Я, зомбі - Кононович Леонід - Страница 19

Зброя в них була, але вона їм так і не здалася: я, Мурат і Барабаш вискочили з машини й кинулися на них, зав'язуючи рукопашну. Мені аж совісно стало… люди добрі, їх же вчили воювати тільки з мирним населенням! Мурат зловив двох зарізяк за барки й, луснувши головами, перекинув через дротяну огорожу, яка ділила шосе. Барабаш спритно цюкнув якогось бембу по шиї, крутонувсь, пропускаючи зустрічний удар, і вибив дух іще з одного. Я державсь поруч, справуючись не згірше, й попри все аж замилувавсь. Господи, що тільки не казали в фірмі «Тартар» про Барабаша: і простий, як труси за руб двадцять, і тупезний, як дві довбні разом, і дурний, як господарське мило… а хтось розпустив чутки, що в старих польських хроніках ідіотизм козацького роду Барабашів відзначають як спадкову рису, — але в рукопашному поєдинку це був митець, цей дурнуватий чолов'яга з грубим вульгарним лицем не просто ламав щелепи і вивертав руки, а неначеб виконував фігури балетного танцю, до того пластичні й одухотворені були всі його рухи. Ось він черконув по ключиці кремезного, як дуб, хлоп'ягу і, коли той сповз під машину, тут же розвернувся до зарізяки, що замахувався зліва, й виконав свій коронний трюк — подвійний удар, що наноситься ліктем по черепу й коліном в пах в один і той же момент. Я прикрив його, з'їздивши по шиї якогось суб'єкта, котрий пантрував ззаду, по тому кинувся вперед, і вчасно, бо насилу встиг зловити за руку якогось зарізяку, що цілив у мене з пістолета; спуск він таки натиснув; куля пішла назад і, відбившись од кузова, нявкнула десь над нашими головами. Я шарпонув руку вбік, вивертаючи із плеча, й, коли драб став роззявлять пельку, щоб заволать од лютого болю, — видер у нього пістолета й, розмахнувшись, запхнув йому аж у горлянку.

Шосе було порожнє. Авто, котрим було з нами по дорозі, поспішали розвернутися ще під мостом і забиралися геть. Мурат цупив зпід машини якогось вовкулаку з синіми погонами. Поруч, хитаючись, виринув чолов'яга, котрому вже дісталось; він очуняв і мало не застав мене зненацька; я блокував удар і, розвернувшись, садонув його в сонячне сплетіння. Й туттаки одскочив убік: враження було таке, наче ти загилив по автомобільному скату! Я здивувався й, поставивши класичний блок, нагнувсь — й, схопивши його за чоловіче причандалля, щосили крутонув. Він заревів, як верблюд у злучку, а я притиснув його до кабіни й став методично й щосили гатить у живіт. Люди добрі, цей драб тільки гикав після кожного удару, зіпаючи немов акула, — але вибити з нього дух мені так і не вдалося. Крутезний парубок, із здивуванням подумав я — і хряснув його долонею попід вухо… й туттаки почув, що мене б'ють по голові.

В очах усе попливло. Загилили точнісінько по тому місцю, де Цуцичок накладала шви. От що, подумав я, сповзаючи під колесо… от що значить — захоплюватися роботою понад міру!

Зпід пов'язки на голові цебеніла кров. Драб, котрого я садив у дихало, скорчившись, валявся на шосе. Я лежав поруч і, хоч в очах усе металося й стрибало, не здужав і пальцем поворухнути. Трохи оддалі вже спинялися якісь машини. З них вискакували люди зі зброєю в руках. В сей же самісінький мент попід «Уралом» прослизнув Дядько Пацюк — з якимсь куцим автоматом на плечі і в бронежилеті та в панцерному шоломі, а за ним стала вискакувать решта командос ударної групи. Крааанг! — обізвався позаду великокаліберний кулемет. Я зібрав останні сили й, сягнувши в наплічну кобуру, спробував добуть свого парабелума, але шосе, міст, під яким стовпилися машини, й темна ріка, що несла й несла снігову кашу, — все стало обертатися, швидше й швидше, а я, з жахом намагаючись ухопитися за щонебудь в цій каруселі, відчув, як мене закрутило, погнало, немов сухий осінній листок, і жбурнуло туди, де я вже ні на що не міг реагувати…

