Ми борюкалися з Більбонським, обхоплюючи один другого, качаючись по землі, брудні й виваляні в болото, як два чорти, Більбонський аж ревів од утіхи й захвату, й від цієї гри, яку він так полюбляв і до якої в мене ніколи не було ані хисту, ані бажання, час од часу я таки брав гору, й тоді він, склавши докупи свої грубі лаписька, з такою силою пхав мене в груди, що я одлітав геть, а псисько кидався на мене й кусав за вуха, за носа й за шию, а я, лежачи горізнач у калюжі, відчував, як усе вирує в мені й гуде, а тяжка чорна грудомаха ненависті й шалу розпадається й розпадається, аби щезнути назавжди… Це почалося ще коло розбитого форда, і з тих пір, як я полишив того чоловіка й поїхав геть, подарувавши йому життя, щось почало зміщуватися й зміщуватися в моїй підсвідомості, наче тектонічні плити в земній корі, неначе крига, що скресає і пливе униз по течії, зоставляючи після себе холодне чисте плесо…

Я підвівся. Більбонський згріб мене за ногу й поволікся вслід з ревом і гарканням, щосили смикаючи за холошу. Ми стали підійматися на ганок. Руки в мене тремтіли.

Я подарував йому життя. Я не зміг його вбити. Я нарешті звільнився од цього. Назавжди.

Ми сиділи на терасі. Над нами було чисте, блакитне небо, а внизу лежало старезне висхле річисько, і за якийсь місяць сюди мають прилетіти лелеки. Я струсонув пляшчину й побачив, що там іще зосталося на денці. Тоді перевів погляд на Більбонського.