IX

Над ярами зависло дзвінке синє небо. Од самого ранку пригріло сонце й гріло дужче й дужче, аж вода зануртувала, біжучи попід тонкою, білястою кригою, котра ще держалась десьнедесь у низинах, і з берегів потягло солодким духом молодого пагілля, осоки й примороженого куширу… Я виліз надвір й, покинувши дверцята навстіж, спинився коло авто. Відволога була у розпалі. Із сосон шелепав тяжкий, мокрий сніг. Цвірінькали й пищали якісь пташки в чагарях. Слава Богу, зима добігла свого кінця. Важка зима, сльотава й холодна… чорна зима, з її демонстраціями й переворотами, од котрих можна втратить віру не тільки в людей, але і в будьякий глузд у їхніх покручених мізках… зима, в котрій жодна душа не жила так як слід, а декому довелося розпрощатися і з самим життям…

Я спинивсь на кручі, дивлячись, як внизу осідає лід, а в промивині закипає темна, коричнева вода. По той бік яру густо поросли вербові котики, і я зміряв оком сіру, ніздрювату кригу, по якій ще можна перебігти на той берег, а тоді намацав у кишені ножа… але допіру лискуче синювате лезо, клацнувши, вискочило з колодки. — згадав, на кого тут чекаю, і, обернувшись, замислено побрів назад…

А отже, зимі кінець… Люди добрі, криво посміхнувсь я, чи хто гадав… чи й на помислах мав хтонебудь, що вдасться дожить аж дотепер! Понурі, сльотаві дні, крізь які не прозирав ані один промінь сонця, травма, од якої мені довелося довго й болісно лікуватися, загроза розплати за втручання у справу Малевичів…

Із тої пори як фірма взялася за темну й заплутану справу, од якої на версту смерділо політикою, втекло неповних три місяці. Дивно, але «Тартар» і не збирався припиняти своє існування… Легальні структури, мов би нічого й не сталось, провадили посередницьку діяльність і навіть встигли створити товарну біржу; детективна мережа, знахабнівши вже геть до краю, спробувала вийти на поверхню і, коли це їй вдалося, влилась у концерн «Термінатор»; ну а служби, котрим легалізуватися не пощастило, незлецьки справувалися і в підпіллі, чекаючи свого часу. Січнева операція, звісно, видалася примітною: були поранені, були покалічені, трохи було контужених та отруєних ріжного роду спецзасобами — однак все більше й більше заносилось на те, що шукати винуватців та провадити арешти й затримання власті не збираються. Може, щось таки змінилось, думав я, шурхаючи ногами в мокрому снігу… щось таки, либонь, і справді надламалося в цій системі, котра ще півроку тому здужала б задавить кожного, хто стане їй поперек горла… а якщо й справді це сталось, то тепер тільки зостається будувать здогади та губитися у численних версіях — чому все воно так змінилось…

Поміж деревами стало видно лісову дорогу. Це були дві колії, наповнені талою водою. Я пройшов ще трохи й спинився на узбіччі. Звісно, сьогодні не слід було б приїжджать так зарано… той, кого я хтів перестріть, мав бути не раніше, як через годину, а ліс… що ж, це просто собі ліс, тобто не що інше, як нагромадження однакових дерев, — інакше мовлячи, надто вже нудне й одноманітне місце, щоб виникло бажання згаяти в нім хоч скількись часу… І все ж я приїхав сюди, — може, тому, що хотів побути наодинці з собою і розібратися як із своїми проблемами, так і в деяких політичних іграх, в які стала втручатися фірма, котрій досі я служив вірою й правдою…

Операцію ми завершили надвечір, а вже о дев'ятнадцятій у «Тартар» стали надходити перші звістки про події біля вільнюської телевежі. Ну, щодо мене, то про них я дізнавсь аж у суботу. На шосе мене підібрали геть без тями, потім наді мною довго морочила голову хірургічна бригада, а відтак мене завезли додому, і я нарешті вколов собі добру порцію морфіну. Прокинувсь далеко за полудень. Довбешка тріщала, надворі лютував голодний Більбонський, я став затикать йому пельку сякимтаким харчем, — і тоді задзвонив МурМур…

Звісно, з приводу того, що ці дві події так дивно збіглися в часі, можна було будувать різні версії. Їх і будували, переважно рядові люди «Тартару» — такі, як МурМур, чи Лугиня, чи навіть і я. Були це й не версії, а скоріш якісь невиразні гіпотези, чи навіть і просто запитання, — на жаль, усі без відповідей. Ясно було тільки одне: ми стали гвинтиками в дуже брудній і надзвичайно заплутаній авантюрі, котру на чиєсь замовлення організувала керівна десятка «Тартару». Якось увечері, коли ми пиячили в ресторані під вітряком, МурМур заявив навіть, що все воно несуттєво… несуттєво, дорогий колего, сказав він з п'яною упертістю, — просто ми тут уже нічого не вдіємо…